Доступність посилання

ТОП новини
25 Червень 2019, Київ 16:45

«Кіборг» Микола Тихонов: «Якщо буде треба, ми підемо знову»


Оборонець Донецького аеропорту Микола Тихонов, січень 2015 року

Піти добровольцем на фронт у 2014 році із посади голови Оболонської РДА Києва, зустріти Новий рік на варті у Донецькому аеропорту, прийти з фронту, попрацювати і знову піти служити за мобілізацією офіцерів запасу-«піджаків. Такий короткий опис того, чим займався ці роки «кіборг» із позивним «Барін», доброволець «Карпатської січі» Микола Тихонов. Радіо Свобода розпитало Тихонова про те, що його хвилює і чого він хоче від життя.

– Після Донецького аеропорту я полюбив ранки. До того я ніколи не думав, що так можна чекати світанку.

У новому терміналі, коли світлішало, ми могли включити генератор, розтопити лід і зігріти воду на чай.

У звичайному житті – чай це проста річ, а там – це ціле свято! Його так там хотілося – цього чаю, і не було можливості його зробити.

Ранок – це був початок маленького нового життя.

Ми заїхали у новий термінал 30 грудня 2014 року. Тоді дуже сильні морози вдарили, сніг пішов, було дуже холодно. Доходила температура до мінус 29-и.

Я тоді зрозумів, що означає вислів – «мороз пробирає до кісток».

Микола Тихонов у ДАПі, січень 2015 року
Микола Тихонов у ДАПі, січень 2015 року

Ми берегли тепло, як могли. От коли мій товариш «Тік-Так» із Карпатської Січі ішов на бойову позицію, то казав: «Спальний мішок у нас один; я іду, а ти бігом у нього лягай, поки він ще теплий. А тоді поміняємося». Так ми і гріли по черзі той спальник, як могли.

У нас чергування були на посту по 2 години, 2 години ми відпочивали і 2 години на сон. Позиція ж від того місця, де ми спали і щось могли перекусити – 20-30 метрів.

Дмитро «Тік-Так» і Микола «Барін» у новому терміналі ДАПу, січень 2015 року
Дмитро «Тік-Так» і Микола «Барін» у новому терміналі ДАПу, січень 2015 року

І ось я приходжу, дві години відстоявши на морозі, і так хочеться зігрітися! А тут теж грітися немає де, Аеропорт нова будівля ж абсолютно була, це скло, бетон, гіпсокартон – воно ж все не горить. А машина з дровами, коли ми заїжджали, у тій метушні і спішці, поїхала в інше місце і новий термінал лишився без дров.

Але нічого… не замерзли якось.

Так от, їсти не дуже хотілося, а от випити гарячого чаю – дуже. Їсти у нас там було що. Нам волонтери навіть передали відро «олів'є».

Це ж Новий рік був! І от ми довбали ножами і ложками те мерзле олів’є…

Це взагалі такий зворушливий був момент – зустріч Нового року у ДАПі.

Микола Тихонов у ДАПі, січень 2015 року
Микола Тихонов у ДАПі, січень 2015 року

Хтось привіз пляшку шампанського, чи Ростислав Смусь, чи хтось інший. А я якраз на варті був опівночі. І от повертаюся я з посту, а там у стаканчику пластиковому – так чисто символічно – шампанське для мене.

Читайте ще тут: «Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів

І хлопці кажуть: «Ну, з Новим роком тебе! Це твоя «пайка»!». Так це було якось зворушливо.

Але я так пити хотів! І кажу «Борисполю» – Віталію Немиренку, який і зараз служить: «Налий мені, будь ласка, трохи води». А він каже: «Зараз я тобі наллю». І посміхається. Бере він «баддю» (а воду ми завозили у 6-літрових пластикових пляшках), відрізає пластик, а там «айсберг». «Бориспіль» настругав мені льоду у кружку як на коктейль і каже: «Це ж вода, але просто в іншому агрегатному стані. Ти просив воду? Ось тобі вода!»

Віталій Немиренко «Бориспіль» у Донецькому аеропорту, січень 2015 року
Віталій Немиренко «Бориспіль» у Донецькому аеропорту, січень 2015 року

Ну, я тоді грів якось той лід, щоб розтопити...

А з 1 на 2 січня був бій. Любомир загинув тоді, десантник. І я якось теж прийняв таку можливість, що я можу звідси не повернутися.

Читайте ще: ОБСЄ заїжджали на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть – «жара» – «кіборг» Немиренко

У нас є нова каста офіцерів, які довели свою професійність на війні – Микола Тихонов
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:18 0:00

Про армію

– У ДАП я поїхав добровольцем. Я тоді ходив у військкомат, але мене не взяли. Я тоді, після Майдану, працював на посаді голови Оболонської райдержадміністрації. Тож, коли добровольчу чоту «Карпатська Січ» створили, я пішов туди.

І от, коли оголосили перший за всю історію незалежної України призов офіцерів запасу – «піджаків», я пішов служити вже за мобілізацією.

Це, з одного боку, напевне, був жарт нашого військового комісара, який прислав мені повістку. Він же пам'ятав, що я ходив, просився у 2014-му на мобілізацію, ну от і «на тобі».

Я прийшов і кажу: «Я іду служити, але у мене одна умова: я хочу служити тільки у бойовій частині».

Я зв'язківець за першою освітою – «радіоінженер», а це дефіцитна спеціальність в армії. Загалом, я вам скажу, дуже багато вакансій зараз в армії.

І от я відслужив 18 місяців. Для мене, це такий був, можна сказати, експеримент, і вдалий... Я ж пам'ятаю, як це все відбувалося у 14-му та 15-му роках. І от зараз я мав можливість подивитися на нову армію зсередини. І от що я скажу: роботи ще дуже багато, але головне зрушення в армії вже є – це усвідомлення того, що армія потрібна для захисту країни, усвідомлення того, хто ворог і від кого треба захищатися.

Я ж добре пам’ятаю ті часи, коли казали, що нам армія взагалі не потрібна. А зараз, на щастя, вже є розуміння у всіх, що без армії ніяк. Тепер той, хто іде в армію, розуміє, що ризикує своїм життям і точно знає, хто є ворог.

За цією мобілізацією «піджаків» я спочатку потрапив у Військовий інститут зв'язку. Вони подивилися мою історію, що я в аспірантурі навчався як радіоінженер цивільної авіації, і кажуть: «Нам такі потрібні».

Моя спеціальність була пов'язана з технічною електродинамікою та розповсюдженням радіохвиль. Тож спочатку я проходив службу на кафедрі радіозв'язку. Але потім домігся, чого хотів – перевівся у бойову частину, у 90-й окремий аеромобільний батальйон 81-ї десантно-штурмової бригади.

Той самий батальйон, в якому служили два Герої України – Іван Зубков та Ігор Брановицький. Вони обороняли ДАП і у загинули там.

У нас, до речі, у 90-му батальйоні, що постійно дислокується у Костянтинівці, у казармі є меморіальні кімнати Зубкова і Брановицького. Вони там жили, і там є деякі їхні речі.

В інституті я був на посаді начальника лабораторії, навчально-лабораторного комплексу. В мої обов'язки входило проведення лабораторних робіт з розповсюдження радіохвиль і технічної електродинаміки під час навчального процесу. І другою складовою моїх обов'язків було підтримувати обладнання, яке там є, у робочому стані.

Тому, коли я перевівся вже в бойову частину, мене взяли на посаду начальника зв'язку 90-го батальйону. Роботи було багато. Це і підтримання усього зв'язку й техніки на належному рівні, і забезпечення зв'язком бойових підрозділів.

Нас же спочатку не сприймали серйозно кадрові військові: «мовляв призвали тут якихось піджаків незрозумілих». Хоча, якщо так подивитися, то усі перші хвилі мобілізації, ті хвилі, які втримали наступ Росії, це ж все здебільшого люди цивільні були. Все це, через що пройшли у 2014-15 роках – це ж лягло на плечі у більшості своїй цивільних людей, яких було мобілізовано.

З цим було трохи складно на початку. Не те, що я комусь щось доводив, мені й доводити вже нікому нічого не потрібно, але я старався робити те, що роблять усі бійці. Я бігав, і бігав на дистанцію 10 кілометрів, я стрибав з парашутом, я намагався не відрізнятися ніяким чином від інших військовослужбовців, які там служили.

Щодо стрибків, то у десантних частинах це є обов'язковий елемент загальної підготовки. І хоча зараз вже ставлення до цього змінилося, я зробив 10 стрибків.

І знаєте, в армії мені подобалося. Ну, майже все подобалося. Мені було добре в армії. Там я розумів, що мені робити, розумів, що від мене вимагається, розумів, чого вимагати від інших людей.

Я був досить нормально підготовлений: 3 місяці перед тим, як ми відправилися на місця служб по військах, у нас була все таки підготовка в тому ж самому інституті зв'язку, фахівців зв'язку готували до служби, до реальної служби. Це з одного боку. А з іншого боку, за моїми плечима був бойовий досвід.

І хоч про це і не говориш, бо там у багатьох такий досвід і свої історії, але радісно, коли раптом знаходиш спільних знайомих. Хтось пригадає щось і каже: «І ти ж там був...».

Читайте ще: У Донецькому аеропорту не витримав бетон. «Кіборги» витримали

Що болить і чого хочеться від майбутнього?

– Я часто відчуваю себе винуватим за багато речей…

Знаєте, коли я згадую «Бороду» – це Олександр Олефір, з яким ми були у Донецькому аеропорту... Ми разом заїхали туди перед Новим роком, в одній машині.

Це перший хлопець, з яким я познайомився. І він був найбільший веселун там. Він з 93-ї бригади, і був, по суті, командиром цього загону 93-ї бригади, який вирушав у новий термінал. А він – молодий хлопець, 22 роки...

Я згадую: ми всі боялися, а він начебто і не боявся, він нас підтримував усіх, жартував, і він там лишився до самого кінця.

Коли ми його ховали, я відчував себе дуже погано, я відчував себе винним… Він загинув, а я залишився жити. І тут прямої провини немає, але таке відчуття...

Дуже складно їздити на поховання побратимів. Просто відчуваєш «німий докір», що ми живі лишилися, а ця людина загинула.

Треба робити, що завгодно, але не треба домовлятися з ворогами. Це неправильно

Ще гризе багато чого… Є от таке поняття в авіації – «точка неповернення», коли екіпаж уже не може змінити траєкторію літака. Не хотілося б і в житті мати такі «точки неповернення». Хотілося б часом щось відіграти назад, але так не виходить.

У нас же там були свої точки ухвалення рішень і свої «точки неповернення». От цей заїзд через блокпост «сепаратистів» у ДАП, із доглядом росіян. Це таке приниження. Ну, не можна домовлятися з ворогами! Не можна!

Треба робити, що завгодно, але не треба домовлятися з ворогами. Це неправильно.

Ще досі переживаю, що сказав неправду дружині. Я не хотів їй казати, що я поїхав у Донецький аеропорт.

Коли я повернувся на новий 2019 рік з армії у цивільне життя, то відзвітував своєму командиру Скибі, який був моїм командиром у новому терміналі Донецького аеропорту. А він каже: «Не забувай, що тут теж війна. І тут не менш складно!».

Я з ним погоджуюся… Нелегко знайти своє місце.

Хоча, наше суспільство вже має великий прошарок людей, які пройшли, реально пройшли війну, які мають досвід військовий і які зараз перебувають в запасі.

Ми спілкуємося між собою! Ми зідзвонювалися із Ростиславом Смусем, і говорили про те, що якщо буде така необхідність, то всі ці люди (ну майже всі) підуть захищати країну, приєднаються до Збройних сил України.

Якщо буде треба – ми підемо знову.

Дивіться ще:

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG