Доступність посилання

ТОП новини
20 Листопад 2018, Київ 09:23

Що таке свобода преси? Відповідають журналісти Радіо Свобода


Сьогодні, 3 травня, – Всесвітній день свободи преси, який проголосила Генеральна асамблея ООН у 1992 році. Цей день нагадує, що тиск на журналістів з боку влади неприпустимий, а цензура і втручання у діяльність медіа є загрозою демократії та розвитку.

«Що для мене є свобода преси?» – на це запитання відповідають редактори й журналісти Української служби Радіо Свобода, які в своїй професійній діяльності неодноразово мали можливість переконатися у важливості свободи і розуміють, що може статися, коли її попирають.

Наталка Седлецька, головний редактор і ведуча програми «Схеми»

Крізь призму роботи нашої редакції, свобода преси – це коли ніхто не може сказати нам, журналістам-розслідувачам, за які теми нам братись, а за які не варто. Це коли журналіст, висвітлюючи події та явища, керується тільки двома речами: по-перше, суспільною значимістю інформації, яку поширює; по-друге, етичними принципами та журналістськими стандартам – достовірністю, балансом, об’єктивністю.

Наталка Седлецька
Наталка Седлецька

Свобода преси не передбачає служіння ані власникам медіа, ані конкретним політично-олігархічним колам. А саме таким, на жаль, сьогодні є медіаландшафт в Україні, за незначними винятками. Це спотворює картину сьогодення, олігархічні ЗМІ несуть суттєву частину відповідальності за те, що українці по колу обирають старосистемних політиків.

Свобода преси – це коли всі сторони суспільного договору усвідомлюють та захищають прописну істину: журналістика служить всьому суспільству, а не конкретній владі. Особливо це актуально зараз, в умовах зовнішньої агресії, коли цинічно прикриваючись патріотичними гаслами, українська влада та її окремі представники застосовують адміністративні та навіть силові заходи для приборкання незалежного голосу вільної преси.

При цьому, свобода ЗМІ передбачає не лише беззаперечне право медіа на роботу, вільну від зовнішніх впливів, але і усвідомлення власної відповідальності перед суспільством за поширення виключно об’єктивної, достовірної та всесторонньої інформації.

Тетяна Якубович, редактор​ Радіо Донбас.Реалії

Останні років п’ять сильно змінили моє уявлення про свободу преси, точніше, про її окремі складові. Менш очевидними стали одні речі і більш критичними – інші. Ці зміни, мабуть, і так відбуваються з часом – але усе, що відбувається навколо нас, їх форсує. Я працюю у медіа, яке не обмежує моїх слів, де можу взятися за будь-яку тему, яку вважаю важливою, і тут для мене начебто все просто.

Тетяна Якубович
Тетяна Якубович

Разом з тим, уже як керівник проекту, я стикнулася з ситуацією, коли мій колега Станіслав Васін ув’язнений в окупованому Донецьку за те, що просто описував там щоденне життя. Його катували, і ось уже 11 місяців утримують у стінах заводу, де до війни був виставковий простір «Ізоляція». Там люди творили мистецтво. А тепер там — сучасний концтабір.

Працюючи зі Стасом протягом півтора року, ми усвідомлювали ризик, обговорювали це і з ним самим. І тут сухі поняття свободи преси, стандартів, оперативності, потреби добувати інформацію набувають іншого виміру: завжди відчуваєш себе частково відповідальним за те, що сталось.

Найпростіше, що можна зробити – закрити для себе такі теми, не брати репортажів з окупації, не заглядати за лінію розмежування взагалі. Навіть тим людям, які хочуть працювати звідти, бо бачать в цьому свою роль. І відповідати: ні, стоп, до побачення. Але це значить допустити, щоб частина країни просто зникла з інформаційного поля.

Пройде рік, і реальні люди за лінією розмежування можуть перетворитися в якусь сіру узагальнену пляму. По цей бік фронту будуть рости міфи про «ватників, які самі заслужили», а по той бік, для якого ми також мовимо, утвердяться в думці, що вони тут, не неокупованій території, не потрібні. Зараз я більше думаю саме про це. Всі інші питання («джинса», вплив олігархів) залишаються актуальними для українських медіа, але цей фронт – ближче до мене.

Тому я весь час шукаю для себе прийнятну відповідь, співставляю ризики і користь, шукаю канали. 21-е століття, а журналісти змушені займатись тим, щоб пробивати глуху, примітивну (а насправді – дуже технологічну і грамотно збудовану) ізоляцію.

Володимир Притула, головний редактор проекту Крим.Реалії

Якби мене спитали – що для мене є свобода преси кілька років тому (до 2014 року), то міг би відповісти. Зараз мені важко про це сказати в умовах інформаційної війни, у світі гібридної війни, яка ведеться проти України. Але я точно знаю, що таке несвобода преси і несвобода слова.

Коли журналістів в Криму кидають за ґрати, переслідують і обшукують. Так як це було з автором Крим.Реалії Миколою Семеною, якого засудили в Криму і фактично позбавили професії. Йому заборонили писати, висловлювати свою думку, займатися будь-якою публічною діяльністю. Це і є несвобода преси.

Володимир Притула
Володимир Притула

Коли одночасно у десятка кримських журналістів проводять обшуки, вилучають техніку, при цьому залякують і тиснуть. Це є несвобода преси. Коли спецслужби викликають на допити, так звані «бесіди»: викликають родичів, батьків, дружин, чоловіків журналістів, погрожують, натякають, що можна і додому не прийти.

І так було з десятками журналістів, які співпрацювали із Крим.Реалії. За останні чотири роки під тиском російських спецслужб через погрози були змушені припинити співпрацю із Крим.Реалії 28 кримських журналістів. Частина з них пішли з професії і взагалі припинили працювати журналістами.

Понад 20 журналістів, які співпрацювали із Крим.Реалії були змушені покинути півострів, тому що їм так само погрожували і змушували припинити співпрацю з нашим проектом. Але в них знайшлися можливості і мужність, певно що підтримка рідних. Вони продовжують з нами співпрацю, але тепер вони не можуть приїхати до Криму, зустрітися із батьками та близькими, відвідати свої домівки, вони фактично стали емігрантами. Це є теж несвобода преси.

Несвобода преси – коли блокують наш сайт Крим.Реалії. Без суду, без законних рішень, просто розпорядженням тодішньої прокурора Криму Наталії Поклонської був заблокований наш сайт на всій території Кримського півострову. Періодично таке блокування припиняється, відновлюється і триває, але для того, щоб кримчани могли отримувати інформацію з нашого сайту, їм доводиться відшукувати технічні шляхи обходу блокування. Це є несвобода преси.

Що зараз «свобода преси» для більшості кримчан? Очевидно, що те, чого їм не вистачає. Вони не можуть вільно отримувати інформацію. Вони змушені шукати інформацію з ризиком для себе, бо їх теж залякують і переслідують за коментарі і дописи в соцмережах. Тож свобода преси – це те, чого не вистачає кримчанам.

Андрій Дубчак, кореспондент Радіо Свобода

Фронт. Зима. Грудень. Четвертий рік війни. Позиції українських військових поблизу Попасної. Під час нічного бою виходить з ладу кулемет «ДШК». На позиції їх дві одиниці. Перший поламався ще вчора. А позиції обстрілюються... Там же – гранатомети АГС з критичним настрілом стволів, які б’ють вже не так точно. Ресурс зброї відпрацьовано, як повітря для армії потрібна нова.

Андрій Дубчак
Андрій Дубчак

​Фронт. Весна. Березень. Вже п’ятий рік війни. 71-річний Микола Іванович живе у фронтовому Водяному. Його хата зруйнована артилерією, живе у хаті доньки. Допомагає йому лише «Червоний хрест» – привозить брикети вугілля. Все. Де допомога держави? Чому вздовж лінії фронту у більшості населених пунктів і досі немає українського телебачення?

Свобода преси для мене – це можливість інформувати і показувати саме те, що є насправді. Показуючи правду та існуючі проблеми, які можна і треба долати.

Сергій Нужненко, фотокореспондент Радіо Свобода

Для мене, як журналіста який працює на масових заходах, свобода преси – це коли журналіст може вільно висвітлювати будь-яку подію, не побоюючись потрапити під гарячу руку поліцейських чи радикальних протестувальників. З іншого боку, свобода преси означає і відповідальність журналіста: залишатися об’єктивним і неупередженим у будь-якій ситуації, не перетворюватись із «журналіста» в «активіста».

Сергій Нужненко
Сергій Нужненко

На мою думку, свобода преси погіршується. Часто працівники поліції неофіційно, але дають зрозуміти, щоб журналісти не наближались до епіцентру подій на масових акціях. Також є проблема з тим, що силовики під приводом безпеки невмотивовано обмежують місце роботи ЗМІ. При цьому протестувальники все частіше здійснюють психологічний тиск на журналістів, звинувачуючи їх у неправильному висвітленні події на їхню думку.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG