Доступність посилання

ТОП новини
14 Грудень 2018, Київ 18:42

Російська політика щодо України при Путіні є найбільшою помилкою – Мироненко


Віктор Мироненко

Російська політика щодо України ще з Єльцина і за Путіна є найбільшою політичною помилкою. Це зауважив в інтерв’ю Радіо Свобода історик Віктор Мироненко. Як людина, що очолювала комсомол УРСР і СРСР, як соратник Михайла Горбачова, Мироненко оцінив історичну роль ініціатора перебудови, а також керівника Компартії України в часи застою Володимира Щербицького. Водночас гість студії стверджував, що «Росія має ставитися до України, як до мами». Мироненко вважає доречною паралель між відносинами Росії та України і стосунками Британії і США. Мироненко вважає при цьому катастрофою можливий розпад Росії.

Віктор Мироненко – чернігівець, історик, дипломат, політолог, політик. У 80-х очолював комсомол Радянської України, у часи перебудови – комсомол СРСР. На відміну від багатьох інших українських функціонерів комсомолу – Анатолія Матвієнка, Сергія Тігіпка, Петра Симоненка, які стали відомими політиками, бізнесменами у незалежній Україні, Віктор Мироненко залишився після розпаду СРСР у Москві. Є соратником Михайла Горбачова. З Україною Віктора Мироненка пов’язує не лише Чернігів, а й робота у делегації радянської тоді України на Генасамблеї ООН, депутатство у Верховній Раді УРСР. А головне – Віктор Мироненко активно продовжує коментувати події у незалежній Україні, регулярно відвідує її, бере участь в ефірах українських ЗМІ.

Олександр Лащенко: Пане Мироненко, як справи у Михайла Горбачова, коли ви востаннє з ним спілкувалися?

– Нещодавно спілкувалися по телефону. Але останнім часом все рідше і рідше, тому що все ж таки хвороба і вік. І вже йому важко слідкувати за подіями, важко реагувати на них. Мені здається, що ця людина зробила те, що вона мала зробити. І ми маємо бути вдячні їй. Зараз вимагати від нього дуже багато не треба.

Пане Мироненко, 1984 рік, Дніпровський райком Київського міського комсомолу. Я тоді отримав комсомольський квиток. Була така сторінка в моїй біографії. І ваш портрет тоді висів. Ви тоді очолювали ще комсомол УРСР. У 1986 році, вже під час перебудови ви очолили радянський комсомол. Понад 40 мільйонів членів – відомий факт. Знову ж таки це населення України. Як вам це вдалося, розкажіть трошки? Звісно, ми будемо про сьогодення більше говорити. Але от така сторінка вашої біографії. Адже, не сумніваюся, зайдуть наші слухачі, читачі сайту, скажуть: «кого ти запросив – це ж комсомольський лідер!» Можете розкрити цю сторінку ще раз – своєї біографії.

– По-перше, я ніколи не соромився того, де я працював. Тому що нічого поганого, коли я працював у комсомолі, ні я, ні ті люди, яких перерахували, з якими я працював, вже не робили. Це були вже інші часи. І я дуже щасливий, що моя доля склалася так, що я очолював і комсомол України, і ВЛКСМ. Що стосується комсомолу, то мене дуже дратують зараз огульні загальні якісь оцінки того періоду цієї організації.

– Ви проти декомунізації, яка відбувається в Україні?

– Я не проти декомунізації. Хоча трошки дивуюся. Коли мені кажуть, що декомунізація, то я запитую: виявляється, що комунізм ми побудували. Що ми декомунізуємо?

– Олімпіаду провели у 1980 році…

– Так. Комунізм, виявляється, побудували – Хрущов був правий. Але це важка окрема тема.

Комсомол був настільки великою організацією – у ній були майже всі, за винятком 10-20 дисидентів

А що стосується комсомолу, то я завжди кажу так: комсомол був настільки великою організацією – у ній були майже всі, за винятком 10-20 дисидентів, які дійсно з ідеологічних міркувань не могли в нього вступити, і тих, кого не можна було прийняти. Тому, що не сказали б про комсомол, хороше чи погане, то все буде правда, на все ви знайдете підтвердження.

Я щасливий тим, що я опинився в той час і в тому місці. І тоді разом з моїми друзями ми намагалися зробити те, що хотіли зробити з цією організацією. На жаль, нам не вдалося, як і перебудова – у нас було дуже мало часу. 3-4 роки. За цей час ми зробити цього не змогли. Вибачайте нас.

– Мене завжди цікавить одне питання. Я не маю змоги його поставити Горбачову. Вам можу поставити. Форос, 1991 рік (це якраз уже 27 років відзначали). ГКЧП. Справді, Горбачов, глава такої потужної держави, був відрізаний від світу, і це був справді путч, а не імітація?

Михайло Горбачов
Михайло Горбачов

– Абсолютно точно. Я це вам можу казати, тому що я спілкувався з його охороною, з хлопцями. Ми товаришували.

Очікували того, що може бути ліквідація Горбачова

– Був же ж космічний зв'язок уже. Не було стільникового…

– Це була ізоляція дійсно. Це була дуже велика небезпека. Дійсно, очікували того, що може бути ліквідація Горбачова. Хлопці, там було 4-5 офіцерів. Я їх знаю особисто всіх, вони брехати не будуть. Вони мені розказали. Це все абсолютно серйозно.

– Олесі Бацман ви недавно давали інтерв’ю. Так: «брати» все рівно українці і росіяни, тільки Україна – «старший брат»? Ви серйозно?

– А історично як? Я вибачаюся. Просто і Росія, і Україна за ці 10 віків пережили дуже різні часи...

– М’яко кажучи.

– Звалися по-різному, системи були різні. Але я – історик. Історично, я вибачаюся, все починалося звідти. Що таке Русь? Пам’ятаєте зі шкільного курсу?

– У Росії зараз шкільний курс – зрозуміло, що з цього приводу стверджують.

– Отак! У точному розумінні цього терміну Русь – це що? Київ, Чернігів і трошки пізніше...

– «Мать городов русских»…

– Отак! Оце Русь. А звідси «руські». А українці вже були вимушені себе називати інакше, тому що у Москві це ім’я собі забрали. Тому абсолютно точно. Я навіть більше вам скажу, що так, я абсолютно переконаний в тому, що Росія має ставитися до України, як до мами. Мами бувають різні. Інколи бувають такі мами – вередливі, ще якісь. Але маму ображати не годиться.

– Я знаю, порівняння Британія – США. Так? Але де Британія, а де США! Між ними океан. А тут поряд – «іхтамнєт», вибачте.

– Війна була між Британією і американцями, все було. Але, зверніть увагу, як мудрі американці ставляться до британців. Вони їх поважають, вони іронізують з них трошки, вони вважають їх трошки консервативними, але поважають. Маму ображати не можна. Це не годиться. Це загальнолюдська цінність. Вибачаюся.

– Якщо вже завершувати тему Михайла Горбачова. Лєшек Бальцерович, «архітектор» успішних польських реформ, адже на початку 1990-их ВВП на душу населення в Польщі і в Україні було приблизно однаковим, а зараз у Польщі у понад 2 рази більше. І це закладено тоді Бальцеровичем, Мазовецьким і так далі. Він був радником президента України Петра Порошенка. І він аналізував основні проблеми України і пострадянського простору, зокрема цей олігархат, який, незважаючи на будь-які війни і так далі, продовжує (я вживу, можливо, таке брутальне слово) жирувати. От його думка, висловлена Лєшеком Бальцеровичем в інтерв’ю телеканалу «Еспресо».

– Я думаю, що про Горбачова Лєшек трохи перебільшує. Тому що у Горбачова, на жаль, з часу, коли була, умовно, визнана ринкова економіка в законі про кооперацію, залишалося півроку-рік. За цей час ніякого олігархату при Горбачові побудуватися не могло.

– Я не хочу вас образити жодним чином, але ось і комсомольці, які є в Україні, тоді зробили старт свій кар’єрний, а потім на власності...

– Я вибачаюся, все ж таки ми маємо олігархічну систему. Коли ми міняємо загальну державну власність і переходимо до власності, все ж таки визнаємо приватну власність, отакі процеси мали би відбуватися. Вони почалися, звісно. І вони були не корисні. Ми намагалися їх якось регулювати, але розвинулось це не при Горбачові.

– Ви тій же ж Олесі Бацман сказали: «Я хорошо знал и глубоко уважал Щербицкого». Керівника української Компартії. Підтверджуєте це?

Володимир Щербицький
Володимир Щербицький

– Підтверджую. Я його поважаю.

– Я перепрошую. 1970-і роки – це був такий «заповідник» «застою», що навіть Москва була ліберальною у порівнянні з Києвом. Тут дисидентів за так званий «український буржуазний націоналізм» тоді, саме при Щербицькому … (навіть попередник Шелест таким не був, хоча це теж був комуністичний лідер). При Щербицькому, я не знаю, згадаймо купу справ – від Параджанова до дисидентів. От нещодавно помер Левко Лук’яненко. Можна перелічувати нескінченно! І це хіба не провина пана, точніше товариша Щербицького?

– Це – його провина і його відповідальність. Але ніколи не можна судити про політичного діяча по тому, чого він не зробив у порівнянні з тим, що ми вважаємо...

– Русифікація та ж. Київ був абсолютно російськомовним містом. Я ж пам’ятаю.

– Можна я відповім?

– Так. Вибачте. Будь ласка.

– Так от, ніколи (у мене таке правило), по-перше, не можна судити про політичного діяча по тому, чого він не зробив з нашим сьогоднішнім розумінням, уявленням про те. Він був людиною свого часу. Це по-перше. Він, як і я колись, вірив у комуністичні ідеали, у те, що ми на правому боці історії, що ми переможемо і таке інше. Це вже потім я, до речі, як і він, прийшов до якихось висновків. Але друге. Давайте ми скажемо про те, що він не був же ж вільний – рішення приймалися в Москві. І в Москві...

– Ну, вони з Брежнєвим були земляками. (До речі, Брежнєв за національністю – українець теж).

Леонід Брежнєв
Леонід Брежнєв

– Земляки, не земляки. Ви пам’ятаєте Шелеста Петра, як він закінчив?

Знаєте, як Щербицький казав про Москву? Каже: «московські бояри – хлопці, я нічого зробити не можу»

– Я ще не встиг.

– До речі, знаєте, як Щербицький казав про Москву? Каже: «московські бояри – хлопці, я нічого зробити не можу».

І по-третє, і це, мабуть, найголовніше для мене. Я вивчаю Україну. Я, до речі, написав розділ у книжку «Історія України очима російських істориків». Мені найлегший період дістався – з 1945 року по сучасність. Так ось, там про Щербицького... По-перше, я особисто його поважаю, тому що при мені він нічого поганого ні мені, ні Україні не робив.

– Далеко не всі з вами погодяться.

– Я згадаю один епізод. Коли я прийшов на співбесіду на затвердження першим секретарем ЦК комсомолу України, знаєте, що...

– 1983 рік.

Щербицький каже: «Хлопче, а ти українську мову знаєш, володієш?» Я кажу: «Аякже – я ж вчився в Ніжинському педінституті». Він каже: «Ну, тоді добре, оце мову знаєш і йди, тільки запам’ятай, що перший керівник може керувати шістьма людьми чи сімома...»

– 1983 рік. До цього, як тоді заведено було, я ходив по кабінетах 3-4 дні, а потім найвища зустріч – це з Щербицьким. Я готувався до цього. Ввечері думав, що питатиме про «стройки» комсомольські, про внески, про облік. Прийшов до нього. Він курив, весь час на мене дивився, дивився такими очима і каже: «Хлопче, а ти українську мову знаєш, володієш?» Я кажу: «Володимире Васильовичу, аякже – я ж вчився в Ніжинському педінституті». Він каже: «Ну, тоді добре, оце мову знаєш і йди, тільки запам’ятай одну річ, що перший керівник може керувати шістьма людьми чи сімома, більше він не керує – він не бачить процесу». Це відповідь на ваше запитання. І по-друге, в Україні дві проблеми – ніколи нікому не можна передовіряти – це кадрову і національну. Так що він для мене був людиною розумною.

– Добре. Така ваша думка.

– І останнє. Коли я писав цей розділ, я теж себе перевіряв. Може, я в чомусь помилився. Я не виправдовую того, що було. До речі, на днях ми вшановували Стуса Василя...

Віктор Мироненко
Віктор Мироненко

– Так. До речі. До речі!

– Був Дмитро (Стус – ред.) у Москві. Я цього не виправдовую. На жаль, був такий час. І ми були людьми свого часу. Ми робили величезні помилки, не бачили того, що треба...

Тоді я нічого про Стуса не знав

– Пане Мироненко, ви ж очолювали український комсомол, коли Василя Стуса востаннє з адвокатом Медведчуком засудили.

– Тоді я нічого про Стуса не знав. От я вперше дізнався вже у пострадянський час. Все ж було в секреті. Ми ж не чули нічого про це.

Але, я ще раз, не про те. Візьміть Україну, коли прийшов Щербицький. А прийшов він десь наприкінці 1950-х як голова Ради Міністрів. І подивіться на неї з економічної точки зору, і соціальної і подивіться на ту Україну, яку він залишив у...

– Дві великі різниці, ви наполягаєте?

– Ну, що ви!

– Якщо трошки знову про конспірологію. Я у вас про Горбачова і Форос цікавився, ГКЧП. А Щербицький застрелився 1990-го року?

– Ні. Я не переконаний у цьому, але я від своїх друзів чув, що він був у дуже важкому стані, він був у дуже глибокому якомусь такому роздумі про те, що відбулося, про своє життя, про все. Мені казали, що він просто відкрив кватирку і застудився навмисне, посилив своє запалення легенів. І від цього помер. Я вірю цьому. Тому що жити він уже не хотів. Тому що справа його життя виявилася, по-перше, не такою, як він собі її уявляв, а по-друге, така невдячна оцінка, вибачаюся, при всіх його...

Мені казали, що Щербицький застудився навмисне

– Перепрошую. А згадаймо Чорнобиль, 1986 рік. Його роль.

– Так що, Щербицький Чорнобиль побудував?

– Людей виводили… не вивозили якраз.

– Ну, що Щербицький побудував Чорнобиль? Я ж був на всіх...

– Правду про аварію хто приховував?

– Я вибачаюся, правду не знало Політбюро ЦК Компартії України. Я ж на всіх політбюро сидів!

– «Голоси» знали... Радіо Свобода, даруйте, що рекламую, передавало – вони знали, а в Політбюро не знали, що це катастрофа?

– Що Радіо Свобода знало? Знали про факт, що трапилося. А що там насправді відбувається – вся інформація йшла у Москву.

– Цькували Тетчер, яка британських студентів... Їх було небагато…

– Я з вами не сперечаюся. Я кажу про те, що я знаю.

– Ні, я теж не сперечаюся.

– Я сидів на всіх цих засіданнях політбюро. А вони тривали майже цілий день.

– Чи не було наміру приховати від народу?

– Ні, було.

– Демонстрація, 1 травня. Пане Мироненко, ви були на демонстрації 1 травня 1986 року?

– І на демонстрації був, і на покладанні квітів був. І навіть пам’ятаю, як Патон Борис Євгенійович (а ми так разом йшли тихенького до Вічного вогню (дай, Боже, йому здоров’я!) каже: «Вікторе, а ти знаєш, що народ України радіє?» Я кажу: «чому?» «Нарешті «мирний атом» прийшов у кожну радянську сім’ю!» Це трагедія. Це величезна трагедія! Але все зводити до Щербицького – це абсолютно...

Я був на демонстрації 1 травня 1986 року

– Пане Мироненко, ви, ваші колеги – керівництво – тоді вивозили своїх дітей, рідних?

– Ні. До речі, це найстрашніший випадок...

– …кінець квітня, травень 1986-го…

– … це єдиний випадок в житті, коли ми з дружиною абсолютно розійшлися. І вона мені простити до цього часу не може. Бо десь на третій, на четвертий день (у мене було два маленьких хлопців) вона каже: «Вікторе, вивозять дітей, треба наших хлопців відправити кудись у піонерський табір». Я відповів: «Ларисо, я не можу цього зробити!»

До речі, я не знаю, був я правий чи ні. Може, я був неправий, тому що все ж таки діти – найважливіше за все. Я сказав: «я не можу, бо після цього я не можу йти до людей і казати їм, що треба якось залишатися тут і щось робити». Таке було, так. Ні, я своїх дітей не відправив. І Щербицький, до речі, теж. З онуком прийшов. Якщо пам’ятаєте.

– Пані Шевченко – вона жива досі чи ні, голова Верховної Ради?

– Я не знаю. Дай їй, Господи, здоров’я, якщо жива. Якщо ж ні, то...

– А зараз нарешті переходимо до сьогодення. Але місточок проведу до тієї частини нашої розмови, яка вже відбулася. Оця ваша теза «Україна-Росія, українці-росіяни, «брати», тільки Україна – «старший брат». От політик Путін...

– Давайте скажемо так: з того місця, яке зветься сьогодні Україною, все почалося.

– А давайте послухаємо з перших вуст, як Путін щодо двох «не різних народів» коментує ситуацію досі, незважаючи на ним же ж розв’язану війну, яка триває.

– Пане Мироненко, ваш коментар? «Один народ»?

– Ви, мабуть, знаєте, я цього ні від кого не ховаю, що я вважаю політику російську по відношенню до України з самого початку, ще з Єльцина і за Путіна найбільшою політичною помилкою, якої можна було припуститися. І справа...

– Перепрошую. Пан Єльцин казав: «я кажу своїм підлеглим, що ви просинаєтеся з думкою, що ви дбаєте про Україну!»

– Це він (Єльцин – ред.) казав публічно. А непублічно на нараді у Новогірєєво він казав... Горбачов питав: «а що ж ти робиш, хлопче, чому ти ріжеш економічні зв’язки – ти ж розумієш, що Україна відійде». Він каже: «Михайле Сергійовичу, не хвилюйтеся, нікуди вони не дінуться – приповзуть!» Борисе Миколайовичу, приповзли!

Так я не про це. Я про те, що це помилка, і вона шкодить Україні, шкодить ЄС. Але знаєте, кому вона шкодить найбільше? Самій Росії. Бо Росія тим самим, по-перше, підрізає своє історичне коріння, а по-друге, вона заважає собі, підрізає собі можливості модернізації.

Тому про те, що говорить Путін... І взагалі це поняття «народ» – це ідея. Ви народ бачили колись? Я не бачив. От у мене часто виникає така дискусія з патріотами чи російськими, чи українськими. Всі клянуться народом. Я кажу: «вибачте мене, панове, я знаю, що таке народ. От людей я бачу. Мій особистий життєвий досвід зберігає якусь інформацію про вас, про Щербицького, про Горбачова...

– Порівнюєте...

– ...про дружину, а от народ я ніколи не бачив». Усі ним клянуться. Усі! Усі абсолютно: і Путін, і тут, і там. Усі кажуть, що тільки від імені народу.

– «Путін – це ж Росія». Говорив пан Володин...

– А де той народ – ви чули? Я не бачив цього. Я вибачаюся, це я трошки жартую. Але я з народом не спілкувався. Мабуть, Путін спілкувався – йому народ сказав.

– Ви ж розумієте, навіщо Путін, а в нього багато однодумців у Росії – напевне, більшість, чому це так каже? Я так сформулюю від себе: Україна – це ж наша територія, ми її не віддамо. Ні?

– Це називається іредентизм. Течія така в політиці є. Це не Путін вигадав. Це було до нас і буде після нас. Але справа не в тім.

– Примиритися з Балтією ще ми можемо, з Польщею… Україна – вибачте!

– Ви розумієте чому? Тому що зробити те, що, до речі, зробила російська політика в російсько-українських стосунках – це дуже серйозно. Я про це вам сказав. Це дуже серйозно! І перш за все це для України дуже важко. Ми бачимо, в якому вона зараз стані, «завдячуючи» тому, що робиться, на жаль, з Москви по відношенню до...

Зробити те, що зробила російська політика в російсько-українських стосунках – це дуже серйозно

– То ж «громадянська війна». Ви ж знаєте цю тезу російської пропаганди.

– Знаю. Обмеження економіки, все інше. Я навіть більше вам скажу, що у мене таке враження, що російське керівництво для себе прийняло таке рішення, що ми нічого міняти не будемо, що Україна сконає, вона розсиплеться, вона розвалиться, ще півроку, рік потерпимо. Цього не буде ніколи! Але, на жаль, це в голові.

Але головне – чому вони так? Я не буду зараз казати про їх переконання, про їх політичні погляди, про їх світогляд, про їх етику, зрештою. Я скажу про одне. На жаль, про Україну вони не мають ніякого уявлення. От перед вами сидить керівник Центру українських досліджень РАН...

– Так. Про це ми зараз поговоримо.

– Можете собі уявити масштаб проблеми російсько-української, значення України, про яке говорить Путін, про яке ви говорите, що «не можемо віддати Україну», «не відпустимо», а вивчає Україну центр в РАН один! Займаються українською проблематикою декілька людей...

– При всьому значенні, що ви робите у Москві... Я бачив у «Фейсбук»...

– Я не про те, що я роблю. Я про факт. Про те, що...

– ...бібліотека закривається. За репост зі словами «Слава Україні!» будь-який російський дописувач у «ВКонтакті» чи де може загриміти за ґрати...

– Бібліотека зараз – це не найголовніше. Інтернет є. І, слава Богу, зберегли, дякуючи Юрченку Валерію, і людям, які там працюють, Національний культурний центр України, де я щотижня розказую людям українською про історію. А я один. І ще 10 людей не можуть розповісти росіянам...

– Може, не те, що не можуть, а не дозволяють, врешті? Це й не потрібно сучасній Росії, керівництву її? Ні?

– Це вже питання не до мене. Це питання до Путіна і до тих, хто цю політику визначає в Росії. Я її вважаю помилковою. І перш за все помилковою (українці самі вирішать, що їм робити, як їм жити) і шкідливою для самої Росії.

– Пане Мироненко, Крим чий?

– Ну, як чий? А коли?

– Із 2014 року.

– Крим із 1991 року, коли розділився СРСР...

– Залишився українським?

– Аякже!

– Дякую!

– Це територія визнана угодою про те, що це український Крим. Але зараз не всі з цим згодні. Вони кажуть, що, значить, народ має право на «волевиявлення». Має. Але є закони України, які треба виконувати.

– І міжнародне право, до речі.

– Міжнародне право – воно складне.

– Його треба дотримуватися. Договір про «дружбу» чинний України-Росії, пане Мироненко.

– Треба бути дуже обережним. Міжнародне право визнає два різночасних принципи...

– А Будапештський меморандум?

– ...принцип права націй на самовизначення і право на територіальний суверенітет.

– Будапештський протокол можна розтоптати?

– Я вибачаюся, давайте ми не будемо в усі подробиці вдаватися. Я вам відповів на ваше запитання. Перше. Я вам сказав коли. Він може татарський, генуезький. Який? Турецький, Російської імперії. Але станом на 1991 рік...

– Український. І крапка.

– Підписання Біловезьких угод визнало Крим частиною України. І вирішувати долю Криму можуть перш за все люди, які живуть у Криму, але у відповідності до міжнародного права і до міжнародних угод.

Російські військові без розпізнвальних знаків у Криму, 2014 рік
Російські військові без розпізнвальних знаків у Криму, 2014 рік

– І повернення до тих норм, які існували до кінця лютого 2014-го. Оце важливо. Пане Мироненко, я ж не просто з історичної точки зору вас як історика «донімаю», так би мовити, – Україна-Росія...

– Я вам щиро відповідаю.

– Я дуже вдячний вам за це! Але далі. Ви знаєте, є така точка зору, вона дуже популярна в Україні (і це особливо саме з 2014 року), що може бути сусідом Україна з Росією (вона ж нікуди не дінеться, це не так, як Британія і США, яких поділяє океан), можуть бути нормальні стосунки в України і в Росії тільки тоді, коли Росія розвалиться. Можна так сказати?

– Це ще більша помилка, ніж російська політика...

– Росія не довела справедливість цієї тези?

– Можна я вам як історик нагадаю?

– Будь ласка.

– Пам’ятаєте 1917 рік? Ні? Коли розпадалася Російська імперія. І що після цього відбувалося. Громадянська війна, Голодомор і так далі.

Україна зараз показує Росії шлях, яким вона має йти

– А раніше армія Муравйова в Київ прийшла.

– І армія Муравйова. Оце все.

Розумієте, люди чомусь собі думають, що оце якщо Росія почне розпадатися, то оце буде щастя, тоді ми станемо вільними. Якщо такий організм, як Росія, нашпигований, я вибачаюся, який займає майже всю половину Євразії, якому з ядерною зброєю, з отаким керівництвом, як зараз, з їх мисленням, з їх світоглядом і з їх політикою, яку вони провадять, почне розпадатися, повірте мені, я нікому цього не бажав би! І перш за все не бажав би Україні і українцям. Тому що це буде катастрофа! Югославія, яка розпадалася – ви пам’ятаєте? Тому не розпадатися треба.

Україна зараз показує Росії шлях, яким вона має йти. Але проблема полягає в тім, щоб Україна була успішною. Якщо Україна почне економічне і соціальне зростання, якщо вона стане країною хоча б такою успішною, як Польща зараз, з таким рівнем життя, то тоді росіяни дуже швидко змінять свою точку зору.

І, до речі, історично Україна дуже часто показувала Росії, яким шляхом йти. На жаль, це дуже дорогою ціною дається. Але іншого шляху я не знаю. Війна – не шлях. Розпад – не шлях. Це шлях до катастрофи. І не тільки катастрофи у Східній Європі. Це шлях до глобальної катастрофи.

ПОВНІСТЮ РОЗМОВА З ВІКТОРОМ МИРОНЕНКОМ – У ВІДЕОВАРІАНТІ ІНТЕРВ’Ю

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG