Доступність посилання

ТОП новини
17 Жовтень 2019, Київ 00:44

Вікно в українську Америку. Чи знаємо ми життя української діаспори?


Протест у Вашингтоні біля будівлі Білого дому проти агресії Росії щодо України, 18 вересня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

26 червня в Закарпатській обласній універсальній бібліотеці відбулася презентація споминів відомого українського журналіста та літератора Петра Часта, який останні три десятиліття проживає у США. Двома днями раніше колишній ужгородець, а нині – флоридець, відсвяткував на Закарпатті своє 80-річчя у колі старих друзів. Попри поважний вік, Петро Часто і нині працює редактором найстарішої української газети Америки «Свобода» та упорядковує щорічник Українського народного союзу, наймасовішої нашої громадської організації.

Петро Часто, український журналіст і письменник, редактор газети «Свобода»
Петро Часто, український журналіст і письменник, редактор газети «Свобода»

Постать Петра Часта унікальна в українській журналістиці Америки, а його спомини «Незабудки з покинутих садів», що побачили світ в ужгородському видавництві «Тімпані» – безцінне джерело не тільки для пізнання неймовірної долі талановитої людини, але й для кращого розуміння нашої заокеанської діаспори.

Ще якихось 20-30 років тому голос українців Америки був значно гучнішим в неньці-Україні. «Діаспора нам допоможе» – гасло, яке за часів незалежності еволюціонувало від дитячого захоплення до гіркої іронії. Нині про нашу діаспору чутно значно менше. «Невже вона вимирає?» – поцікавився я, поки автор ставив автограф на новій книжці.

«Насправді справи не такі сумні, як може видатися здалеку», – стверджує Петро Часто. У 1990-х роках відбулося доволі непросте притирання нової хвилі еміграції з попередніми трьома – «до Першої світової війни», «міжвоєнною» та «повоєнною». Бо четверта «хвиля», яка триває вже тридцять років – це економічна еміграція, так звані «заробітчани», які шукають легшої долі за кордоном. У той час, як повоєнні емігранти були політичними, що рятувалися з Європи від «комуністичних мацаків».

Вашингтон, 16 вересня 1984 року. Цього дня близько 7 тисяч осіб, більшість із яких українці, протестували біля будівлі посольства СРСР проти нищення української культури та русифікації України радянським режимом
Вашингтон, 16 вересня 1984 року. Цього дня близько 7 тисяч осіб, більшість із яких українці, протестували біля будівлі посольства СРСР проти нищення української культури та русифікації України радянським режимом

Ідейні, національно жертовні «старі» українці не могли зрозуміти байдужість новоприбулих до питань мови та віри, розчаровувалися в них, голосно критикували. Але час все розставив на свої місця. Ті, що виїжджали до Америки за добробутом з часом зрозуміли, що їм тут стало бракувати того, на що вони не звертали уваги вдома, бо воно було на кожному кроці. Їм не вистачало свого кола, ментально близьких їм людей. І потяглися до церков, довкола яких і зосереджене емігрантське життя українців. Тут працюють школи українознавства для дітей, збираються громадські організації чи, зрештою, просто спілкуються чи знайомляться.

У США – сотні українських церков. І вони не спорожніли за цих тридцять років, відколи стара генерація стала фізично відходити. Четверта хвиля поступово прийшла їм на зміну. Тож на відміну від інших давніх діаспор, українська триває далі, наближаючись вже до свого півтора столітнього американського існування.

Протест проти агресії Росії щодо України. Учасники походу до російського консульства в Нью-Йорку співають гімн України, 2 березня 2014 року
Протест проти агресії Росії щодо України. Учасники походу до російського консульства в Нью-Йорку співають гімн України, 2 березня 2014 року

Цікавим є порівняння з колишніми закарпатськими переселенцями, яких до Першої світової війни переселилося до США кілька сотень тисяч. В переважній більшості вони не злилися з галицькою еміграцією і продовжили своє існування під різними назвами – «карпаторусскіє», «карпаторусини». За цих сто років ця велика маса народу практично повністю денаціоналізувалася і нині формально існує лише завдяки церковним інституціям, колись ними заснованими. Але національне життя тут практично вимерло.

За свідченнями дослідників, 95% їхніх нащадків не володіють мовою предків, у церквах правлять лише англійською, а з колишніх кількох сотень тисяч переселенців, за даними останнього перепису, менше від 7 тисяч записалися «карпаторусинами», що в понад 300-мільйонній Америці складає фактично нульовий відсоток. І причина цього явища проста – ця діаспора не отримувала підживлення зі «старого світу». Закарпатці, які приїжджали до США після війни, відчувалися українцями і вливалися в українську діаспору.

Натомість українців, яких на початку ХХ століття було стільки ж в Америці, як «карпаторусинів», нині близько 700 тисяч і нові переселенці відчутно омолоджують діаспору. Так, у багатьох філіях «Союзу українок», однієї з найрозгалуженіших українських організацій США, нині вже перед ведуть саме переселенці четвертої хвилі. Новітні «діаспоряни» – це переважно молоді, освічені люди. До прикладу, тільки із Закарпаття нині проживають в Америці п’ятеро знайомих письменників, четверо з яких є членами Національної спілки письменників України. На думку Петра Часта, величина четвертої хвилі може сягати від кількох сотень тисяч до мільйона осіб.

Під час акції у США проти спотворення дійсності російським телебаченням у висвітленні агресії Росії щодо України. Вашингтон, 11 квітня 2014 року
Під час акції у США проти спотворення дійсності російським телебаченням у висвітленні агресії Росії щодо України. Вашингтон, 11 квітня 2014 року

Вікно в українську Америку

Спомини є безцінними для розуміння підводних течій в українській журналістиці США. Петро Часто розповідає про багатьох своїх легендарних колег – Зенона Снилика, Івана Кедрина-Рудницького, Ольгу Кузьмович, Людмилу Волянську та десятків інших. Ці імена, можливо, нічого не скажуть пересічному «материковому» читачеві, але це цілий світ, який розвивався паралельно і місія якого була – зберегти українство, поки Україну поневолили чужинці.

Для сучасного читача будуть несподіваними довголітнє протистояння між радикальним крилом діаспори («бандерівцями») та демократичним («мельниківцями»), що охопило не тільки американську пресу, але й поділило журналістів. Суголосними для нинішнього моменту є тривалі «мовні війни», боротьбу «діаспорного» правопису з «підсовєтським», що дотривали аж досі. А скільки довкола нас «оборонців української мовної чистоти, що знають триста українських слів і завзято виступають проти триста першого»?

Однак нова хвиля еміграції, яка вже прийшла з новою шкільною традицією, значно пом’якшує гостроту колись такого принципового «пляну», «гокею» чи «индика». Цікавими є дискусії, до яких долучався і Петро Часто, про окремих визначних постатей – М. Драгоманова, Д. Донцова, П. Куліша.

Спомини Петра Часта ставлять перед нами дивне запитання: а чи знаємо ми взагалі життя української діаспори? Чому так мало у нас зацікавлень у цьому майже півтора столітньому унікальному досвіді українського національного виживання і самоорганізації? І чому практично не спостерігаємо інтересу до тієї ж найстарішої української газети світу, яка майже сто років була щоденним дзеркалом і фіксатором українського життя. Як влучно підмітив Петро Часто: «Хто бачив ті стоси річників «Свободи», той розумітиме, що це праця для цілого дослідного інституту», бо всі підшивки газети «ледве чи вмістилися би в одну вантажівку».

У 2012 році Петро Часто зробив перше ґрунтовне дослідження до 120-річчя газети, де спробував охопити бодай головні події з висвітленого у «Свободі». Його книжка «Вільне слово американської України» розрослася до вісімсот сторінок.

Петро Часто
Петро Часто

Певна річ, що нинішня масова смерть газет з часом докотиться і до тепер уже тижневика «Свобода», над яким працюють лише шестеро журналістів. Інтернет має значні переваги перед друкованими виданнями в оперативності, ціні та необмеженій площі. І тут нічого не поробиш перед всесвітнім поступом.

Але якби не часописи, ми би нині не мали зафіксованого давноминулого світу в його щоденній мінливості. Просто треба цінувати те, що маємо. Бо, як влучно підмічено у споминах Петра Часта, «інший народ дорожив би такою історією, а ми – марнотратні».

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Олександр Гаврош

    Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив Львівський факультет журналістики. Має понад дві тисячі публікацій у пресі. Автор понад тридцяти книжок, в тому числі збірників публіцистики «Точка перетину», «Закарпаття під прицілом»,«Блукаючий народ». Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, драматург, сценарист. 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG