В американському виданні Newsweek ідеться про те, чи є загроза ультраправих екстремістів в Україні. У британсько-австралійському інтернет-виданні The Conversation є пояснення, як Росія використовує міжнародних студентів як нову зброю під час так званої другої Холодної війни. На сайті Комітету захисту журналістів (CPJ) стверджується, що після інсценування смерті російського журналіста Аркадія Бабченка у Києві багато журналістів почувають себе у небезпеці.
В американському виданні Newsweek ідеться про те, чи є загроза ультраправих екстремістів в Україні.
Загалом існування цих груп не є чимось новим: вони були і після отримання Україною незалежності в 1991 році. Та новий звіт правозахисної організації Freedom House наголошує: ці групи стали набагато активнішими, і вони завдають шкоди українській демократії.
Поки що вони не мають достатньої підтримки, щоб перетворитися на значущу організовану політичну силу, але, згідно зі звітом, «чиновники правоохоронних органів в Україні дозволяють їм загрожувати громадянському суспільству та діяти безкарно», мовиться у статті.
Тим часом автор зазначає: російська пропаганда часто намагається зобразити ці ультраправі сили набагато впливовішими, ніж вони є насправді. В Росії постійно говорять про те, що саме ультраправі групи в Україні керують урядом і несуть відповідальність за протести на Майдані 2014 року, які скинули проросійського президента Віктора Януковича.
«Коли Росія говорить про Україну, її загальний опис полягає в тому, що влада після Майдану є фашистською. Це надзвичайно резонансний наратив у пострадянських країнах, особливо в путінській Росії, яка спирається на перемогу СРСР над нацистською Німеччиною як на чинник пропаганди вдома», – цитує автор Ніну Янкович, експерта з російської дезінформації.
«Ультраправі групи в Україні дійсно існують, так само як і у багатьох інших державах на Заході, але вони не контролюють уряд, як стверджує Росія. Однак Росія, як і раніше, використовує їхню появу та діяльність як «доказ», що Україна після Євромайдану – невдала фашистська держава», – пояснила Янкович.
Насправді Москва ідеологічно підтримує деякі ультраправі групи в Україні, наголошує автор. Наприклад, «Нацдружини» – напіввійськова група, яка пообіцяла «відновити порядок» в Україні. Члени цієї організації висловили заперечення щодо приєднання України до ЄС чи НАТО, що є політичною позицією, яка відповідає російській регіональній стратегії, мовиться у статті.
Є також і низка інших груп, які опозиційно налаштовані до Москви. Та вони виступають проти ЛГБТ-активістів – так само, як це роблять російські ультраправі групи, зазначає автор.
У звіті, який для Freedom House написав український політолог В’ячеслав Ліхачов, стверджується: з 2014 року ультраправі групи використовують патріотизм для заохочення та легітимізації використання радикальної та націоналістичної символіки, і цю загрозу слід сприймати серйозно.
У британсько-австралійському інтернет-виданні The Conversation є пояснення, як Росія використовує міжнародних студентів як нову зброю під час так званої другої Холодної війни. Автор статті зауважує: Росія є досить популярним напрямком для студентів із пострадянських держав: наразі там навчається 243 тисяч 752 особи. І не просто так: вони є інструментом геополітики.
Росія навчилася політизувати студентів. Наприклад, не так давно уряд попросив російських студентів, які навчаються за кордоном у «ворожих» країнах, повернутися додому. І це було не тільки з Великою Британією після того, як Кремль звинуватили в отруєнні колишнього подвійного шпигуна Сергія Скрипаля та його дочки, але й із Туреччиною у 2015 році. Тоді на кордоні між Сирією та Туреччиною збили російський військовий літак. Москва одразу почала закликати своїх студентів повертатися, мовиться у статті.
«Ця політизація російської вищої освіти почалася ще за часів Холодної війни, коли програми обміну стали надзвичайно важливими, особливо з появою комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі. Коли в Африці, Азії та Латинській Америці в середині 20-го століття почали поширюватися антиколоніальні рухи, СРСР побачив у цьому можливість поширити свою діяльність на країни, що розвиваються», – пояснює автор.
Тож тактика Росії не є чимось новим: Радянський Союз розглядав міжнародний набір студентів як важливий інструмент для виконання своїх експансіоністських намірів та спосіб отримання переваги над конкурентами, мовиться у статті.
Сьогодні Росія акцентує особливу увагу на студентах із країн СНД та виділяє на це суттєве фінансування. В амбіціях – також країни Азії, Африки та Близького Сходу. «Міністерство освіти та Міністерство закордонних справ сподіваються, що це допоможе «покращити ефективність м’якої сили Росії», – зазначає автор.
На сайті Комітету захисту журналістів (CPJ) кореспондент Кріс Міллер пише, що після інсценування смерті російського журналіста Аркадія Бабченка у Києві минулого тижня багато журналістів почувають себе у небезпеці.
А оприлюднення списку із 47 людей – журналістів та блогерів, – які нібито є потенційними жертвами російських спецслужб, лише посилило занепокоєння, зазначає автор. Журналісти і до цього не почувалися у безпеці, але тепер ситуація ускладнилася.
Міллер зібрав коментарі різних українських журналістів щодо ситуації.
Серед них – головний редактор журналу «Новое время» Віталій Сич. Він зауважує: окрім емоційної сторони ситуації, є й раціональна. «Чи дійсно варто обдурити весь світ і всіх українців заради цієї постановочної операції? Я так не думаю. Я не кажу, що СБУ повинна була дозволити, щоб убивця виконав свою роботу. Я кажу, що постановка вбивства відомого журналіста і тримання всього світу обдуреним протягом цілої ночі і дня – це по-дитячому», – цитує автор Сича.
Ольга Руденко, заступник головного редактора англомовного видання Kyiv Post, вважає, що ситуація із Бабченком підриває авторитет української влади. «Ми хоча б звикли вірити їм, коли вони повідомляли, що хтось мертвий», – мовиться у статті.
Репортер «Громадського ТБ» Настя Станко тим часом зауважила: «Я почуваюся так само, як і почувала себе перед ситуацією з Бабченком: тоді я не почувалася в безпеці, і зараз не почуваюсь. Частково це обумовлено вбивством Павла Шеремета. Ми досі не знаємо, хто це зробив».
Інші журналісти зауважують: тепер міжнародні партнери ставитимуть під сумнів надійність будь-якої інформації, яка надходитиме з Києва.
