«С-400 завжди летить у спину»: пілот МіГ-29 про бойову роботу біля лінії фронту і ППО

Наскільки небезпечними є польоти неподалік лінії фронту? Чи ефективно використовувати західні авіабомби на радянських літаках? Як літаки збивають російські ракети та «шахеди»? Чи довго українські МіГ-29 ще будуть в строю та в чому переваги F-16? Про це Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) в ексклюзивному інтерв’ю розпитали льотчика винищувача МіГ-29 (ім'я не називаємо з міркувань безпеки).

– Кожен виліт в район лінії фронту, очевидно, великий ризик. Як часто відбуваються пуски з російських літаків чи систем ППО? Які це відчуття, коли ви розумієте, що по вас летить ракета?

– Адреналін – це наркотик. З часом ти настільки звикаєш до цієї небезпеки, що трішечки починаєш нею нехтувати. І тільки постійне нагадування самому собі, що не загравайся, тримає тебе на плаву. Ти знаєш, що там небезпечніше, але тобі це подобається. Страшний перший політ, другий, п'ятий, десятий. На одинадцятий тебе не витягнеш з кабіни. Тебе побратими будуть тягнути в десятьох, тому що хоче хтось інший полетіти. А ти вже зловив оцю ниточку, тебе вже не зупинити, ти вже не боїшся.

Цей адаптивний момент – перших 10 польотів. Далі ми б'ємся. Коли приходить завдання, хто полетить сьогодні кинути бомбу, а хто, наприклад, буде пускати [протирадіолокаційну ракету]HARM, щоб знищити ППО. Ми б'ємося, хто на що піде. У нас є спеціальний чекліст, на якому ми записуємо, хто скільки сходив. І в нас екіпажі змагаються, хто більше скине бомб, хто жирнішу ціль уб'є. Це здорово, так формується колектив. І сформувалася така, скажімо, військова родина, яка завжди один за одного.

Пуски 99% завжди є. Якщо раніше вони відганяли нас за рахунок С-400, зараз тактика змінилася. Нас зустрічають Су-30 і Су-35, вони перші, хто намагається нас відігнати. Якщо все ж таки відпрацював, наступним кроком буде С-400 в спину. «Мишаки» завжди б'ють у спину, завжди С-400 летить у спину – у 10 з 10 польотів.

Кожен льотчик – це цифровий комп'ютер, який в голові малює собі 3D карту. Я вважаю, коли буде Gripen з нормальним лінком (захищеною системою передачі інформації – ред.), ти просто на екранчик подивишся і бачиш, що де. Це буде набагато простіше, бо ти елементарно можеш сплутати. Інколи працює декілька пар «пєтухів» (українські льотчики на авіаційному сленгу так називають російських пілотів – ред.).

Щоб не збрехати, на початку весни на Запоріжжі інколи працювало по три пари. Тобто шість літаків на один сектор. Це, наприклад, Кам'янське, коли вони пішли в наступ, вони задіювали дуже багато «Буків» (зенітно-ракетних комплексів – ред.), дуже багато літаків, максимально старалися не давати нам підійти. І вони політали так пів року – ресурс закінчився. Так вічно не політаєш.

Помітно, що вони підсилюють свої війська під час якихось наступальних операцій. Коли напрямок їм не дуже цікавий, там ведеться такий пасивний наступ, або якась оборона, може, від наших контрдій, тоді вони просто стоять і чергують, просто чекають. А от коли ведеться наступ, вони агресивно, дуже близько підводять «Буки», це відчутно. З дистанції набагато ближче починаються по тобі пуски. «Пєтух» більш впевнено себе відчуває, якщо раніше доходив 100 км до ЛБЗ (лінії бойового зіткнення – ред.), зараз уже доходить 50.

Вони підсилюють підрозділи, прилітають старі такі загартовані діди десь з Сирії. Це дуже видно по діях. Вони навіть маневри рахують посекундно. Коли просто літаєш, ти розумієш, якщо його станція побачила тут, і через секунду вже тут, так не буває, в станції є час оберту. Тобто десь вони щось придумали, десь якось обманули. І ми ж так само дивимося, адаптовуємося.

Ми знали, як працюють їхні Су-57. В них стояло завдання, щоб продати Су-57, їм треба було когось із нас збити. І це було дуже гарно видно, коли прийшла трійка Су-57, стали над Донецьком, в надії, що їх не видно. Але в мене для вас «х*рові» новини, ви як «йолка» світитесь.

Ми просто сіли, подумали, що вони роблять. Порахували, які кріни, які віражі, які перевантаження. Почесали трошки голову, придумали протидію. В них не вийшло зробити їхню задачу, вони не взяли нікого з нас. І зараз немає Су-57. Час від часу з'являється на півночі, як миша.

Завдання вони не виконали, вони не продались, не зарекламувались. Досвід і співпраця з побратимами допомогли нам уникнути цього супер-піару на весь світ, що Су-57 – супер-крутий літак. Та фіг вам, мужики, не фіга він не крутий.

– Чи є різниця налаштовуватися на політ в тилу країни, наприклад, для відбиття повітряної атаки, або ж на політ біля лінії фронту для нанесення ударів по наземних цілях?

– Наземні простіше. Тобі подзвонили, поставили завдання, у тебе є час на підготовку. Тобі кажуть, що треба полетіти на Покровськ підтримати хлопців, знищити переправу. Ти готуєшся морально, продумуєш план польоту, який ти будеш використовувати маршрут. А коли ти по повітряних цілях [працюєш], то ти просто сидиш, дзвінок, і через 5 хвилин ти маєш вже натиснути кнопку запуску.

Це, знаєте, як в холодний душ зранку. Ти просто сидів або вночі спав, нікого не чіпав. Дзвінок, летять «шахеди», треба підніматися. Все, через 5 хвилин ти в ангарі, через 8 хвилин ти вже в повітрі. Яка підготовка? Ти такий: де я, яка погода, де сідати? А коли ти до бомб готуєшся, подивився погоду, вибрав, як будеш летіти, спокійненько, вальяжненько, попив каву, покурив айкос, перепрошую, сів, полетів, виконав завдання.

Зазвичай авіація є першою стіною. Ми зустрічаємо всіх. Ми фільтруємо половину цілей, які через нас проходять. Через F-16 якщо заходило 20 «шахедів», то не більше від 10 вийде. F-16 чітко відпрацьовують.

Далі їх вже будуть зустрічати інші засоби. Мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі. А уже там, де сама критична інфраструктура, військові об'єкти, їх будуть зустрічати зенітні ракетні комплекси. Це можуть бути ті ж самі британські Raven, ті ж самі «Буки» з RIM-7 (американські ракети, які підлаштували під радянський ЗРК – ред.), Gepard, зенітні установки. Вони зазвичай прикривають інфраструктуру.

– Наскільки вагомою є роль МіГ-29 у протиповітряній обороні?

– Погодні умови восени і взимку сильно погіршують наші можливості. У зв'язку з тим, що техніка стара, ми витискали з неї протягом цих років максимум, зараз їй дуже важко, особливо в таких умовах. Ворог застосовує безліч обманок. Якщо раніше нам трішки важко було перехопити звичайний «Шахед», з часом навчилися це робити, використовувати і теплові ракети Р-73, і радійні Р-27, навчилися і економити БК, і збивати їх.

Проте ворог постійно вдосконалюється, вони почали використовувати інші матеріали. Це почало трошечки пагубно впливати на наш приціл, він став гірше їх бачити. Потім вони почали комбінувати техніки, застосовувати різні висоти. Причина, чому багато цілей авіація не може відпрацювати, це саме старіння прицілу. Він у нас доплерівський, тобто він працює від швидкості. Чим більша швидкість в цілі, тим він надійніший.

Відповідно, якщо «Шахед» буде йти на наднизьких висотах і на швидкості, що для нього нормальна, 200 кілометрів на годину, для літака Су-27 чи Міг-29, знайти його на висоті 200 метрів на такій швидкості дуже важко, тому що доплер хапає абсолютно всі перешкоди на землі. Ми модернізували техніку, у нас є постійно екіпажі, ми виконуємо завдання абсолютно в будь-який час доби, абсолютно в будь-які погодні умови.

От крайній ракетний обстріл, екіпажі були заздалегідь виведені в спеціальні райони і очікували цілі. Дякуючи козакам, багато цілей, «шахедів» і ракет, ми змогли перехопити ще на підльоті. Але це такі випадки, коли розвідка попередила, що сьогодні 100% буде, ми підготувалися, ми змогли.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Українська ППО: що має, чого бракує, скільки і чого збивають

Але, бачите, люди з часом трішечки стали нас знецінювати, вони не розуміють простого – ворог розвивається. Те, що нам було важко робити в 22-му році, ми навчилися робити в 23-му. Проте він не стоїть на місці, засоби і матеріали, які він використовує, дуже важкі для радянської техніки.

Якщо брати іномарки, наприклад F-16, в них краща електроніка Вони в таких погодних умовах спокійно відпрацьовують цілі на все БК. Якщо в нас злітає F-16, він точно відпрацює все БК, мінімум 6-7 цілей. Якщо МіГ-29 відпрацює 2-3, я вважаю, це дуже гарним успіхом, це прямо зірки зійшлись на небі. Техніка стара. Якщо порівнювати, то F-16, Mirage 2000 роблять найбільшу роботу по ППО. Тому що вони більш адаптивні і більш сучасні.

Для нас стали нормальною ціллю реактивні «шахеди». Уже маю досвід перехоплення не просто реактивного «шахеда», а керованого «шахеда». Тобто це був буквально повітряний бій, коли ти з мисливця можеш в будь-яку секунду перетворитись на жертву. Тому що вони використовують спеціальну систему, яка встановлюється в хвостовій частині БПЛА і повідомляє оператора про наближення до нього перехоплювача позаду.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Зенітка» на «шахеді». Навіщо РФ встановлює ПЗРК на БПЛА, якими атакує міста України?

З дистанції менше від 10 км він починає маневрувати, що також мені важко, тому що я мушу утримувати його постійно в захваті, не давати йому вийти з поля зору прицілу, інакше, він зірветься і доведеться наведення ще раз робити. А це витрата палива, часу. Якщо не вкладуся в час і в паливо, не перехоплю, він десь може впасти, вдарити, загинуть люди. Тож, я ще раз наголошую, ми робимо свою роботу, але інколи нам це дійсно важко, тому що вони розвиваються і розвиваються швидше, ніж ми модернізуємо наші старі варіанти озброєння.

– Як ви вважаєте, чи довго МіГ-29 ще будуть в строю?

– У нас все рухається по плану. Я ще пам'ятаю, коли був курсантом в університеті, тодішній командувач представив план розвитку повітряних сил. Ми рухаємось чітко по плану, тому що там було передбачено отримання F-16, бажання отримати Mirage 2000 і потім перейти на Gripen і Rafale. Україна ще в 2014-2015 роках заявляла бажання отримати ці літаки і ми зараз просто йдемо по цьому плану.

Єдине, що ситуація трішечки прискорила цей прогрес, так би ми їх отримували до 2030-го і виводили парк довго, але ситуація змусила нас адаптуватися швидше і партнери були вимушені піти на зустріч. Наші козаки, техніки, заводи працюють на покращення техніки. Ми тримаємо наш парк МіГ-29 у живому стані. І я вважаю, щонайменше до 2030 року МіГ-29 будуть в строю.

– Які зміни в організацію роботи аеродромів внесло повномасштабне вторгнення Росії?

– Ми не тримаємо особовий склад в одному місці. Тримати людей в одному укритті може бути трошки небезпечно, тому у нас працюють чергові екіпажі. Наприклад, визначено, що сьогодні працює борт 1-2, льотчик А-Б і відповідно за кожним бортом є група людей, які його обслуговували. Техніки, механіки. На бойовому чергуванні залишається тільки зміна. Решту роззосереджують по території, аби уникнути можливих жертв під час удару.

У нас почали будуватися укриття. До війни я не бачив так багато укриттів, як зараз. Так, ми реально відстаємо в порівнянні з Росією в цьому плані, але подивіться її бюджет, її розміри. Одне укриття – це щонайменше якийсь десяток мільйонів, це не дешево. І це укриття для літаків, не кажучи вже про людей. Воно не все так просто, як здається, воно будується, але це все потребує часу, потребує людей.

Війна потребує людей. Десь відрядили людей вчитись на техніку, десь все ж таки вимушені були віддати людей в мобільні вогневі групи. Хтось повертається назад, хтось вибрав залишитись в МВГ. Критично дійсно треба людей. І авіація потребує саме спеціалістів. Не просто людей, яких набрали на вулиці і сказали, що от ти сьогодні будеш смугу ремонтувати чи літак. Авіація – це офіцери, авіація – це навчені люди, це не просто солдат, який вміє стріляти.

Аеродром – це один великий організм. І щоб злетів один літак, має дві тисячі людей попрацювати. І якщо ми хочемо, щоб наша авіація тримала планку і продовжувала боротися, ми маємо розвиватися. І в принципі зараз це відбувається. Повторюсь, аеродроми, укриття, техніка, навчання. Ми дійсно прогресуємо, але це вимагає дуже багато часу.

– Якими для вас були перші дні великої війни?

– Зустрів я повномасштабну війну на оперативному аеродромі на півдні України. В 4-й ранку подзвонила мама, каже: війна. Кажу: та ні, лягай спати. А потім як гепнуло. Побігли в літаки, отримали команду на вивід з-під удару. Там дуже така цікава історія, тому що ми, коли вже запустились, братський літак просто виїхав, поруч з ним зірвалася ракета, і він виїхав на сусідню стоянку. Він вимкнувся і перекрив нам виїзд. Ми не могли повз нього проїхати, а інша частина аеродрому горить, щось тріщить, бахкає. Туди не можна їхати. І ми сидимо в запущених літаках, воно все бахкає.

Я, будучи лейтенантом, хай це послухають всі, мав всього один нічний виліт і то по колу. Тобто я здійснив самостійно одну посадку вночі. І я літав просто коло навколо аеродрому. Ні маневрів, ніяких перевантажень. Але тоді, вночі, з побратимом, також лейтенантом, парою, на малій висоті, тікали з півдня України, ховалися в центрі на аеродромі підскоку. На запасний ми добралися десь ближче до п'ятої ранку, палива залишалося «по відру» у кожного. І тільки ми побачили точку, я отак одразу і сів. Не було часу думати, бо палива взагалі не залишалося.

Літаків там на тому аеродромі було просто… Ми розібралися в повітрі самі. Просто один льотчик каже, я з таким-то курсом на такій-то висоті, інший – з таким-то на такій. Це 30 літаків у небі над одним аеродромом. І всі на різних висотах. І розібралися, всі сіли. Звісно, смішно було, коли хтось кричить: «у мене відро – пропусти». Цей каже: «у мене вже движок став, я падаю!»

Виконувати перше бойове завдання полетів вже зранку. Перші дні ми взагалі не спали. Перша моя місія була – це Херсон. Я долетів до Херсону, і потім звідти мене відігнали «пєтухи», там Су-30, по-моєму, були. Мій відхід звідти прикрила пара франківських льотчиків, тому що по мені, як завжди, були пуски. Я прилетів, руки отак от тремтять, мене ледве не вбили. Вражень купа.

Декілька днів працювали з оперативного аеродрому, літали скрізь, і на Київ, і на схід, і на південь, тобто ми були скрізь. І в один із днів нас все ж таки змогли викрити, знайшли, де ми працюємо, і нас накрили «Калібрами». Я пам'ятаю, бо я перший день, це десь 4-й чи 5-й день [масштабної] війни, пішов перший раз помитися в душ.

Я тільки зняв форму, тільки відкрив воду, і почув вибух на стоянці, це метрів 300 від будинку. В чому був, я поки до окопу добіг, вже вдягнувся. І через хвилин десять, прийшло три штуки, благо не попали нікуди. Вони прийшли в льотне поле, хотіли, напевно, бити по смузі, бо вони всі прийшли поруч зі смугою, але в неї не влучили.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Як Україна збиває російську авіацію?

Отримали команду на вивід з-під удару. Ми роззосередились по різних аеродромах. Ще 24-25 лютого частина пішла на Київ. Ми зібралися на одному аеродромі, пообіймалися, і частина з нас пішла боронити Київ, решта – по інших аеродромах. Зустрічали ворога, ходили навіть з С-8 (некеровані авіаційні ракети – ред.). Житомирська траса, наприклад, де, на жаль, 40-ва бригада понесла втрати, коли зупиняли колони ворога саме некерованим бомбовим озброєнням.

Ми виконували місії не зовсім ті, які належать винищувачу. Зустрічати колони – це не зовсім винищувальна справа, але у нас були засоби, у нас були можливості, у нас були люди, які сміливо і відверто з самопожертвою йшли на цю справу. Всі прекрасно розуміли, що вихід на колону уже через тиждень війни – це однозначно смерть. Це в перший день можна було відпрацювати, в другий. Але хлопці ходили, тому що треба було. Треба було боронити Київ і їхня жертва, напевно, стала отим крайнім цвяхом, який ми забили в домовину їхнього київського наступу. Ми їх зупинили і потім звідти погнали.

І вже тоді підтягнулися більш молоді льотчики. Коли ти дивишся на тих хлопців, яких ти вчора вважав молодшими за себе і твоїми підлеглими, не знаю як можна описати розмір того, що вони стальне там носять. Козаки такі, рекси. Дайте їм нормальну техніку – побачити, що буде.

Інколи завдання стоять кров з носа, от нема більше нікого і треба. І завжди знайдеться людина, яка, як би страшно не було, як би важко, знайдеться хтось, хто піде. І це честь, що стільки часу пройшло, і ми дуже сильно втомилися, чесно, дуже сильно. Але коли ти дивишся, що він іде, ти не можеш собі сказати, що я «замишуся» тут. І ви йдете разом. І це круто, тому що сформувався кістяк.

Так, ціною серйозних важких жертв, але ми сформували зараз такий кістяк, такі досвідчені рекси в авіації, що нам тільки дай чим і тоді буде результат. Я думаю, F-16 довели, що ми можемо. Те, що вони зробили за пів року, думаю, жодна країна в світі… Літати і воювати – дуже різні речі. Навчитися злітати і сідати – це 10 польотів. А навчитися грамотно використовувати озброєння і своєчасно реагувати на якісь небезпеки – це зовсім інше.

Зараз, коли ти бачиш, що F-16 злітає, ти точно знаєш, що ця група «шахедів» ляже, тому що він відпрацює їх всі. А якщо, уявіть, у нас буде можливість запускати по 5-6 таких екіпажів, ми б могли їх всіх зустрічати біля Сум, вони навіть до Прилук не доходили б, до Кривого Рога, до Херсону. Ми просто визначимо межі, зможемо перенести оці «кілзони» трішечки глибше до них.

– У 2022 році Україна почала активно використовувати західне озброєння на радянських літаках, зокрема протирадіолокаційні ракети HARM для боротьби з російськими системами ППО чи керовані авіабомби JDAM. Яким для вас був цей перший досвід?

– Звісно, очі горіли. Ми не знали, що воно таке. Нам коли сказали: ось ракета летить на 150 кілометрів і можна вбити нею ППО. Та ви що, я це тільки в книжках бачив. А тут тобі дають можливість це відчути. По-перше, це досвід нереальний, тому що ти ніколи цього не робив. По-друге, це нове озброєння. Там були різні варіанти, як вони його приліпили, і зараз воно суттєво відрізняється. Але очі горіли.

Коли мені сказали перший раз, що треба буде лізти на велику висоту, щоб, наприклад, скинути бомбу JDAM – перші рази ми, так як і вони, аж на 10 тисяч [метрів] піднімались, щоб закинути її. Я хрестився і думав, що мені зараз близько лінії бойового зіткнення на 7 тисяч, на 10 тисяч лізти… Та ви що, куди, та смерть.

Потім спробував, зрозумів. У кожної ППО є свої слабкі місця. Вони не можуть тебе зняти в якийсь визначений момент. І ми, використовуючи американське озброєння, відповідно до нашого досвіду придумали, як це робити. Спробували HARM, потім – JDAM, потім в комбінації і в інтернеті почала з’являтися купа відео, як «Панцир» вибухнув, «Бук», десь бомби почали прилітати. І далі це все масштабувалося, і ви бачите щоденно результати.

– Говорячи про мотивацію, чи змінилося для вас щось у порівнянні з 2022 роком? Як знаходите в собі сили і енергію?

– Я знаходжу сили і енергію в своїй родині, в своїх побратимах. Мотивація моя – це тільки любов до моєї держави. Що я вам можу сказати? Я йшов в армію добровільно, я хочу залишитися тут до пенсії, до самого кінця. Я люблю це діло, я більше нічого, крім армії, в принципі, не люблю і не вмію.

Я 22-й, 23-й, 24-й рік бив себе в груди, що я хочу там бути. І я там був. Я був із хлопцями, працював і зараз працюю. Я казав про молоде покоління і я в них бачу такий запал, в них така іскра, що я просто думаю, як я можу з ним сьогодні не позмагатися, хто полетить? Я себе за це поважати не буду. Він забирає в мене мою роботу, яку я люблю. Оцей запал переріс у змагання, оце й мотивація. Тому що я дивлюсь на «пацанюру», а з ним треба битися, хто зараз «руского» піде убити.

Моя мотивація – це моя сім'я. Я хочу, щоб вона спала спокійно, щоб вдома було світло, щоб вона не боялася. І найголовніше – вона не боїться. Я боюсь, коли на роботі, бо я не поруч з нею. Я розумію, що зараз полечу, зіб'ю «Шахед», чимось десь допоможу, когось захищу. Це моя сім'я. Як я можу її не захищати? Це моя земля, я виріс тут.

Я втомився фізично, морально, я втомився від втрат, я жива людина. Але я не можу собі дозволити здатись чи опустити руки. Я буду битися головою і повторювати людям, що поки це все не закінчиться, ніхто не опустить руки, бо в нас немає можливості. Тут мова йде про виживання цілої нації, а не про когось особисто. Тому ким я буду, якщо я поставлю свій народ, свою сім'ю нижче, ніж себе?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Ми зможемо завоювати перевагу в повітрі»: ексклюзивне інтерв'ю бригадного генерала Повітряних сил ЗСУ