Доступність посилання

ТОП новини
16 Листопад 2018, Київ 17:37

Війна з Росією. Україна змушена воювати на два фронти


Український танк Т-84 стріляє під час міжнародних навчань «Танковий виклик сильної Європи-2018». Німеччина, 8 червня 2018 року

(Рубрика «Точка зору»)

Нинішній Чемпіонат світу з футболу в Росії викликає погані передчуття, Зимова Олімпіада в Сочі закінчилася для України російською збройною інтервенцією в Криму і на Донбасі. Чим закінчиться футбольний чемпіонат?

Усі трагічні події на півдні й сході України сталися через неготовність держави до відсічі. Чи є така готовність тепер? Усупереч офіційним заявам, упевненості в такій готовності немає. Коли дивишся на те, що нині відбувається в Азовському морі, відчуваєш дежавю Криму-2014… Росія чинить агресивні дії проти українських суден не лише в центральній частині Азовського моря, але вже й біля Маріуполя й Бердянська, і жодної реакції з боку офіційного Києва немає (принаймні, автор не чув навіть ніяких заяв з боку українського МЗС).

Саме так РФ діяла в Криму під час своєї інтервенції – крок уперед і вичікування реакції України, немає реакції – наступний крок, рішучіший, і знову вичікування, знову українська влада спить – тоді дії Росії стають зовсім зухвалими.

Здається, кримські поразки начальників із Печерських пагорбів Києва нічого не навчили. А тому українське узбережжя Азовського моря може бути втрачене в такому самому стилі, як здали Крим у 2014 році…

Тоді бойові дії проти України Путін розпочав після свого тріумфу на Олімпіаді в Сочі. Тепер він має Чемпіонат світу з футболу.

Між іншим, коли в 1979 році СРСР вдерся до Афганістану, західний світ спромігся організувати бойкот московської Олімпіади. Нині з боку демократичного Заходу нічого подібного не відбувається. А ті західні політики, які наввипередки їздять до Путіна розкидати йому компліменти, надихають російського диктатора на подальші «подвиги» проти сусідніх країн, даючи йому де-факто карт-бланш на продовження агресивної поведінки.

Чого варті західні санкції, коли товарообіг між Росією і країнами Європи постійно зростає, а президент Франції Макрон обіцяє Москві багатомільярдні інвестиції в російську економіку?

Отже, Кремль бачить, що «ніхто не буде воювати за Данциг», як писали перед самим початком Другої світової війни деякі європейські газети. Це немалою мірою надихнуло тоді біснуватого фюрера. Враховуючи типологічну спорідненість путінського режиму з класичним тоталітаризмом, можна думати: сьогодні в Росії зростає переконання в тому, що варто йти до кінця, а Захід, мовляв, усе проковтне…

Фронти – зовнішній і внутрішній

Україна у нинішній гібридній війні змушена воювати на два фронти – внутрішній і зовнішній. Внутрішній фронт – це «п’ята колона» Кремля всередині держави, для діяльності котрої створено майже ідеальні умови. Внаслідок практики аморальних «договірняків» з політичною агентурою Росії в Україні, «п’ята колона» де-факто легалізувалася і пролізла в усі сфери життя держави й суспільства. Вона має потужні фракції у Верховній Раді, керує телеканалами, радіостанціями, газетами, інтернет-сайтами, має своїх міських голів не тільки в районних і обласних центрах, а й навіть у деяких мегаполісах.

Якщо опір чинної влади назовні можна оцінити (дуже поблажливо!) на трійку з мінусом, то опір на внутрішньому фронті з боку влади є абсолютно провальним. «П’ята колона» страшенно зміцнилася, зросла, розгалужилася, нікого й нічого не боїться і диктує свої правила поведінки суспільству. Згадаймо демарш нардепа Євгена Мураєва, який публічно висловив підозру, що український політв’язень Кремля Олег Сенцов, можливо, справді терорист. А провладні сили здатні на це реагувати лише жалюгідним верещанням і обуренням у парламенті. ГПУ порушила якусь кримінальну справу проти Мураєва, але знаємо ми їхні кримінальні справи. «П’ята колона» лише посміється, та й по тому… А діям патріотичних сил проти «п’ятої колони» влада тільки заважає. Тому вибори 2019 року можуть поставити Українську державу над прірвою, полегшивши ситуацію для агресора.

Важко не погодитися з народним депутатом Андрієм Іллєнком, що Путіну конче потрібна ліквідація суверенної України, частину територій котрої він напряму приєднає до Росії, а на решті створить абсолютно маріонеткову псевдодержаву на кшталт «режиму Віші» на окупованій нацистами частині Франції під час Другої світової війни.

Ситуація для України стає дедалі загрозливішою. Враховуючи, що в громадсько-політичному житті Заходу зростають настрої на користь чергової «мюнхенської змови» зразка 1938 року (коли віддали на поталу Гітлеру Чехословаччину) стосовно України, Грузії, Молдови (а як по-іншому розуміти заяви вищих посадових осіб Франції, Італії, Австрії, Чехії, Угорщини і так далі?), слід розуміти: Україна повинна бути готова існувати, боротися й захищатися навіть за таких украй несприятливих умов. І чи не доведеться українцям, кинутим напризволяще частиною союзників (які можуть навіть підтримати «в ім’я миру» вимоги агресора до своєї жертви), будувати державу-фортецю, пожертвувавши під час війни деякими благами ліберальної демократії?

Про рівень неготовності

Ситуація змушує запитувати: чи багато зробила чинна влада за ці чотири роки, що відпустила Україні історія, для створення потужної воєнної сили? У 2014 році в Луганську Україна втратила свій єдиний завод із виготовлення патронів. За цей час екстраординарними методами вже можна було збудувати новий десь на заході або в центрі країни. Крім того, українська армія вже починає відчувати дефіцит снарядів для важкої артилерії, хоча через Мінські «договірняки» стріляє мало. Виходить так, що російські диверсії на складах боєприпасів ЗСУ виявилися напрочуд ефективними, що має для української оборони вельми драматичні наслідки. За чотири роки цілком можна було створити власну промисловість боєприпасів, це, звісно, якщо опікуватися державою, а не своїм приватним бізнесом. Адже може статися так, що ніхто Україні не дасть жодного набою, більше того, вже не дають, бо європейські країни, які мають на озброєнні радянську зброю та її ліцензійні копії, панічно бояться Росії й готуються до оборони чи заграють з тією ж Росією…

Між іншим, якби нинішні лідери України добре знали національну історію, вони б згадали, як під час Визвольної війни початку ХХ століття на території сусідніх країн були заарештовані придбані УНР боєприпаси, за котрі вона вже навіть сплатила гроші…

Сьогодні на Азовському морі та й під Одесою Україні гостро потрібні бойові кораблі, котрих немає (катери «Гюрза-М», які надійшли на озброєння флоту, годяться лише для висадки диверсійно-розвідувальних груп, і то в тиху погоду). А в цей самий час у США вже кілька років чекають, коли ж українська влада забере кілька американських бойових катерів, що їх американський уряд передав Україні… Там можна було б отримати ще дещо, але чому обороноздатність України має хвилювати Вашингтон більше, ніж Київ?

А на виробництво українського корвета знову немає фінансів і це закінчиться тим, що фахівці (яких залишилося мало) розійдуться й тоді все…

Результат злочинної бездіяльності: напередодні можливої російської десантної операції на Азовському морі й північно-західному узбережжі Чорного український флот залишився голим і босим.

Час на порятунок Української держави ще є, але він невблаганно спливає…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)

  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG