471 день безперервно тримав оборону позиції біля Соледару Сергій Тищенко з позивним «Вітер», бойовий медик 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. До війська «Вітер» лікував тварин, а на полі бою – рятує поранених побратимів і бере участь у відбитті штурмів.
6 грудня 2025 року він отримав звання Герой України.
З бійцем ми зустрілися у підземному укритті в одному з містечок на Донеччині (назву не вказуємо з міркувань безпеки). Він якраз повернувся з відпустки: місяць був удома на Київщині разом із сім'єю і готувався до виходу на чергування у стабілізаційному пункті.
«Вітер» розповів Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) про те, яким був цей 471 день поспіль на передовій, як відбивали російські піхотні штурми, чи вдавалось тримати зв'язок з рідними та як тривале перебування під землею відбилося на здоров'ї.
До війська – лікував і котів, і хом’яків, і страусів
– Звідки такий позивний – «Вітер»?
– Це сталося випадково. Я хотів, щоб мій позивний не був прив'язаний ні до прізвища, ні до спеціальності. Коли я служив у роті охорони, побратим сказав: «Давай ти будеш «Вєтєр». Це скорочення від «ветеринар». Але ж «Вєтєр» – то «ветер» російською. Тому я просто переклав. І вийшло – «Вітер». Іншого позивного просто ніхто не дав. А ветеринар, тому що це моя спеціальність. До того, як долучився до війська, я постійно працював ветеринаром.
– З якими тваринами мали справу?
Чекають п’ятеро дітей і дружина
– На фермі в селі – сільськогосподарські тварини, а в клініці – будь-які. І пацюки, і миші, і хом’ячки, котики і песики, тхори. З екзотичними не працював. Хіба що страусів лікував: травма була, один страус побив іншого і ледь мене не побив (сміється – ред.).
– Хто на вас зараз чекає вдома?
– Ой! Мені зараз 46 років. Чекають п’ятеро дітей і дружина. Двоє дітей – неповнолітні. Їм 11 і 16 років. Іншим – 20, 23 і 30. Один хлопець, а то всі – дівчата.
«Я сам звернув увагу, що в мене лише двоє неповнолітніх дітей»
– Скільки вже воюєте?
– На війні я з 1 травня 2023 року. Пішов до ТЦК уточнити дані. Я розумів: якщо піду, то мене заберуть. Спочатку там недодивилися, що в мене лише двоє неповнолітніх дітей (право на відстрочку мають чоловіки, які мають трьох неповнолітніх дітей – ред.). За звичкою, думали, що троє. Але я сам звернув увагу на те, що в мене лише двоє. І вони: ага, двоє неповнолітніх, все! Ми вас призиваємо!
Спочатку того ж дня мене відправили до Національної гвардії. Я просився, щоб мене взяли по медицині. Мав прийти представник медслужби і забрати мене. Але він так і не прийшов. Мене привезли назад до військкомату. Це була п’ятниця. Там виписали повістку і відпустили додому до понеділка.
Я за характером сором’язливий, і для мене це було як сніг на голову, бо ж відірвали від сім’ї!
У понеділок я прийшов, і мене направили до роти охорони. Там прослужив три місяці. Я за характером сором’язливий, і для мене це було як сніг на голову, бо ж відірвали від сім’ї! Хоча на той момент там були всі умови для служби і життя, але морально мені було дуже важко.
Я і роботу підбирав таку, щоби бути біля дому. А тут забрали – і все. Але зі мною призвався побратим на псевдо «Бєлий», він досить добре мене підтримував. І взагалі – хлопці там підтримували.
– А як склалося з медициною?
– З роти охорони потрапив до 464-го окремого мотопіхотного батальйону 143-ї окремої піхотної бригади. Там пройшов базову військову підготовку. Потім потрапив на тритижневі навчання до Німеччини. Там нас вчили штурмових дій: штурмувати окопи, будівлі. Для цього спеціально побудували тренувальне містечко.
А з медициною поки не складалося. Мені ж у військкоматі поставили у військовому квитку, що я – стрілець-помічник гранатометника. Але у батальйоні я попросився, щоб мене спрямували на медицину, бо я ж і автомата ніколи в руках не тримав. Але там побачили мій пригнічений моральний стан – і не взяли.
Та я постійно про це нагадував, бо ж і медичну освіту мав, нехай і ветеринарну. Це взяв на замітку командир взводу. Потім звільнилася посада стрільця-санітара, і мене поставили стрільцем-санітаром. Потім випала нагода пройти курси бойового медика. Ми займалися з 9-ї ранку до 16-ї вечора. Мені було цікаво. І цікаве було викладання: нас учив бойовий медик з Британії. Час пролетів дуже непомітно.
Стабпункт поблизу Часового Яру (фото)
– Як ви потрапили до лав 30-ї ОМБр?
– Наш 464-й батальйон був прикомандирований до 30-ї бригади. Відповідно, після закінчення бойового розпорядження нас вивели з позицій. Потім приїхали представники бригади і запропонували нам приєднатися до її лав.
«Від виду крові – не страшно»
– Коли заходив на позиції від 30-ї бригади – довелося надавати допомогу під обстрілом. Пам’ятаю, що тоді був дезорієнтований: вийшов з укриття, не думаючи, як буду повертатися. Мене поранений орієнтував по рації. Коли вже ближче до нього підійшов, орієнтувався по голосу.
Що запам’яталося: підійшов, а у нього взуття якось не так лежить. Він спочатку сам собі надав допомогу: турнікети наклав на одну руку і на ногу. Єдине – він недостатньо туго це зробив. Я йому поправив, щоби достатній був тиск. І питаю в нього: «А навіщо ти роззувся?». Він відповів: «Та я ж не роззувався!»
Я перепросив, бо до мене дійшло, що нога в нього щонайменше зламана була, тому й лежала у неприродному положенні. Було важко йому надавати допомогу, бо російські дрони заважали. Хоч уже і накрили пораненого, а дрони не давали виносити.
Російські пілоти бійця поранили і вже не чіпали: чекали, поки ми підійдемо його виносити. Під час спроб евакуації п’ятьох ще поранили. І той боєць із пошкодженою ногою, на жаль, загинув. Російські пілоти так і не дали можливості його евакуювати.
– Пам’ятаєте, коли вперше надавали допомогу пораненому, чи не було страху?
– З приводу виду крові – не страшно. Тому що коли лікував тварин, вже таке бачив, бо переважно хірургією займався. Воно ж і тварину шкода. Але коли бачиш, що з людини стирчить уламок – її, звісно, більше шкода.
Той боєць з пошкодженою ногою, на жаль, загинув. Російські пілоти так і не дали можливості його евакуювати
Найперше поранення лікував ще у 464-му батальйоні. По рації почув, що є поранений. Йому бойовий медик надав допомогу. Але потім я почув, що поранений і досі на місці. Тоді сам по рації зголосився допомогти. Мені дозволили.
На жаль, саме той випадок виявився смертельним. Я допомогу, звісно, надав. Проте там були травми голови, несумісні з життям. Це був найперший випадок, коли я надавав допомогу за бойових умов.
Позиція: до військ РФ 400 метрів
– Розкажіть про захід на позиції, коли ви там тримали оборону більш ніж рік: який це напрямок, яка там тоді була ситуація, що це взагалі за позиції були?
– Це напрямок Соледару. До позицій російських військ недалеко було – метрів 400. Наприклад, коли спостерігали за ними, я чув, як вони перегукувалися між собою.
Дуже часто ці штурми не доходили до нашої позиції, бо їх пілоти знищували дронами
На початку, як у травні 2024 року зайшли на ці позиції – то було відносно тихо. Правда, це тривало недовго, близько трьох місяців. І ми спочатку, завдяки нетривалій тиші, навіть трохи розслабилися.
А потім почалися штурми живою силою. Дуже часто ці штурми не доходили до нашої позиції, бо їх пілоти знищували дронами. Але росіяни намагалися невеликими групами прориватися постійно, заходили прямо до нас під бліндаж. Мені доводилося вступати у стрілецькі бої, але щоб знищувати ворога у безпосередній близькості від себе – ні.
Одного разу росіянин сховався під бліндажем і наш пілот не зміг його дістати. А ми тоді не розуміли, що ворог там.
Наші хлопці пішли відбивати штурм, ми чули постріли і не звертали на них уваги: наші вийшли, значить, наші стріляють. Якраз тоді зав’язався стрілецький бій. Я почав кликати одного бійця на позивний – він не відповів. Покликав ще раз – і почув звуки, які свідчили про те, що потрібна медична допомога.
Вийшов, аби надавати допомогу – і побачив, що навпроти мене сидить ворог!
Я взяв із собою рюкзак із усім необхідним (намагаюся, щоб медикаментів у мене був навіть надлишок), зброю не брав. Вийшов, аби надавати допомогу – і побачив, що навпроти мене сидить ворог!
Дуже пощастило, що у нього виникли проблеми з магазином до автомата (або скінчилися патрони, або заклинило). А ще мене збило з пантелику, що на ньому каска була така сама, як і в нас. На його обличчя я одразу не звернув уваги і не одразу зрозумів, що переді мною ворог. Та коли побачив, що на мене ствол дивиться, – вже все зрозумів.
Коли я зараз про це розповідаю, здається, що все тривало довго – а насправді минули секунди.
За мною ж ще побратим ішов. Я його попередив, що попереду засів ворог. І мій побратим його знищив.
На жаль, у тому бою і наші хлопці загинули. Це був найперший штурм, коли мені довелося бачити ворога отак зблизька.
Станом на травень 2024 року, коли «Вітер» заходив на позицію, це був Сіверський напрямок фронту (на початок 2026 року – Слов’янський). На цій ділянці війська РФ штурмували позиції Сил оборони України, щоби просунутися до Сіверська з півдня. Під ударом були населені пункти Роздолівка, Федорівка та Переїзне.
20 липня 2024 року армія РФ окупувала Роздолівку, повідомили аналітики проєкту DeepState. Фронт поблизу Федорівки та Переїзного тримався до грудня 2025 року: 22 грудня у DeepState зафіксували просування в районі Федорівки; 30 грудня армія РФ окупувала Переїзне.
Цей напрямок фронту відображає наміри військ РФ просунутися від окупованого Бахмута на північний захід у напрямку Слов'янська.
– Скільки днів ви пробули на цій позиції?
– Перший раз зайшов загалом десь на 30 днів: зайшов, отримав поранення і вийшов на декілька днів на перепочинок.
Як зайшов на позицію після перепочинку, нарахувався 471 день
Другий раз, як зайшов на позицію після перепочинку, нарахувався 471 день.
Розпорядок дня у нас був такий: 4 години чергували, 4 години відпочивали. Бували такі дні, що я спав ці 4 години. А бувало, що ніби й час відпочити – але ці скиди, удари FPV толком не давали дрімати.
Спочатку дрони били тільки у світлий час доби. Потім почали атакувати і вночі, і в будь-яку пору доби. А останнім часом дуже багато стало дронів на оптоволокні.
– А за яких обставин ви отримали поранення?
– Це сталося, коли я надавав допомогу на полі бою. У хлопців були важкі поранення: на півдорозі між позиціями їх дрон застав.
Ми йшли надавати їм допомогу просто неба. Звісно, сховалися у кущі, але ті кущі – що є, що їх немає. Російський боєприпас розірвався неподалік від мене, я отримав незначні поранення. І вони одразу й не відчувалися, бо на адреналіні не відчував болю і допомагав пораненому.
– Чому ви не виходили з позиції, адже були ж ротації бійців?
– Основна причина – людей не було, щоб нас поміняти. Як так довго там протримався, і сам не знаю. Думав, що морально я одразу впаду. А тепер дивуюся, як морально витримав, і ще ж витримав досить непогано.
«Їхні тіла валялися. І запахи були неприємні»
– Який вигляд спочатку мала та позиція, яку ви тримали 471 день: це окоп, бліндаж чи просто нори?
З появою дронів ця позиція все зменшувалася і зменшувалася: її просто розвалювали
– Це під землею вирите. На початку вхід зі штучно зробленою стелею, що веде під землю. Як тільки ми зайшли, то було видно, що раніше там була позиція для повноцінного взводу (підрозділ з 15-45 осіб – ред.). З появою дронів ця позиція все зменшувалася і зменшувалася: її просто розвалювали.
Поки в нас ще була можливість, ми знаходили різні колоди і відновлювали покрівлю. Ми постійно укріплювалися – і нас постійно розбирали. Мішки із землею для укріплення цього коридору йшли в хід аж бігом! Ми відновлювали укриття в темну пору доби. Як тільки розвиднювалося – відразу наново нам руйнували, і руйнували ще більше.
Цей коридор до самого входу під землю нам практично зруйнували. А він (менш ніж 5 метрів завдовжки і близько 1,5 метра заввишки) був єдиним місцем, де можна було хоча би зігнутим пройти – як шаховий кінь. А далі йдуть ходи набагато нижчі: у деяких треба було повзати навколішках.
Одного разу я чергував, і в той момент нам прилетіло саме туди, де я відпочивав. Місце, де я спав, повністю завалило землею, замість стелі просто була дірка. Ми цю дірку позакладали мішками із землею, оперативно від підлоги до стелі вибудували стіну, зверху на ці мішки насипалася земля і замаскувала їх. І російські дрони в це місце деякий час не били.
Місце, де я спав, повністю завалило землею, і замість стелі просто була дірка
Деякий час ми по цій позиції повзали навколішки. Коліна поздиралися і боліли (сміється – ред.), тож ми вирішили: поки є невелика можливість – копати.
У нас один боєць височенький на зріст, і коли він лягав на відпочинок, то ноги не влазили. То щоб ноги влазили, вирішили підкопувати. Тоді один із побратимів жартував: «А все почалося з того, що в когось ноги не поміщалися!» (сміється – ред.).
І ми поступово почали копати. І викопали так, що могли одну ділянку проходити, не згинаючися.
Та й не так важко копати – найважче було викинути ту землю. По-перше, коли викинути; по-друге, викинути так, щоб це було непримітно для операторів російських дронів. Бо ж ми могли демаскувати свою позицію – як тільки ворог бачить, що щось не так, відразу туди починає все на світі летіти.
Тому ми в темний час доби вискакували, викидали по можливості. Землю набирали в мішки і передавали ланцюжком знизу і до виходу.
А потім ми мішками з землею заклали вихід, тому що FPV прилітали туди постійно і розбирали його. Нам тільки для того, щоб вилізти, доводилось більше 50 мішків знімати.
Звісно, не всі мішки були набиті землею, як цукром, доверху: в якомусь мішку 2 відра землі, в якомусь 3. Та це все одно нелегко. Проте ми зробили для себе сприятливі умови, щоби у випадку штурму не повзти, а пройти під землею у повному спорядженні.
Щодо динаміки штурмів, то з кожним днем ставало все гірше і гірше
– Російські військові, певно, не тільки дронами намагалися вас атакувати?
– Щодо динаміки штурмів, то з кожним днем ставало все гірше і гірше. Все частіше вони лізли живою силою: невеликими групами, але лізли постійно. Якийсь період, до прикладу, декілька тижнів поспіль, штурмували чомусь саме на вихідні, наче за розкладом. Ми відбивали ці штурми.
Звісно, страшно було. І гарно сказав тоді наш кулеметник: «Вибір у нас невеликий: або ми сидітимемо, вони будуть йти, зайдуть і нас просто повбивають; або ми виліземо, і у нас буде можливість вижити. Або як герої загинемо, або буде можливість відбити цю атаку».
І він правий! За тебе ніхто їх не зупинить.
Для мене як бойового медика роботи вистачало. Був випадок, коли хлопці йшли за тілами загиблих побратимів, і їх також поранили. І я надавав їм допомогу.
Переважно я мав справу з осколковими пораненнями. Були і поранення грудної клітини. Пневмоторакс був (потрапляння повітря до плевральної порожнини внаслідок поранення, що спричиняє деформацію легені й утруднює газообмін – ред.). Я за пневмоторакс дуже переживав, бо багато крові було. Але, слава Богу, вижив хлопчина.
Основна ж допомога, як правило, це зупинка кровотечі. Головне – не пропустити місце кровотечі.
– За весь цей час, певно, серед російських військовослужбовців було багато втрат?
– Так, втрат у них було чимало. Мене дивувало, що вони (російські військові – ред.) не боялися йти. По них вогонь відкриваєш, а він собі повзе, лізе. У нормальної людини ж є інстинкт самозбереження: сховатися кудись від небезпеки. А вони просто намагалися просуватися уперед. Чи у них був просто квиток в один кінець? Я їх не розумію.
По них вогонь відкриваєш, а він собі повзе, лізе
Їхні тіла валялися. І запахи були неприємні, особливо в літню спеку. Якраз один із них прямо у нас на даху лежав. І його ж не можна прибирати: це побачать російські пілоти і зрозуміють, що там хтось є і що туди треба «насипати».
– Тобто, ви там під землею жили, а над вами лежало тіло мертвого російського військовослужбовця?
– Так. Подекуди навіть його рука почала звисати донизу. Я її акуратно поправляв, щоби він не скотився. А вже перед тим, як я з позиції виходив, росіяни своїми ж FPV, намагаючись нам нашкодити, його рознесли.
– Як ви в тих умовах зв’язувалися з сім’єю?
– Придумали обмінюватися повідомленнями на флешках. На одній флешці були відеозвернення з дому, на іншій – наші. Правильно зробили, що таке придумали, адже морально це дуже підтримувало. І не лише мене, а й усіх так само. Хлопці мені казали: «Ми живемо від відео до відео». А мені дуже важко було би, якби зовсім не було зв’язку з рідними.
Підземна криниця
– Нестача води була, і на фронті вона завжди є.
Спочатку в нас була можливість ходити на точку вивантаження за продуктами. Звідти носили і воду. Потім стало так багато дронів, що у нас вже не було такої можливості. Дрони перебили шляхи постачання, тому підвіз автотранспортом значно ускладнився.
Бувало таке, що води дуже не вистачало: пили дозами грамів по 50 один раз на чотири години
Нам почали доправляти вантажі «вампірами» (БпЛА коптерного типу великої вантажопідйомності – ред.). Воду кидали з висоти – і пляшки з нею розбивалися. Якийсь час тривав оцей період, коли хлопці вчилися пакувати пляшки.
Та й навіть якби вся вода «виживала» – її все одно не вистачало б. Бувало таке, що води дуже бракувало: пили дозами грамів по 50 один раз на чотири години.
І на початках, поки було менше дронів, мали можливість збігати за водою на річку. Ніколи не думав, що річкова вода буде нормальною на смак. І її нормально переносив організм: ми пили, і у нас не було розладів шлунку. А потім через постійні обстріли і дрони до річки в нас доступу вже не було.
І тоді ми додумалися викопати криницю.
– А де її копати: прямо отам, під землею?!
– Так, всередині. У нас так склалося, що почали позицію сильно обстрілювати «скидами» з дронів, FPV. І ми вирішили заглибитися під землю і викопати ще одне місце для відпочинку та сховку.
У нас вийшло невисоке, проте досить велике за площею приміщення. Так і з’явилося місце, де можна викопати криницю. Якби ми це приміщення не викопали – навіть і не знаю, де б ми криницю копали.
Боєць на псевдо «Мішка» запропонував, і усі підтримали. Криницю копав «Балу», робив він це уперто. Уявіть: води і так немає, щоби попити, а ми ще й копаємо, і пити ще дужче хочеться!
Як ми це робили: «Балу» копав (він у цивільному житті копав криниці і знав, як це робити), накидав землю у відро; другий боєць мотузкою витягував відро на поверхню та висипав у мішок; третій боєць виносив мішок на поверхню.
І «Балу» таки докопався! Бо я вже зневірився, думав, що не докопаємо. Хоча ми теоретично розуміли: неподалік річка, тому десь недалеко має бути вода.
Криницю ми викопали упродовж дня
«Балу» там ходив, у криниці, тому спочатку вода була каламутна. І я ніколи не думав, що буду пити таку воду. Ми дуже раділи, коли в нас з’явилася ця вода, прямо з каламуттю її пили. От від цієї води були розлади шлунково-кишкового тракту, але потім організм призвичаївся.
Криницю ми викопали упродовж дня, землю виносили декілька днів. Відтоді проблема з водою відпала взагалі.
Куховарством у нас на позиції займався «Мішка». У нього виходило поєднувати непоєднувані речі. І виходило смачно. Наприклад, від волонтерів нам приходили вже готові супи і борщ у вакуумі. Він усе це розігрів, додав туди якоїсь крупи – і вже воно ситніше вийшло, вже добріше!
Солодкого дуже хотілося. Я взагалі солодке полюбляю.
Волога і кисень
Влітку, коли було спекотно, нам не вистачало кисню
– Під землею постійно було вогко. Єдиний варіант, який ми придумали, – на глину настелили дошки, зверху вже каремати. Завдяки цьому сухіше трохи було, та й каремати були водонепроникні.
Влітку, коли було спекотно, нам не вистачало кисню. Звісно, якось примудрявся дихати, але дуже важко було. Чому не вистачало повітря? По-перше, спека. А по-друге, ми ж майже загерметизовані були – закриті мішками із землею. Поки ще була можливість – ми залишали одне невеличке віконечко для вентиляції.
Але потім ворог це віконечко помітив, і постійно туди прилітали FPV. Мусили і його закрити. Повітря нам почало бракувати досить гарно.
– Питання туалету як ви під землею вирішували?
– Ой, з туалетом дійсно проблема була. Спочатку, коли літало менше дронів, можна було вийти на вулицю. А потім – користувалися пакетами для сміття, пляшками з-під води та одним із відер. Пляшки у нас були багаторазового використання. Перед тим, як вилазити назовні, ми пляшки зливали у відро, потім з відра виливали десь на вулиці.
Вихід з позиції і звання Герой України
– Коли ви вийшли з позиції?
Страх перед дронами був, проте усвідомлення того, що ти вже йдеш на вихід – притуплювало цей страх
– 28 жовтня (2025 року – ред.). Вихід був важкий у фізичному плані. Страх перед дронами був, проте усвідомлення того, що ти вже йдеш на вихід – притуплювало цей страх.
Також дуже пощастило з погодою: завдяки тому, що були дощ і вітер, ми змогли пересуватися трохи повільніше, адже це все перешкоджало ворожим дронам.
Мені було важко фізично: поки я дійшов до сусідньої позиції (це метрів 500 приблизно) – дуже сильно захекався. Ноги були ватяні і вже не слухалися. А все через те, що просидів півтора року під землею, не рухаючися.
Трошки паморочилося у голові. Мабуть, через те, що в норі я не на повні груди дихав, і не вистачало повітря. А тут вискочив, біжу, захекався, багато повітря.
– Ви обстежувалися у лікаря? Як на здоров’ї позначилося тривале перебування на позиції під землею?
– Я вже бачив наслідки по своєму організму. Наприклад, розумом я розумів, що оце «скиди» знов почалися. Але крайнім часом, як там сидів, було мимовільне тремтіння усього тіла, тремор м’язів. Спочатку я думав, що це від холоду. Але, як небезпека трошки стихала, – і організм стихав.
Якби довше там посидів, то морально вже добило би
Напевне, якби довше там посидів, то морально вже добило би.
А як зробили рентген-знімок, то в мене виявилися легені на вигляд гірші, ніж у тих, хто палить. А я ж взагалі не палю.
І зір погіршився, постійно ж світла під землею не вистачало. Дехто каже, що це вікове. Можливо, є якийсь відсоток і вікових змін. Але мені здається, більше зіграло те, що сидів там у пітьмі, не бачивши денного світла. І плюс пилюка, дими та гази після вибухів і згоряння дронів.
– Як вас вдома зустріли?
– Ой! Вдома, звичайно, всі були дуже раді! Усі ж переживали за мене, і чекали, що повернуся. Коли відпустка скінчилася і мені потрібно було повертатися на службу, їм було важко мене відпустити. Мені теж важко було, намагався якомога коротшим зробити оцей процес прощання. Бо чим довше прощаєшся, тим важче воно стає.
І зараз все одно хочеться додому, побачитися, дуже тягне додому!
– Що ви відчули, коли дізналися про нагородження званням Герой України?
– Звісно, було приємно! Але якихось надзвичайних емоцій це не викликало. Навіть зустріч із президентом України: для мене він – у першу чергу така сама людина, як і я. Ну, так, у нього посада, звичайно, вища. Але у мене з дитинства немає звички собі якихось кумирів створювати.
Міняйте нас, і тоді не буде таких антирекордів!
А родині дуже приємно було! У них за цю нагороду гордість набагато більша, ніж у мене. І для сусідів-односельців також. А я не став занадто високої думки про себе. Як був людиною, так і є. Таких, як я, насправді багато є хлопців...
Ще ж деякі питають, мовляв, а як таке можливо (що він перебував на позиції 471 день поспіль – ред.), просувається ж лінія фронту… Той, хто там не був, той не зрозуміє. А той, хто хоч якось причетний до цих позицій, той розуміє, що таке може бути.
Ті ж, хто висловлюється, що не може такого бути – будь ласка, приходьте, міняйте нас, і тоді не буде таких антирекордів!
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум