(Рубрика «Точка зору»)
Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!
Це початкові рядки з Кулішевої поезії «До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів». Українське громадянство довго не могло забути і пробачити йому цих слів. Для українців вони звучали гостріше, дражливіше, ніж Шевченкові: «Славних прадідів великих правнуки погані» або Франкові: «признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів».
Мало хто таким запальним словом звертався до свого народу. А ще менше має право так звертатися. Куліш таке право виборов своєю щоденною працею на ниві української культури. Саме завдяки йому вона зробила великий крок у своєму поступі. Завдяки йому вона стала модерною, а відтак завдяки йому ‒ зрозуміло, не тільки йому, ‒ ми сьогодні є такими, якими є.
Людина ренесансного типу
Куліш був людиною ренесансного типу. Україна в ХІХ столітті потребувала таких людей. Багато доводилося робити вперше.
- Писати українську історію України, і писати її українською мовою, писати українською історичний роман, і знову-таки, писати його як белетризовану історію України, збирати скарби народної словесності й видавати їх, і робити це з великою пошаною до народу.
- Творити нову парадигму мислення, розвиваючи й збагачуючи свою ідентичність, закладаючи в неї модерні підвалини.
- Творити нову літературу і критику, розробляти літературний канон, перекладати світових класиків (передусім Шекспіра) і книгу книг ‒ Біблію, щоб долучити свій народ до світової скарбниці.
А водночас ‒ розвинути й поглибити можливості української мови, піднісши її на новий щабель.
Урешті полемізувати щодо шляхів національного розвитку. І робити це пристрасно, завзято, безкомпромісно, не раз ідучи проти мейнстріму громадської думки, прирікаючи себе на нерозуміння і на несприйняття, й навіть і на вороже ставлення.
Його шлях був далеко не лінійний, сповнений протиріч, які віддзеркалювала доба і які, зрозуміло, теж зумовлювалися характером «гарячого Куліша». У пошуку бриніла думка, вирували почуття, і що нині видається «непослідовністю» або «відступництвом» ‒ було певною закономірністю розвитку.
Попри полярні оцінки, наприклад, ролі козацтва в українській історії від захоплення до негації, яка вкорінилася у ньому в зрілому віці, попри різкі, не раз скандальні розходження з багатьма людьми, які ще вчора були приятелями, Куліш був напрочуд постійний в одному. Він усе своє життя працював задля, за його словами, «рятівної для майбутнього української ідеї». А початок тої фрази, адресованої панночці Ганні фон Рентель, був такий: «Кращого від українців в ідеї нема нічого».
Куліш був перший, хто в концепт «Україна» вкладав модерний зміст. Його поема «Україна», «Книга о ділах народу українського і славного війська запорозького» (1843), історико-популярний трактат «Повість про український народ» (1846), «Чорна рада», де повсякчас наголошено на проблемі української єдності ‒ ці тексти мали неабиякий вплив на сучасників.
Варто нагадати знамениті слова Куліша, звернені до історика Миколи Костомарова ще 1846 року:
«Чому Ви кажете, що Ви не українець? Що Ви тільки з гуманістичної ідеї крутитесь між нами. Ми Вам даємо право на громадянство. Тим більше, Ваша мама українка. Я не можу Вас любити так, як люблю, якщо не вважаю українцем».
Такого роду цитат можна було б навести чимало. Коли пам’ятати усе це, стає не дивно, чому за совєтів Куліша таврували націоналістом і піддавали обструкції. Бо він ним і був.
Кулішеві з пам’яттю про нього не пощастило, як не пощастило усім нам, його нащадкам. Сімдесять років національну пам’ять вихолощували, припаровували, розкладали на чорно-білі кольори протиставлень, щоб укласти їх у прокрустові ложа совєтських ідеологем. Плоди того ми пожинаємо досі.
Але Кулішеві не пощастило не тільки в совєтській Україні, а й у діаспорі. Лише одинокі інтелектуали, такі як Юрій Шевельов або Євген Маланюк, зуміли належно зрозуміти й поцінувати Куліша. Він був незручний для потрактування і в себе вдома, де панувала комуністична ідеологія, і за кордоном, у вільному світі.
Куліш залишається «архівним письменником»
Не те, щоб нині ми не знали про Куліша. Ні. Йдеться про те, що він досі належно не осмислений і не введений в новітній канон наших героїв. І навіть як слід невиданий. Кулішів доробок ‒ колосальний.
Лише одинокі діячі нашого минулого можуть зрівнятися з ним у кількості і якості написаного, в універсальності піднятих тем і розмаїтості видів творчості. Це ‒ Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Костомаров. Мабуть, і все.
За приблизними підрахунками, Кулішів доробок мав би становити близько 40 грубих томів. Натомість найповніше видання його поезій було здійснено ще 1908 року.
Або інший показовий приклад. Найвагоміша історична праця Куліша ‒ тритомна «История воссоединения Руси» – значно перероблена й доведена до семи томів, досі залишається в рукопису. Історики пишуть праці про Куліша, аналізують його доробок, а центральну працю не видано. Це хіба тільки в нас таке можливо.
Або не менш вражаючий приклад. Чи не найбільші інтелектуали ХІХ століття ‒ Драгоманов і Куліш ‒ півтора десятки років активно спілкувалися між собою. Але їхнє листування теж залишається неопубліковане, а це пару десятків довжелезних і неймовірно цікавих та інформативних листів.
Ситуація з Кулішем, коли він, за влучним і, на жаль, досі актуальним означенням Віктора Петрова, залишається «архівним письменником» (мовляв його доробок значною мірою не введений у публічний простір), не є якась особлива. Практично вся наша класична літературна спадщина ‒ це видання сорока, п’ятдесяти і навіть 60-літньої давності з усіма прикметами, притаманними тій епосі, коли вони були здійснені. І найсумніше, що тепер немає сил зробити краще. Прірва між потребами й забезпеченням тих потреб збільшується. Наука в суспільстві не в пошані. Не в пошані й інтелект, що доводить приклад Куліша. Суспільству більше до вподоби ідоли, ікони, стяги. Це прямий шлях до програшу країни як держави в конкурентному й наступальному світі.
Маємо усвідомити, що 200 років Куліша нам дано не тільки для того, щоб вшанувати його пам’ять і поговорити про нього, про його творчість і діяльність.
- Це дуже добра нагода через Куліша краще пізнати своє минуле і зрозуміти себе самих.
- Нагода порушити теми й проблеми, які колись і тепер стоять викликом перед українським суспільством.
- Це можливість поговорити про Кулішеве середовище ‒ Шевченка, Костомарова, кирилометодіївців загалом, про громадський рух 1860-х і російські утиски українського слова. Про європейський вектор розвитку України та про її медіальність на азійському шляху. Про нашу ідентичність, про дискусійну роль козаччини в нашому минулому та міфологічну героїзацію цього феномену.
Ці пару думок варто завершити цитатою з есею Євгена Маланюка, написаного ще 1947 року: «Куліш був культурник, як він сам себе слушно самовизначив. Лише культурництво його далеко не було «аполітичним», а, навпаки, було культурництвом політичносвідомим, ‒ тим-то й проклинає його ворог донині та й проклинатиме надалі. І оця політичність Кулішевого культурництва являє найхарактернішу й найціннішу рису «несамовитого Панька», що робить з нього майже унікальну постать в галереї творців нашого пошевченківського культурно-історичного процесу ХІХ ст.»
Олесь Федорук – старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, кандидат філологічних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
