Україна очима німців 100 років тому: незрозуміла і малопередбачувана

Сто років тому: друга половина липня 1918 року видалась надзвичайно буремною, багатою на доленосні події. На Західному фронті вирувала Перша світова війна – у ці дні відбувалася Друга битва на Марні. Німці намагалися захопити Париж, але французькі, англійські й американські війська відбили наступ і контратакували. Тим часом, у Росії розгорталася громадянська війна. У ці дні в Єкатеринбурзі вбили останнього російського імператора Миколу II разом із родиною.

​

А про те, що у цей час відбувалося в Україні, Радіо Свобода поговорило з дослідником Стефаном Машкевичем.

​– В Україні в цей час був гетьман Павло Скоропадський, який захопив владу внаслідок державного перевороту 29 квітня. Але дуже багато вирішував не сам гетьман, а німці, які дозволили йому прийти до влади.

Фельдмаршалу Ейхгорну, який командував групою армій «Київ», приписують фразу: «Що таке Росія – я розумію, а що таке Україна – я дуже погано розумію». Хоча він уже кілька місяців перебував у Києві. Німці добре уявляли країну, в яку вони прийшли?

– Так, справді, була така фраза. Якщо дивитись німецькі документи, мемуари, щоденникові записи, то таке враження, що вони не дуже добре уявляли, на що йшли.

Для німців це почалося з хліба – їсти їм хотілось.

​– Тривала Перша світова, у Німеччини була виснажена економіка та й сільське господарство.

– Так. Німці, а надто австрійці голодували. І Брестський мир, з якого це все почалося, вони так і називали – «хлібний мир». Вони були націлені саме на експлуатацію українських ресурсів – на хліб і таке інше. Але соціальне становище вони уявляли собі не надто добре.

Їхнє ставлення до України було досить зверхнім. Вони дивилися на Україну згори. Звісно, не так, як у 1941 році, коли вони користувалися расовою теорією – у 1918-му такого не було. Але зверхність простежується.

Це почалося ще зі взаємодії з урядом Центральної Ради. Особливо відзначився у цьому плані генерал Гренер, начальник штабу Ейхгорна. Він сам себе сприймав як правитель України: і він про себе так казав, і про нього так казали. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але була така оцінка.

Попервах Гренер казав, що, мовляв, при владі тут якісь студенти, хлопці, які нічого не розуміють – це про уряд Центральної Ради на чолі із Голубовичем. Хоча цікаво, що самого Голубовича він принаймні раз похвалив. Він казав, що це розумна молода людина, яка лояльно ставиться до німців, і з ним можна мати справу. В якийсь момент Гренер сказав, що Голубович має послати до чорта весь свій уряд і правити з ними.

– Але ж невдовзі Голубович опинився під німецьким трибуналом у справі про викрадення банкіра Доброго.

– Так, але це вже трохи інша історія. Що ж до України, з боку німців є така не дуже приємна для нас оцінка. У своїх внутрішніх інструкціях вони писали приблизно наступне: «Нашим солдатам і офіцерам треба обережно поводитись у цій дикій та непередбачуваній країні».

Німці оцінювали наших предків, але ми можемо й німців оцінити. Чому вони могли думати, що ця країна дика? Селяни на них нападали, були селянські повстання. Нападали зокрема тому, що самі німці ставилися до українських селян прагматично. Якщо казати менш дипломатично, то вони прагнули відібрати у них хліб і худобу.

– Але ж не можна сказати, що вони робили продрозкладку, як більшовики. Вони намагалися це придбати за фіксованими цінами.

– Намагались. Але пасаж Михайла Булгакова, що німці видавали розписки: «Выдать русской свинье за закупленную у нее свинью 25 марок. И хохоток немецких лейтенантов, к которым крестьяне приходили с этими расписками».

– Мені здається, Булгаков писав дещо упереджено.

– Мабуть, писав упереджено, але про це саме писав військовий міністр УНР Жуковський. Він тоді контактував з німцями досить щільно. І десь у лютому чи березні 1918 року проводив інспекторську поїздку, й до нього підбігли селяни. Буквально, як він писав, мало не зі сльозами, показали йому цю саму розписку: мовляв, німці забрали худобу, дали якогось папірця – і що нам із цим робити?

– У розписці саме так зневажливо йшлося про свиней?

– Мабуть, не так зневажливо, але не дуже й поважливо. Німці сприймали нас як таку собі дику й непередбачувану країну, але вони самі поводили себе не надто цивілізовано.

– Уряд Голубовича замінили на гетьмана, який створив свій уряд на чолі з Федором Лизогубом. Які відносини у німців були із новим урядом Лизогуба?

– Таке враження, що тут німці були більш помірковані у своєму ставленні до уряду. Вони його поставили, хоча вони початково допомогли Центральній Раді. Але вона постала до них, а гетьман і його уряд, як би зараз сказали, були креатурою німців.

Сам гетьман був більш лояльним до німців, ніж Центральна Рада. Я думаю, що він був розумною людиною і він розумів, на кому й чому тримається. Він тримав курс більш-менш той, який потрібно. З гетьманом у німців стосунки були більш врегульовані, хоча, якщо почитати внутрішні німецькі документи, то там ідеться про те, що солдатам не можна виходити з казарм без зброї, бо хтозна, що у цій дикій країні, як вони вважали, буде. Вони мали бути обережними.

​– Голова земельного банку Роман Будберг згадував, як влітку 1918-го ухвалювали закон про новий порядок купівлі землі. Тоді намагалися обмежити велике землеволодіння, тому обмежили продаж землі в одні руки до 25 десятин (десятина – трохи більше гектару). За його словами, попервах німецький посол зазначив, що закон недостатньо демократичний і потрібно зменшити цей максимум до 15 десятин. Мовляв, і цього вистачить, а натомість більше селян зможуть придбати землю. Чому німці втручалися у ці справи?

– Думаю, вони хотіли продемонструвати, хто у домі хазяїн. Хоча, формально і по справедливості, хазяями були українці. Але таке зверхньо-прагматичне ставлення німців. Не можу сказати, чим було вмотивоване саме це конкретне рішення. Але вони намагалися контролювати ситуацію і робити так, щоби перш за все задовольнити свої інтереси – це не викликає сумнівів.

Почалося все ще з Центральної Ради з наказів Ейхгорна про земельні роботи, про порядок засіву ланів. Це Центральній Раді не сподобалося, і ми знаємо, до чого це призвело. Гетьман був більш лояльний і не робив різких кроків.

​– Із Центральною Радою німці не змогли домовитись по земельному питанню, гетьмана також підганяли із земельною реформою, а він з цим не поспішав. Чому?

– Думаю, він намагався трохи торгуватись. Гетьман розумів, що у держави не має майбутнього без армії. Але йому не дозволяли мати регулярну армію. Вони боялися, що якщо постане регулярна армія і їй щось не сподобається, вони отримають війну. Мабуть, гетьман трохи намагався лавірувати й торгуватися.

– Сто років тому наприкінці липня згадуваний фельдмаршал Ейгхорн був вбитий заїжджими з Росії лівими есерами. Він йшов зі свого маєтку в штаб, коли в нього кинули бомбу. Наступного дня він помер. Як німці поставилися до цього випадку? Як цей випадок відображено в німецьких документах?

– Вони були дещо шоковані. Наскільки я розумію і можна побачити з їхніх документів, вони не дуже переймалися різницею між Україною і Росією. Хоча вони її розуміли, бо було дві окремі брестські мирні угоди – із УНР та з радянською Росією. Але вони не дуже розбиралась, хто точно за Україну, хто за Росію – це для них було не так істотно.

Бориса Донського, який вчинив замах, заарештували і стратили – про це німці подбали. Урочисто евакуювали тіло свого фельдмаршала на батьківщину.

– Німці розуміли подальшу долю України? Чи вони ставили остаточне вирішення долі України у залежність від того, чим у них все закінчиться на західному фронті? Бо інколи таке враження, що гетьман і сам не знав, куди німецька політика буде його штовхати?

– В одного з німецьких діячів того часу є така фраза: «Україна мене цікавить лише до першого врожаю». Тобто, вони не дуже розробляли плани на перспективу. І в тій ситуації це було майже природно. Звичайно, вони хотіли виграти війну, але влітку 1918 року вони втрачали ініціативу. Звичайно, це позначилося на політиці гетьмана. Він розумів, на кому й на чому він тримається. Закінчилося це тим, що коли 11 листопада завершилася Перша світова війна – не на користь німців, то 14 листопада гетьман видав грамоту про федерацію з Росією. Він зрозумів, що треба змінити орієнтири. Він спробував переорієнтуватися на Антанту, але їй колишній союзник німців був не до вподоби.

​– Німці отримали на Сході величезні території від Фінляндії до Грузії. Що вони думали робити на цих територіях? Принаймні, які варіанти у них були?

– Я не думаю, що вони розраховували у стратегічному плані. Україна була офіційно їхнім союзником.

– Але Україна не воювала проти Антанти, вона була нейтральною.

– Так, але німці дивились на неї як на дружню державу, на джерело сільськогосподарської продукції. На це вони орієнтувались і проводили в життя цю ідею з німецькою скрупульозністю. Вони організовували спеціальні служби для відправлення посилок додому. Тактично вони чітко знали, що треба робити, а далі, підозрюю, прагматичні німці вважали, що, мовляв, подивимось, як піде.

– Німецьку політику на Сході навряд чи можна назвати вдалою. Бо вони хотіли насамперед отримати хліб, але отримали, в підсумку, значно менше, ніж розраховували. Чим пояснити провал німецької політики в Україні влітку 1918 року?

– Загальною нестабільністю. Хоча з українського боку при німцях була найбільша стабільність, все було спокійніше. Звісно, були селянські повстання, але в містах все було набагато краще, ніж за інших урядів. Але цього було недостатньо, бо українська економіка після чотирьох років світової війни й революції була, дипломатично кажучи, не у кращому стані.

– Німці не забирали хліб, а платили за нього якісь гроші. Чому ж вони не змогли отримати цей хліб?

– Щось платили, але, гадаю, що самого хліба було не досить. У якийсь момент селяни були не дуже зацікавлені продавати хліб німцям за фіксованими твердими цінами. Вони хотіли десь спекульнути. Не було чітко налагодженого механізму, який мав би бути, щоб все це працювало надійно.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Німці радо зустріли делегацію УНР, бо хотіли розвалити Росію – історик про Брестський мир

Перехрестя семи доріг. Німецькі плани на Крим 1918 року​

100-літні рецепти розбудови України: п’ять цитат гетьмана Павла Скоропадського​