Доступність посилання

ТОП новини
25 Червень 2018, Київ 11:33

Німці нічого дивізійникам не обіцяли – 94-річний колишній вояк дивізії військ СС «Галичина» Володимир Клос 


Володимир Клос

Львів – 94-річний Володимир Клос у квітні 1943 року пішов служити у фронтову дивізію Ваффен СС «Галичина». Завершення війни застало його в Австрії. Йому вдалось уникнути полону. Життя закинуло молодого чоловіка спершу в Австралію, потім у Канаду і США. 45 років він прожив в Америці, а 12 років тому переїхав із дружиною Анною в Україну. Подружжя оселилось у невеличкому містечку Городок Львівської області. Чому повернувся на батьківщину? Як оцінює Володимир Клос через прожите життя історію дивізії «Галичина»?

94-річний український дивізійник переїхав зі США в Україну, бо це його батьківщина
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:11 0:00

​Чоловік любить, коли до нього звертаються Влодко. Бо так говорили в Галичині і десь далеко від України – в Австралії, Канаді чи США, – таке звертання було для нього навіюванням споминів про батьківський дім і друзів. Адже війна розлучила його з рідними більш аніж на 40 років.

До 1939 року він проживав із батьками і братами у місті Любачів (Польща), тоді це були етнічні українські землі, звідти його рідних примусово виселили у 1945 році в Україну.

Володимир Клос навчався у гімназії в Ярославі (Польща), а потім у Сокалі, що на Львівщині. Склавши іспити, у 1943 році записався в дивізію Ваффен СС «Галичина», як тисячі молодих українців, відгукнувшись на заклик німецького командування і українських провідників.

Тоді було так: якщо не підеш у дивізію, то треба йти в УПА, а як туди не підеш, то заберуть у радянську армію затикати діри. Вибору не було, десь треба було загинути

«Тоді було так: якщо не підеш у дивізію, то треба йти в УПА, а як туди не підеш, то заберуть у радянську армію затикати діри. Вибору не було, десь треба було загинути. Мав вибрати, яку хочеш смерть і де. Ще у 1939 році мені, 15-літньому хлопцеві, не подобалась радянська армія, яка приїхала окупувати Любачів. Такої жебрацької частини не бачив. Брудні і голодні коні і такі ж солдати, з піснями такими дивними – «на разведку ходил – много пленных приводил». Я тоді думав: як такі задрипані і бідні солдати так багато полонених приведуть? Мені випала нагода пройти військовий вишкіл через Службу праці, яку організували німці. Я був наймолодший, тримісячне тренування проходив у Криниці (Польща). Потім сотні розділили, і я працював півроку охоронцем фабрики, заробив гроші і пішов вчитись у гімназію», – пригадує Клос.

Володимир Клос в уніформі дивізійника
Володимир Клос в уніформі дивізійника
Любові між німцями і українцями не було жодної, але ми вважали, що нам потрібна зброя і вишкіл

«Після завершення Сокальської гімназії у квітні 1943 року зголосився в дивізію «Галичина». У той час українська сторона і галицький губернатор домовились створити військову одиницю з простих причин: німці потребували військової сили, гарматне м’ясо для залатування дір на Сході, ми погодились, що будемо боротись лише проти більшовиків. У той час по лісах воювали бійці УПА, які не могли всіх охочих забрати. Політичне напруження в Галичині було велике. Любові між німцями і українцями не було жодної, але ми вважали, що нам потрібна зброя і вишкіл. Німці нічого українцям національного не обіцяли, а ми і не мали ніяких очікувань», – пояснює Клос.

Дивізія сформувала особистість

У липні 1944 року ще не дуже добре навчену дивізію «Галичина» кинули у бій під містом Броди Львівської області. Радянські війська розгромили німецьку армію. По суті, тисячі молодих українських хлопців Третій рейх кинув на смерть. У найважчому бою Володимир Клос участі не брав. У той час його полк навчав близько тисячі рекрутів за 10–15 кілометрів від фронту.

«Дивізія мала близько 12 тисяч вояків і запасний полк, куди мене перекинули і я вчив рекрутів. Під Бродами дивізія була оточена, а ми мали долучитись. А сталось так, що оточення замкнули і ми лишились поза ним. Майже всі мої друзі загинули у тому бою. Знаємо, що 7–8 тисяч пропали на полі бою, а близько 2 тисяч дивізійників, більшість із них поранених, потрапили у полон до більшовиків. Військовий провід створив 2-у дивізію, в якій я служив гарматником. 20 місяців воював у дивізії» – пригадує Клос.

Ми пішли до німців по зброю і по вишкіл для своєї армії – Клос
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:18 0:00

Ми ніякого визнання не отримали, лише хіба що «фашисти і вороги». Але кожен розумний чоловік знає, за що ми воювали: за гроші – ні, за хліб – дуже бідний, за почесті – ні

Служба в дивізії «Галичина» – це не лише здобутий військовий досвід, каже Володимир Клос, – вона вплинула на формування особистості і обрання ним життєвого шляху.

«Ми ніякого визнання не отримали, лише хіба що «фашисти і вороги». Але кожна розумна людина знає, за що ми воювали: за гроші – ні, за хліб – дуже бідний, за почесті – ні. Окрім кулі, ми нічого не могли виграти. Той, хто наважився йти в дивізію, знав, що шанси вижити були малі. Ми хотіли мати власну українську військову одиницю, мати зброю у руках і вишкіл. Знали: як прийде час, то воюватимемо за Україну. Друга світова війна не створила умов, за яких дивізія могла бути використана задля своєї української держави», – говорить Клос.

Володимир Клос в уніформі дивізійника
Володимир Клос в уніформі дивізійника

8 травня 1945 року командир повідомив дивізійникам про завершення війни і про те, що вони мають шанс потрапити у радянський полон, або ж їм варто йти до річки Мур, в американську окупаційну зону, а для цього треба було подолати близько 60–70 кілометрів.

Друга світова війна не створила умов, за яких дивізія могла бути використана задля своєї української держави

«Відстань була велика, і її не пробіжиш швидко. Просився на вози, машини, ніхто нікого не брав. Побачив кінноту Вермахту, попросив посадити мене на коня, але теж не дозволили. Тоді вдався на хитрість, скочив на коня, вдарив і поскакав. Опинився у Баварії, де була американська армія. Зорієнтувався у ситуації, щоб уникнути полону, куди американці скеровували німецькі частини. Коли відкрився університет у Німеччині, навчався на лісовій інженерії», – пригадує Володимир Клос.

Мені надзвичайно не подобалася радянська армія – худенькі брудні коники, і майже такі самі люди – Клос
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:13 0:00

У Німеччині українець проживав до 1949 року, не признавався, що воював у лавах дивізії військ СС «Галичина». Хотів виїхати у США, але дивізійникам в’їзд був заборонений як «ворогам» і «колаборантам». Лише після розгляду на Нюрнберзькому процесі справи щодо дивізії, відкинення обвинувачень на адресу дивізійників українські вояки могли поїхати у США.

Ми, звісно, що знали про все, що відбувається в Україні, про репресії і арешти, організовували різні акції, щоб привернути увагу до ситуації на батьківщині

«Я спершу приїхав в Австралію серед 25 тисяч українських біженців. Там здобув освіту медичного брата. Але не дуже мені клімат сподобався, і я поїхав спершу у Канаду, де був недовго, а потім вирішив поїздити Америкою і роздивитись, де мені будувати своє життя. Перебрався у США, у місто Сіетл, там одружився і там народились мої діти. У Сіетлі було близько 20 українців. Та все ж ми у 1970 році заснували український клуб, звісно, що знали про все, що відбувається в Україні, про репресії і арешти, організовували різні акції, щоб привернути увагу до ситуації на батьківщині», – ділиться споминами в інтерв’ю Володимир Клос.

«Гарнішої країни, як Україна, не знаю»

Що підтримувало у житті і додавало сили, впевненості, адже він опинився на чужині цілком один? Ніколи не нарікав, нічого не очікував від інших, покладався лише на себе, звечора планував наступний день і нічого, особливо лінь, не могло завадити у роботі – так відповів Радіо Свобода 94-річний Володимир Клос, який розмовляє українською, англійською, німецькою, польською, знає російську, італійську мови, а у 65 років вивчив іспанську. Але вдома його родина розмовляла лише українською.

«Інша мова була заборонена у моїй родині. У Сіетлі я вів домашню школу, яку відвідували у суботу, протягом двох годин, діти мої та інших українців. Дитина вчилась так: читала книжку, переказувала і писала. Мало помилок зробила – отримувала солодощі. Мої діти пишуть і розмовляють українською, знають українську історію, географію, все, що треба освіченій людині», – каже він.

З 1944 року Володимир Клос не бачився з мамою і братами. Лише після смерті Сталіна він написав лист рідним і отримав від них вістку. Чоловік розумів, що повідомити про себе у час сталінського режиму означало наразити рідних на репресії і переслідування в Радянському Союзі.

«Коли отримав лист від мами, десь у 1954 чи 1955 році, це було дуже зворушливо, був заскочений їхньою долею, бо нічого не знав про них. Мама з чотирма синами від 6 до 14 років була виселена з рідної хати у Польщі. Їх привезли в Україну, скинули на вокзалі і в селі сказали шукати якусь хату. Але всі мої брати вивчились, були здібні і працьовиті. Мама померла у 1985 році. Я вже приїхав на могилу…» – розповідає літній чоловік.

Є великий відсоток людей, які за долар готові на все. А ще недотримання слова, брехня, хабарництво, злодійство, патріотизм такий, що 80% втікають від служби у війську через довідки, куплені за хабар у лікарів. Мені це дуже боліло

А у 2006 році Володимир Клос із другою дружиною Анною переїхав жити в Україну. Купив у місті Городок будинок і тут живе.

«Приїхав в Україну, бо я тут родився, тут воював за Україну, хотів бачити українське життя зблизька, а не читати про нього чи слухати. Хотів бачити прогрес українського народу. Дізнався багато доброго і злого. Мені у 2006 році видавалось, що все дуже сумно. Був великий відсоток людей, які за долар готові на все. А ще недотримання слова, брехня, хабарництво, злодійство, патріотизм такий, що 80% втікають від служби у війську через довідки, куплені за хабар у лікарів. Мені це дуже боліло», – ділиться враженнями Клос.

Книжка спогадів Володимира Клоса
Книжка спогадів Володимира Клоса
Зростання економіки, порядок у судах, боротьба з хабарництвом – і держава стане сильною

«Але у 2014 році знайшлись тисячі добровольців, які стримали московський наступ. Для мене патріотизм – це любов до батьківщини і готовність захищати свою державу. Якщо ти патріот, то повинен бути готовий стати зі зброєю, не лише язиком, а своїм чолом обороняти свої кордони. Москва чекає, щоб проковтнути Україну, але це не вийде, бо ми маємо патріотів, армію, зброю, друзів у США, Канаді, Європі. Але ще важливо, щоб українець ставав заможнішим. Бо люди їдуть на заробітки не тому, що не патріоти, а тому, що повинні заробити трішки більше хліба, бо вдома за 3–5 тисяч гривень не дуже проживеш. Зростання економіки, порядок у судах, боротьба з хабарництвом – і держава стане сильною», – вважає він.

Володимир Клос на прохання своїх дітей для своїх внуків і правнуків написав спомини про своє життя – життя однієї людини, яка жила у час довоєнної Польщі, пройшла Другу світову війну, самостійно давала собі раду на чужині, здобула не одну вищу освіту, вивчила мови, не маючи підтримки і контакту з найдорожчими людьми.

«Людина є тільки маленькою ланкою у ланцюгу життя народу», – написав Володимир Клос у передмові. Він описав все те, що зберігає у своїй пам’яті, без прикрас і вигадувань, без очорнення і вибілювання, щоб оцінили і зрозуміли ті, хто читатиме. Чоловік побував у десятках країн світу і каже: був скрізь, але «гарнішої країни, як Україна, не знаю».

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG