Німці радо зустріли делегацію УНР, бо хотіли розвалити Росію – історик про Брестський мир

Сто років тому – 9 лютого 1918 року – Українська Народна Республіка уклала мирну угоду з блоком Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарія). Це була перша мирна угода в перебігу Першої світової війни, якої УНР не починала, але з якої першою вийшла. Виграла України чи програла, уклавши цей мирний договір? Про це своїми оцінками в ефірі Радіо Свобода поділився історик Павло Гай-Нижник.

​

– Коли кажуть про Брестський мир, то часто мають на увазі договір між більшовицькою Росією і Німеччиною та її союзниками. У цьому є логіка, адже саме ленінський Раднарком ініціював ці мирні переговори. 3 грудня 1917 року почалися переговори більшовицької делегації, німців та їхніх союзників. А коли та за яких умов українська делегація з’явилась у Бресті?

– Коли більшовики оголосили ультиматум Україні й почали наступ, тоді ж українці дізналися, що більшовики вже поїхали на перемовини з Центральними державами. Відтак виникло питання: чи зможуть українці самі захищатися? Тоді з Києва надіслали телеграму німцям і відправили людей на Український фронт – це колишні Південно-Західний та Румунський фронти – щоби встановити перемир’я.

У той момент одночасно велися переговори УНР у румунських Яссах із ворожою Німеччині Антантою – Францією та Британією. Тоді ж Центральна Рада надіслала телеграму німцям, що готові вступити в мирні переговори.

​– Тобто, в України тоді була багатовекторна політика: у Яссах переговори з Антантою, а в Бресті – з блоком Центральних держав – супротивниками Антанти?

– Із Антантою почалися таємні перемовини з кінця літа-початку осені 1917 року з ініціативи французького посла у Петербурзі. Але ці перемовини зайшли у глухий кут – перш за все через те, що Антанта вважала, що має бути єдина Росія, хоча вони готові були визнати УНР як федеративну частину Росії. Друге, що хотіла Антанта – тримати фронт. А Україна вже не могла тримати фронт проти німців та австро-угорців, бо починалася війна проти більшовиків.

Небезпека була ще й у тому, що, видавши декрети про мир і про землю, більшовики руйнували армію через свою агітацію. Тобто, фронт міг бути взагалі відкритий. Тому ці перемовини були життєво необхідні.

– Українська делегація на початку 1918 року приїздить до Бреста: Всеволод Голубович, Микола Левицький, Микола Любинський, Михайло Полоз, Олександр Севрюк. Хто ці люди, які представляли Україну на доленосних переговорах? Хто їх призначив?

– Спочатку поїхало три особи на фронт – у розвідку. Вони зустрілися з німецьким командувачем Східного фронту, кронпринцем Леопольдом Баварським, і той уперше дізнався про утворення УНР. Коли вони повернулися, то Центральної Ради знову відправила трьох людей – Любинського, Голубовича і Севрюка – встановити контакт з мировою делегацією у Бресті й дізнатися, чи взагалі Україну приймуть. Після того, як стало відомо, що з нами готові розмовляти, було утворено делегацію, яка поїхала на перші перемовини.

​– Так хто ж людей до цієї делегації обирав?

– Їх обрали їхні партії – за квотним принципом. Українські есери та соціал-демократи обирали своїх представників, і Центральна Рада їх затвердила.

– Тобто, це були непрофесійні дипломати?

– Ні. Перший голова делегації Всеволод Голубович невдовзі став прем’єр-міністром УНР.

Одному з найталановитіших серед них – Олександру Севрюку – тоді було лише 24 роки, він не довчився у Петербурзі на юридичному факультеті. Усі вони тоді були молоді люди – без досвіду, але талановиті і з вогником в очах.

Окрім делегації, там були ще консультанти, які розбиралися в економіці й фінансах. Вони під’їхали пізніше, коли були утворені комісії.

– Як цю делегацію прийняли і як вони себе почували на цих переговорах? Бо переговори почали дві сторони, а тут з’являється третя сторона.

– Німці прийняли українців дуже радо. Вони запрошували й чекали, бо в них була мета – розвал Росії як єдиного цілого. Вони були раді, що є кілька делегацій – так було легше. Австрійці прийняли із застереженням, але провідною державою була Німеччина, яка одразу визнала українців як правомірну делегацію.

– А як українці себе відчували на цих переговорах? Вони непрофесійні дипломати – і приїздять на міжнародні переговори.

– Як молоді люди себе почувають – у них був запал, що вони творять історію.

Але була проблема: вони практично не знали, що відбувається на фронті з більшовиками. І друга проблема: коли від’їздила делегація, то ні уряд, ні Центральна Рада не дали ніяких консультацій. Вони перед від’їздом мали тільки розмову з Грушевським. Грубо кажучи, їм сказали: робіть що-небудь.

​– Наскільки переговорив Бресті вплинули на ухвалення Четвертого Універсалу, який проголошував незалежність?

– Про самостійність міркували ще з жовтня 1917-го, але попервах вважали, що федерація демократичних соціалістичних країн – це максимум, що потрібно для вільних людей.

Проте німці прямим текстом сказали українській делегації, що потрібно оголосити незалежність, бо мир має бути укладений, з юридичної точки зору, із самостійною державою. І наші потім передали у Київ, що нам де-юре потрібно стати самостійними. Власне, німці підштовхнули Україну до проголошення самостійності.

​– У цей же час у січні 1918 року відбулася заміна голови українського уряду Володимира Винниченка на Всеволода Голубовича, який очолював цю делегацію. Це переговори так вплинули на кадрову ротацію?

– Вплинули, тому що соціал-демократи, які до цього очолювали уряд, збанкрутували: програш у війні із більшовиками, провал переговорів із Антантою.

Шульгин, попередній міністр закордонних справ, подав у відставку на знак протесту проти переговорів з німцями. І коли делегація повернулася з переговорів, то Голубович замінив його на цій посаді і очолив уряд. Він представляв есерів, які мали більшість у Центральній Раді. А головою делегації на брестських переговорах став 24-річний Олександр Севрюк.

​– Німецький генерал Макс Гофман у спогадах писав, що завдяки українцям вони могли тиснути на більшовиків, робити петроградську делегацію поступливішою завдяки київській делегації. А українці якось скористалися цією ситуацією чи тільки інші скористалися ними?

– Оскільки мілітарної сили та дипломатичного досвіду не було, то українці «тиснули» по-своєму. Вони намагалися взяти амбіціями та юнацьким запалом – мовляв, ні кроку назад, нам втрачати нічого. Хоча вони так не думали, але так робили. Крім того, коли в ході перегорів були перерви, то українська делегація брала «могорич» і йшла до німців – хотіла провести неформальні перемовини й під келих схилити їх до поступок. Вони були дуже здивовані, чому німці не беруть участь у цих неофіційних зустрічах. Німці були також здивовані.

Ситуація спочатку розвивалася не на нашу користь. Першого лютого, після відновлення переговорів, Троцький привіз із собою п’яту колону – представників харківського радянського уряду – і заявив: якщо німці й австрійці мають укласти угоду з УНР, то з цією УНР. Нагадаю, що тоді теж була гібридна війна, і більшовики у Харкові також проголосили УНР – Українську Народну Республіку Рад.

Спочатку Гофман допоміг Севрюку, зауваживши, що більшовики тиждень тому визнали УНР як делегацію. Троцький заперечив: тоді вони володіли владою, а тепер не володіють. Тут дуже допомогло те, що перед цим українці отримали телеграму про проголошення самостійності Четвертим Універсалом. Севрюк зробив запальну промову і закрив рота Троцькому, який про це ще не знав.

Німці запропонували українцям три пункти: оголошуємо мир, тепер ви самостійні, а далі ми домовимося. На це Севрюк – може, дипломати говорили б інакше – сказав, що німці їм ставлять ультиматум і цього не буде. Наші сиділи всю ніч і склали свій проект угоди, який у підсумку і підписали. Українці тоді не знали, як відреагують німці. Але німці вже знали, що зможуть переграти ситуацію і тому погодилися.

Українці поспішали, бо знали, що більшовики підходять до Києва. Німці поспішали, бо знали, що угоду доведеться підписувати із тими, хто буде у Києві. Усі поспішали, а більшовики тягнули.

– Україна виграла чи програла через цю мирну угоду?

– Україна вижила завдяки цій мирній угоді.

– Як згадував міністр закордонних справ УНР Шульгин, на таємних нарадах у кабінеті Грушевського Петлюра виступав за переговори з Антантою і проти угоди із Центральними державами. Вже на еміграції Петлюра писав:

«Від того часу як у світову війни ув’язалась Америка, я був переконаний, що війну виграють не німці, а Антанта. Я хотів створити фронт, хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, все одно ми би виграли потім політично. Але «божевільство», недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як от: Грушевський, Винниченко та абсолютна нікчемність Голубович, направили наш курс на іншу дорогу. Ми досі спокутуємо за цей блуд, бо альянти досі не можуть забути нам «зради» нашої».

– Заднім числом дуже легко все говорити, тому що вже знаєш – чим усе завершилось. Петлюра у 1917 році був міністром оборони, Шульгин міністром закордонних справ. Восени-взимку 1917-го велися переговори з Антантою, але ні до чого так і не домовилися. Треба було діяти, коли вони мали можливість діяти, а не коли настала безвихідна ситуація, і Центральна Рада вже тікала з Києва. Тому ж Петлюрі треба було діяти, коли він мав владу.

Україна вижила завдяки угоді з німцями. Уже 1 березня був звільнений Київ. Петлюра тоді з німцями домовився і першим в’їхав до Києва. Чому ж він тоді не став у позу?

– В рамках Берестейської мирної угоди австрійці пообіцяли створити окремий український коронний край у Галичині та Буковині, але так і не створили. Чому?

– Про Галичину питання стояло дуже жорстко. В Австро-Угорщині була дуже складна внутрішньополітична ситуація. Українці вимагали створити окремий коронний край. Врешті, німці допомогли українцям натиснути на австрійців, і ті погодилися. Але цей договір мав бути таємним і втілений у життя після того, як українці доставлять певний обсяг продуктів.

Україна не доставила зазначений обсяг продовольства в обумовлений час, і це стало юридичною підставою не виконувати цей договір. А, фактично, причина була інша: Севрюк поїхав до Відня, де зустрівся з українською парламентською делегацією і все розказав. Не була дотримана таємність. І вже на другий день усі делегати говорили про те, що австрійці зрадили поляків. Договір оприлюднили – домовленості було порушено.