Доступність посилання

ТОП новини
19 Квітень 2019, Київ 05:16

«Обміняли на їжу все, крім вишиванки». Історія свідка Голодомору Анастасії Гулей


Родину Анастасії Гулей Голодомор застав у селі Бубнівщина, нині – Чернігівщина

У 1932-33 роках її родину від голодної смерті врятувала мамина скриня із посагом. Срібло, спідниці та кожухи – усе обміняли на їжу. Однак одну річ родина зберігала навіть у найголодніші дні – вишиванку. Під час Голодомору Анастасії Гулей було усього 8 років, однак вона і досі пам’ятає опухлих та оскаженілих від голоду односельців. Голодомор вона називає «репетицією» перед ув’язненням у таборах смерті «Аушвіц» і «Берген-Бельзен» під час Другої світової війни. Про те, що довелося пережити у часи штучного голоду Анастасія Гулей розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

Тяжкі часи настали після «розкулачки»… У мого діда була велика сім’я: у мами було семеро братів і сестер. Було кому працювати і наживати якісь пожитки. До того був НЕП (нова економічна політика, яку більшовики запровадили, щоб притлумити тотальне невдоволення селян їхньою політикою –ред.) і дозволяли приватне виробництво , то дід трошки піджився: свою земельку мав і у пана ще брав в оренду. Непогано жили.

Діда вигнали з хати, наказали йти в інше село і копати собі там землянку. Двох синів розстріляли, бо ті приїхали рятувати батька

І раптом: лишай все і йди відсіля! Забирають коней, усе, що мав, описують, розтягують.

Діда обібрали та вигнали з хати, наказали йти в інше село і копати собі там землянку. У чому стояв – у тому і відрядили. Двох синів розстріляли, бо ті приїхали рятувати батька, а двох – відправили на Магадан, де один загинув.

Молодша сестра мами вирішила тікати, так її впіймали прямо на залізничній станції. За це їй дали два тижні примусової праці на цегляному заводі.

Вона копала глиняну печеру і там її привалило. Народ став відкопувати, тягти за ноги – і порвали їй хребет. Повезли в лікарню, а її не приймають, бо «кулацька» дочка. Тож, моя мама забрала її до нас, вона ще два роки пролежала біля вікна і померла.

Сильний голод наша родина почала відчувати взимку 1932 року. Голодомор нас застав, коли ми жили в селі Бубнівщина, зараз це Прилуцький район Чернігівської області. Там мій батько вчителював. У родині було четверо дітей – три старші брати і я. Ми були зовсім голодні.

А тут у містах почали відкриватися «Торгсини» – там американці за золото давали людям муку. А де її брали? У нас же! Мука із нашої пшениці. Вони її по домовленості купували у держави, а потім за золото та срібло продавали людям.

Мама за зиму 1932 року віднесла туди всі прикраси, які у неї були – хрестик, сережки, 12 срібних чайних ложечок. Принесе вузлик муки, зварить затірку – ми поїмо, а на завтра знову нічого їсти.

Щоб якось нагодувати родину, мама пекла оладки зі спориша. Тато накосив біля школи – він такий гарний ріс – ми насушили, натовкли у ступі і мама готувала із цієї суміші ляпанці. Отака була їжа.

Весна 1933-го – капут! Я пам’ятаю, як ми з подругою ходили по городах та шукали, може, де мерзлу картоплинку вимило, шматочок моркви чи бурячка… Нічого немає, один хрін зійшов і стирчить. Та що ж той хрін?

Відбирали все їстівне! У них було таке завдання – залишити людей помирати

І от ми такі невдачні сіли під однією «шевченківською» хаткою, в якій було одне маленьке вікно і те без шибки. Сидимо на бур’яні і чуємо чоловічі голоси, виглянули – йде буксирна бригада в цю хату. Зчинився гомін, крик, плач! І раптом з вікна падає білий вузлик. Думали, там якісь скарби, відкриваємо його, а там – жменя квасольки. Довгенька така, з чорними плямками, як тоді казали, з янголиками. Жінка викинула вузлик у вікно, щоб врятували жменьку квасолі!

Відбирали все їстівне! У них було таке завдання – залишити людей помирати. Як той вузлик візьмеш? Людина викинула його з надією, що забере потім та хоч раз поїсть.

Вони часто питали: «З чого ж ти живеш? Чого ж ти не вмираєш? Значить, ти щось маєш». Приходили ще, і ще, і ще, і ще... Поки людина не помре. І аж тоді вірять, що нічого у неї немає. А ходили ж односельчани. Це така була буксирна бригада – з комсомольців, із таких «відданих» людей формувалася.

У селі була гнітюча атмосфера: ніхто ні до кого не ходив, ніхто ні з ким не спілкувався, люди тікали один від одного. На вулицю нас по одному не випускали, тільки табунчиком – по троє-четверо.

Люди божеволіли від голоду!

Одного разу вийшли і бачимо, що йде чоловік прямо на нас, з якоюсь метою... Ми боїмося – до хати, а він за нами. Ми забігли, закрилися, а він давай колупати замазку в вікні, щоб таки дібратися до нас. Аби в нього сила була, так він одразу б накинувся. Люди божеволіли від голоду!

Найважче було перед тим як дерева розпустилися. Їсти нічого було – і тут пустили листочки липа, клен. Ми, діти, давай їх обгризати... А поки дочекалися, щоб клен зацвів, то цвіт – це вже ласощі були. З усього села дітвора обривали ті акації і клени. Дерева були обірвані, скільки можна було дістати, а земля під ними була затоптана, як цемент.

Померлий від голоду на одній із вулиць Харкова
Померлий від голоду на одній із вулиць Харкова

Ми зупинилися, повідкривали роти, дихнути не можемо – дивимося на хліб! У вікно світить сонце – і ці скибочки світяться, як золото

Разом з іншими дітьми ми ходили збирати у канаві козелець. Це така їстівна трава – треба обірвати від стебла листочки і можна їсти. Воно трошки солоденьке і ми там паслися як поросята. І рятувалися так.

Пам’ятаю, як одного разу ми зайшли до однієї дівчинки в хату, біля печі замість столу у кімнаті стояла скриня. Входить жінка, дістає з тієї скрині три шматочки білого хліба і кладе їх на підвіконник на біленьку хустинку. Ми зупинилися, повідкривали роти, дихнути не можемо – дивимося на хліб! У вікно світить сонце – і ці скибочки світяться, як золото. А жінка дістала необхідне і назад той хліб кладе, ще й закриває його на замок. А ми стоїмо ніби загіпнотизовані. І їсти перехотілося!

Сильно голод мучив… А вийдеш на вигін, йде жінка в українській сорочці – така розпухла. Волосся розпущене, очі – скляні, голодні. Ми жахнулися – і давай ховатися. Вона йде і не бачить куди. Потім казали, що вона рилася на чужих городах, і там чоловіки її і добили.

Що може бути страшніше? Люди помирали цілими сім’ями. А хто вижив? Ті, хто примудрився, як я чула, під корівником яму викопати і туди якусь пшеничку заховати. А хто до цього не додумався чи не мав змоги, той приречений був на смерть. І виконав завдання партії і уряду – помер. Все.

Наша школа була на краю села і за нею – цвинтар. До того цвинтаря мертвих везли підводами. А через шкільне подвір’я, навпростець – тягли в ряднах. Чотири мужики тягнуть рядно як можна швидше до братської могили, викинуть одного і повертаються по його родича.

Ні за підводою, ні за цим рядном ніхто не йде, не оплакує, бо всі в хаті мертві або слабкі. Ось такі були захоронення – ми цього набачилися. Хто там їх увіковічував, хто їм ставив хреста? Чи якийсь надпис? Зарили і все – відбув свою муку.

Обміняли на їжу все, крім вишиванки – Анастасія Гулей
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:45 0:00

У нашої родини не було ніяких запасів. Тільки мамина скриня із її приданим – із золотими і срібними прикрасами, кожухами, критими сукном, «миколаївськими» спідницями. Мама ці речі везла в Білорусь і обмінювала їх на картоплю. Як поїде, а ми чекаємо і думаємо, повернеться чи ні, чи, може, з потяга скинуть, чи заберуть. Довго чекали. Це часто бувало, поки вона не вивезла всю скриню до дна. Це нас і врятувало.

Від великої скрині приданого залишилася тільки мамина вишита весільна сорочка. Я її бережу, їй уже більше 100 років!

Привозила картоплі, чистила тонесенько, а шкаралупу попелом притрушувала і в погреб ховала. І ми потім навесні ці лушпайки посадили – така картопля вродила, дивовижно!

Від великої скрині приданого залишилася тільки мамина вишита весільна сорочка. Я її бережу, їй уже більше 100 років! Цю сорочку мама вдягала на другий день весілля. Сорочка чудом збереглася, мама її ховала, щоб щось залишити від своєї молодості. Не відвезла її в обмін на продукти.

Вишиванка, яку родина Анастасії Гулей зберегла під час Голодомору
Вишиванка, яку родина Анастасії Гулей зберегла під час Голодомору

Уся наша родина вижила, у мами ноги були пухлі, у брата Петра – теж, а ми були дуже худі.

Колись на телебаченні у мене запитали: «як вам вдалося вижити у «Берген-Бельзені», де тисячі мерли від голоду і від хвороб?». А я відповіла: мабуть у 1933 році ми «підрепетирували», як переносити голод. Мабуть, це мені допомогло…

Як та мама дивилася на дітей своїх голодних? Я була в концтаборі, і дякувала Богу, що мама не бачить як я страждаю

Це все було зроблено для того, щоб Україну стерти з обличчя землі. Для чого вони це робили і для чого продовжують зараз? Для чого руйнують Україну? От Україна їм заважає? Чому вони полізли в Україну?

Голодомор – це найстрашніша кара. Як та мама дивилася на дітей своїх голодних? Я була в концтаборі, і я молилася і дякувала Богу, що мама не бачить як я страждаю. Хто б це витримав?

У мене потім ще довго була така звичка... От ми йдемо повз луки і я кажу: там щавель має рости. А мені кажуть: «Василівно, у вас думки тільки про їжу!». Я все знала, що де росте і що де взяти. А до хліба у мене обожнювальне ставлення.

Мені дуже прикро, як хтось із моїх знайомих каже, що Голодомор був наслідком неврожаю

У мене хліб обов’язково має бути на столі! Їстиму я його чи ні, але щоб він тут лежав.

І після голоду, і після концтабору, ми з дівчатами так вирішили, що нехай у нас не буде багато одягу, нехай у нас буде дві спідниці, але якщо ми виживимо, то хліб завжди буде у нас на столі.

Мені дуже прикро, як хтось із моїх знайомих каже, що Голодомор був наслідком неврожаю. Яке ви маєте право таке говорити? Як я трави не знаходила, щоб з’їсти... Коли в Україні був такий повальний неврожай? А тоді – нічого не було. Ти не повинен був вижити! Через те ми в дурнях і опиняємося, бо один одному не віримо. Брешеш, ти не голодувала, бо я не голодував…

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

«До московської окупації тут ніколи не було голоду!» – Іван Малкович про геноцид 1932–1933 років

Нищення інтелігенції і духовенства в 1932–33 роках: чому Голодомор є геноцидом

«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933

Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл

Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор

Вселенський патріарх Варфоломій I (в центрі) під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років. Поруч пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві, 26 липня 2008 року
Вселенський патріарх Варфоломій I (в центрі) під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років. Поруч пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві, 26 липня 2008 року

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG