Доступність посилання

ТОП новини
26 Березень 2019, Київ 14:34

Олігархи vs громадяни. Де брати гроші на вибори, якщо ти – політик


Ігор Фещенко

(Рубрика «Точка зору»)

Одним із основних викликів для сучасної демократії є подорожчання виборів. Той, хто входить у велику політику, мусить із цим рахуватися, особливо напередодні виборів. Постає логічне запитання: а звідки ж брати гроші?

Перший варіант – олігархи. Співпраця з ними вирішує питання швидкого доступу політиків до грошей та медіа, однак створює безліч проблем з тим, чиї інтереси політик чи партія відстоюватимуть, отримавши владу. Повертаючи «борги» донорам, політики втрачають основне – довіру виборців. Недарма у кожному новому скликанні Верховної Ради України заледве знайдеш партію, яка була в парламенті і в попередньому скликанні. У чинному парламенті є лише одна така партія.

Другий варіант значно складніший – на противагу олігархічним коштам шукати безліч менших внескодавців. Однак чи готові до цього українські політики?

Що за скільки?

На президентських виборах 2014 року Петро Порошенко лише офіційно витратив 96,5 мільйонів гривень. Юлія Тимошенко, яка за підсумками голосування посіла друге місце, офіційно витратила на кампанію 67,5 мільйонів гривень. Якщо загальний бюджет парламентських партій на їхні кампанії у 2014 році поділити на кількість голосів, отриманих кожною із партій, то побачимо, що 1 голос найменше «коштував» «Самопомочі» – 16 гривень (офіційний бюджет 27,3 мільйона гривень). Найбільше – «Батьківщині» – 122 гривні, або майже 10 доларів за курсом на 24 жовтня 2014 року (офіційний бюджет 109,5 мільйонів гривень). Одна лише грошова застава у 2019 році обійдеться кожному кандидату в президенти в 2,5 мільйони гривень.

Чи розраховують партії на кошти простих виборців?

Відповідь – ні. Є кілька більш-менш очевидних відповідей на запитання, чому ж партії не розраховують на внески виборців для ведення своїх кампаній і поточної діяльності.

По-перше, вони вже знають, за чий рахунок будуть вести виборчу кампанію.

Попри те, що вже три роки партії публічно звітують про свої надходження та витрати, ясності в питаннях фінансування партій більше не стало. У фінансових звітах ви не побачите прізвища внескодавців-олігархів та медіавласників Ахметова, Коломойського чи Льовочкіна з Фірташем, яким зазвичай і приписують контроль над основними політичними партіями.

Натомість там можна знайти випадки, коли партію фінансують від імені тих людей, які навіть не здогадувалися про це​ (такі порушення уже виявлені щодо БПП та «Батьківщини»). Для фінансування використовують і фіктивні фірми (фіктивність однієї з них вже доведена у суді), як от у «Опозиційного блоку», а також громадські організації, як у БПП, «Самопомочі», «УКРОПу», «Народного контролю», «Громадянської позиції» тощо.

Серед головних донорів партій можна побачити імена їхніх же працівників (БПП, «Батьківщина» та «Свобода»). Традиційно значна частина партій взагалі не переймаються «заведенням» коштів на офіційні рахунки і оплачує свої активності в інший спосіб, хоч це і заборонено законом (один з таких випадків стосується «Народного фронту»). Не зрозуміло до кінця, навіщо партіям ці махінації. У приватних розмовах частина партійців нарікає на те, що їхні донори категорично не хочуть афішувати своїх імен. Можна припустити, що частина партій і самі не хотіли б розкривати імена тих, хто ж їх насправді фінансує.

Партійні функціонери відверто скептично ставляться до ймовірності збору коштів серед своїх прихильників, адже не вірять, що ті дадуть їм бодай кілька гривень.

Окрім взаємної недовіри й остраху провалитися із фандрейзинговою кампанією, є й об’єктивні причини, чому збирати кошти із пересічних громадян зараз вкрай складно. І винні в цьому самі ж партії.

Йдеться про занадто складну процедуру здійснення внесків на користь партій. Згідно із законом, людина, яка хоче перерахувати партії, умовно, 100 гривень, повинна піти у банківське чи поштове відділення, взяти із собою документи (для ідентифікації особи) та спеціальну заяву (про відсутність обставин, що забороняють здійснення внеску) – і лише так перерахувати кошти. Така процедура може зайняти від кількох десятків хвилин до кількох годин. Очевидно, що такий порядок здійснення внеску є архаїчним, адже навіщо йти у банк, якщо потрібну суму можна перерахувати у три кліки через телефон чи комп’ютер? Важко вигадати складнішу процедуру, аби ще більше знеохотити людину перераховувати політикам кошти.

Парадокс у тому, що на ускладнену процедуру здійснення внесків в Україні нарікають і самі парламентські партії, які три роки тому проголосували за закон, який цю процедуру встановлював. Жодна з цих партій за ці три роки так і не виступила з ініціативою внесення змін до законодавства.

Як у інших?

Найбільш поширеним у світі є безготівковий перерахунок коштів через платіжні системи. Партії самі дбають про те, щоби це можна було зробити у якомога зручніший спосіб, і дають можливість підтримати грошима через власний сайт.

На зображенні – сторінка із партійного сайту німецького «Християнсько-демократичного союзу»
На зображенні – сторінка із партійного сайту німецького «Християнсько-демократичного союзу»

Розповсюдження набувають і значно простіші способи перерахунку коштів: у США дуже поширеною є модель «text to give». Користувач надсилає з мобільного телефона СМС на короткий тризначний номер і у відповідь отримує повідомлення із лінком на платіжний сервіс для перерахунку коштів. Таку технологію американці використовують навіть для збору пожертв у церквах. Це дуже зручно, адже не потрібно переживати за те, щоби щонеділі мати в кишені дрібні купюри.

Аби зрозуміти, наскільки такі інструменти можуть бути дієвими, варто згадати, що претендент у кандидати в президенти США Берні Сандерс на свою кампанію дрібними внесками зібрав 1,3 мільйона доларів від 650 000 осіб. Очевидно, що для такої успішної кампанії не менш важливою є креативна комунікаційна стратегія, дієва програма, особистість кандидата і злагоджена робота команди.

З іншого боку, можна скептично зауважити, що в Україні не та культура, економіка і люди. Але чи справді це так?

Чи схильні українці фінансувати політиків?

Близько 8,5 тисяч громадян у 2016-2017 роках принаймні 1 раз перераховували свої кошти котрійсь із парламентських партій. Загалом шістьом парламентським партіям було перераховано приблизно 32 мільйони гривень від громадян. Ще приблизно 2 тисячі осіб приєдналися до них у першому півріччі 2018 року. Значно менша кількість донорів у позапарламентських партій, і їхня кількість, ймовірно, не перевищує кількох тисяч. Для порівняння, на місцевих виборах 2015 року ми обрали понад 122 тисячі місцевих депутатів. Тож на 12 місцевих депутатів припадає всього одна людина, яка фінансує котрусь із партій.​

Та не забуваймо, що парламентські партії функціонують не тільки за рахунок приватних пожертв. У середньому 87% їхнього бюджету становлять державні кошти, виділені їм як фінансування статутної діяльності (1,1 мільярда гривень у 2016-2018 роках). Ці гроші дозволяють партіям функціонувати і розвиватися, але їх використання на виборчі кампанії заборонене (аби не створювати додаткової переваги парламентських партій над непарламентськими). Тож логічно, що партії повинні залучати під вибори приватні кошти, і ця сума має бути вагомою: офіційні бюджети останніх виборчих кампаній сягали від десятків до сотень мільйонів гривень, залежно від партії чи кандидата.

Попри низький рівень довіри до політиків, близько 10-13% громадян із року в рік декларують готовність фінансувати партії. Такі дані демонструють опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, проведені у 2015-2017 роках. Якщо проектувати такі дані соціологів на кількість виборців (35 мільйонів), то можна припустити, що принаймні декларативно фінансувати політичні партії готові приблизно 3 мільйонів громадян. Навіть якщо застосувати до таких цифр «правило фейсбучних івентів» (на сам захід прийде третина від тих, хто відмітився у події як «зацікавлений» чи «відвідаю»), то можемо припустити, що з високою імовірністю партії готові фінансувати близько мільйона виборців. Розуміючи, що такі підрахунки – це, швидше, гадання на кавовій гущі, усе ж можемо констатувати: громадяни готові фінансувати діяльність політичних партій. Про захмарні внески, звісно, не йдеться. Згідно з опитуваннями, у 2017 році громадяни в середньому готові були перерахувати партії 78 гривень. Роком раніше – 120 гривень.

У теорії, це дає партіям шанс залучати для своєї діяльності десятки, а то й сотні мільйонів гривень. Це величезна можливість, якою досі нехтує більшість політичних гравців. Разом із пожертвами від бізнесу це б дозволило партіям і кандидатам провести прозорі кампанії. Крім того, фандрейзингова кампанія дозволить налагодити якісніший та стійкий зв’язок партій зі своїми виборцями. У свою чергу виборці будуть вмотивовані уважніше слідкувати за діяльністю та програмними обіцянками тих партій і кандидатів, яким вони вчора перерахували свої кревні.

Ігор Фещенко – аналітик руху «Чесно»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG