Доступність посилання

ТОП новини
16 Вересень 2019, Київ 09:03

«Це було пробудження України» – легенда польської «Солідарності» Адам Міхнік про перший з’їзд Руху


Адам Міхнік (ліворуч) на Установчому з’їзді Руху. Міхнік розмовляє з українським письменником Юрієм Щербаком, кореспондентом «Літературної газети» Сергієм Кисельовим і Богумілою Бердиховською, активісткою «Солідарності». Київ, 9 вересня 1989 року

Варшава – 30 років тому в Установчому з’їзді Народного руху України, який відбувся в Києві 8–10 вересня 1989 року, взяла участь делегація з Польщі. У її складі був Адам Міхнік, головний редактор видання Gazeta Wyborcza, діяч «Солідарності» і на той час депутат польського Сейму. На прохання Радіо Свобода Адам Міхнік поділився спогадами про події 30-річної давності. Він розповідає, що, попри неофіційний статус польської делегації, її присутність на з’їзді НРУ сприйняли з великим ентузіазмом.

Я вважав, що в цю важливу для України мить там повинен прозвучати голос солідарності з Польщі

– Із Польщі на Установчий з’їзд НРУ приїхало декілька осіб, зокрема україніст із Кракова Володимир Мокрий і громадська діячка з Варшави Богуміла Бердиховська. Я їхав із Варшави автомобілем разом із Богданом Борусевичем, діячем «Солідарності». Їхав тому, що мені було цікаво. Україна завжди мене цікавила, між іншим із огляду на історію моєї родини, бо мій батько був зі Львова і його хвилювало все, що стосувалося України.

Згодом, вже після цього з’їзду, польський прем’єр-міністр Тадеуш Мазовецький мав до мене претензії з приводу участі в цій події. Він закидав мені, що я, депутат Сейму, поїхав до Києва без попереднього узгодження з його урядом. Мазовецький говорив, що не можна в такий спонтанний спосіб реалізувати закордонну політику.

Адам Міхнік під час інтерв’ю Радіо Свобода
Адам Міхнік під час інтерв’ю Радіо Свобода

Але ж я не займався закордонною політикою. Я журналіст, а в Києві відбувалося щось важливе, тож я поїхав.

Думаю, що Мазовецький побоювався якогось конфлікту з Москвою, яка все ще здавалася сильною і надто небезпечною. Я на його місці також побоювався б, та я не був на його місці, а був на своєму. Він був прем’єром, а я редактором газети і вважав, що в цю важливу для України мить там повинен прозвучати голос солідарності з Польщі.

Очевидно, що я не радився з польським урядом, бо вважав, що в Києві відбудуться розмови не з українським урядом, а з громадянським суспільством. А з українським громадянським суспільством я можу розмовляти як представник польського громадянського суспільства.

Члени делегації з Польщі на Установчому з'їзді НРУ. На першому плані (зліва направо): Францішек Сак – депутат Сейму; Богуміла Бердиховська – директор Відділу національних меншин в Міністерстві мистецтва та культури Польщі (1989–1994); Богдан Борусевич – заступник голови профспілки «Солідарність», Адам Міхнік – депутат Сейму, головний редактор «Газети виборчої». У другому ряді під зображенням козака: секретар з питань ідеології ЦК КПУ Леонід Кравчук. (Фото з особистого архіву Богуміли Бердиховської)
Члени делегації з Польщі на Установчому з'їзді НРУ. На першому плані (зліва направо): Францішек Сак – депутат Сейму; Богуміла Бердиховська – директор Відділу національних меншин в Міністерстві мистецтва та культури Польщі (1989–1994); Богдан Борусевич – заступник голови профспілки «Солідарність», Адам Міхнік – депутат Сейму, головний редактор «Газети виборчої». У другому ряді під зображенням козака: секретар з питань ідеології ЦК КПУ Леонід Кравчук. (Фото з особистого архіву Богуміли Бердиховської)

– Що вас вразило на з’їзді?

– Я був під великим враженням від усього побаченого, адже це було пробудження України. Атмосфера у залі засідань нагадала мені пережите у Польщі на перших вічах «Солідарності» в 1980 році.

Була рішучість і пробудження. Я бачив народ, який виплюнув заштовхнутий йому в уста кляп

Мене приємно здивувало, що поряд були Горинь і Кравчук. На мою думку, це було чудово, адже показувало, що триває широкий процес пробудження. Якщо на з’їзді, де відкрито з трибуни критикують Щербицького, присутній секретар партії з питань ідеології, то це означає, що відбуваються якісь глибокі зміни.

Взагалі, перші два слова, які спадають мені на думку, коли згадую той незабутній з’їзд Руху, – це рішучість і пробудження. Я бачив народ, який виплюнув заштовхнутий йому в уста кляп.

Пригадую листівку із зображенням Тараса Шевченка, яка розповсюджувалася під час з’їзду. На ній було запитання: «Чи говориш ти українською мовою?»


Знаєте, ще в 1974 році я написав есе про Пілсудського, і там було таке речення: «Українці – це найбільш нещасливий народ в Європі». Тож прекрасним було те, що після всього того, що Україна пережила в ХХ столітті, – після Великого голоду, страшних репресій, гонінь проти шістдесятників – після всього цього був такий високий рівень національної свідомості.

Пригадую листівку із зображенням Тараса Шевченка, яка розповсюджувалася під час з’їзду. На ній було запитання: «Чи говориш ти українською мовою?». Це було дуже зворушливо.

Адам Міхнік (ліворуч) із лідером польської «Солідарності» Лехом Валенсою після чергового раунду переговорів польської опозиції з комуністичним урядом. Варшава, 1989 рік
Адам Міхнік (ліворуч) із лідером польської «Солідарності» Лехом Валенсою після чергового раунду переговорів польської опозиції з комуністичним урядом. Варшава, 1989 рік

– Кого з діячів Руху ви запам’ятали, з ким тоді спілкувалися?

Лук’яненко наполягав, що Україна має стати незалежною. А я тоді застерігав від надмірного радикалізму, бо вважав, що Москва ще досить сильна і треба бути хитрим як лис

– Декого з них я на той час уже знав. Наприклад, я був знайомий з братами Горинями, Павлом Мовчаном і Юрієм Щербаком. Натомість з видатним дисидентом В’ячеславом Чорноволом і легендарним Левком Лук’яненком познайомився саме на з’їзді. Тоді ж я познайомився з Іваном Драчем, який для мене був уособленням покоління шістдесятників, про яке я багато чув, а вірші Драча знав, бо їх публікували у нас у Польщі. Пізніше ми зустрічалися з ним ще кілька разів – у Вільнюсі і Німеччині.

Я говорив: «Ми знаємо, що ви вмієте вмирати за Україну, але йдеться про те, щоб жити для неї»

Пригадую свої розмови з Лук’яненком і Чорноволом. Лук’яненко робив наголос на тому, що Україна мусить стати незалежною. А я тоді застерігав від надмірного радикалізму, бо вважав, що Москва ще досить сильна і треба бути хитрим як лис, вміти маневрувати так, як ми це тоді робили у Польщі.

Я говорив Лук’яненку приблизно таке: «Ми знаємо, що ви вмієте вмирати за Україну, але йдеться про те, щоб жити для неї».

Натомість Чорновіл пропонував мені, аби «Солідарність» засудила операцію «Вісла». Я на це відповів: «Зробімо заяви разом, ми засуджуємо операцію «Вісла», а ви засуджуєте Волинь». Тоді він каже: «Ні, засудіть операцію «Вісла». Я на це у відповідь: «Слухай, це неможливо зробити в односторонньому порядку, адже я знаю настрої людей. Важко буде організувати засудження цієї операції навіть у випадку одночасного засудження вашою організацією подій на Волині». Поляки не люблять признаватися в тому, що вони скоїли щось погане, та українці також не люблять.

Установчий з’їзд Народного руху України. Київ, 8–10 вересня 1989 року
Установчий з’їзд Народного руху України. Київ, 8–10 вересня 1989 року

– Ви виступили перед учасниками з’їзду з промовою. Про що ви тоді говорили?

Я говорив, що важливо, аби учасники з’їзду знали, що поляки їх підтримують

– Я говорив, що важливо, аби учасники з’їзду знали, що поляки їх підтримують. Не пам’ятаю свого виступу дослівно, але це були приблизно такі слова: «Нехай вам доля сприяє, хай вам Бог дає силу, хай живе вільна демократична справедлива Україна!».

Пригадую, що після мого виступу уся зала зо дві хвилини стоячи мені плескала. Люди були захоплені, що такі слова прозвучали з уст поляка.

– Пане редакторе, на відміну від Польщі, українці на початку 1990-х обрали своїм президентом не лідера антикомуністичного руху, а представника посткомуністичної номенклатури. Тоді, коли поляки віддали більшість своїх голосів Валенсі, за Чорновола в 1991-му проголосувало 23 відсотки українських виборців. Як ви гадаєте, Україна мала шанс стати більш успішною державою, якби її президентом у 1991 році став лідер Руху?

У Чорновола не було шансів на широку підтримку тодішнього українського суспільства, бо в своїй більшості воно не було готове сприймати цінності невеликої групи українських дисидентів

– Відповідаючи на це запитання, передусім запитаю: «А хіба Валенса був добрим президентом для Польщі?»

Мені здається, що В’ячеслава Чорновола якщо й порівнювати з кимось із польських політиків, то радше з Яцеком Куронем, аніж із Лехом Валенсою. Інтелектуал Куронь був легендою антикомуністичної опозиції, а на президентських виборах 1995 року за нього проголосувало менше ніж 10 відсотків виборців.

Люди здебільшого консервативні і воліють проголосувати за щось, що їм здається перевіреним і певним. Керуючись такою логікою, Кравчук для пересічного українського виборця був, так би мовити, перевіреним конем, а Чорновола важко було передбачити. Як на мене, в Чорновола не було шансів на широку підтримку тодішнього українського суспільства, бо в своїй більшості воно не було готове сприймати ідеї і цінності невеликої групи українських дисидентів.

Установчий з’їзд Народного руху України. Київ, 8–10 вересня 1989 року
Установчий з’їзд Народного руху України. Київ, 8–10 вересня 1989 року

– Чи сподівалися ви у 1989-му, що невдовзі Україна стане незалежною державою?

Я знав, що проблеми на шляху України будуть, і що вони будуть більшими, ніж у Польщі, бо Польща все-таки мала якусь державність, а Україна була радянською колонією

– Я знав, що зміни будуть, але не уявляв, що настільки глибокі і настільки швидкі. У 1989-му я навіть остерігав українських колег від надмірного радикалізму. Мовляв, московський ведмідь ще живий, він має ікла і може бути небезпечним. І справді було небезпечно, згадаймо хоча б трагічні події січня 1991 року у Вільнюсі або московський путч в серпні того ж року.

Розмірковуючи тоді про майбутнє України, я знав, що проблеми на її шляху будуть, і що вони будуть більшими, ніж у Польщі, тому що Польща все-таки мала якусь державність, а Україна була радянською колонією. Щиро кажучи, я побоювався, що з часом в українській державі дійде до сильного спалаху націоналізму. Але так не сталося.

Щиро кажучи, я побоювався, що з часом в українській державі дійде до сильного спалаху націоналізму. Але так не сталося

Сьогодні Україна є єдиною державою у світі, де понад 70 відсотків виборців обрали своїм президентом єврея. Такого ніколи й ніде не було, навіть в Ізраїлі. Ніде! Це нечуване, і цей факт можна використовувати для піару країни.

Та з іншого боку є речі, які мене тривожать. Порошенко, при всіх його вадах, зробив для України багато доброго. Він відкрив Україну на Захід, домігся «безвізу» з ЄС, домігся суверенності православної церкви. Та на цьогорічних президентських виборах його нокаутували, і це мене здивувало.

Я не знаю, яким президентом буде Зеленський, та мене непокоїть, що людина, єдиною легітимізацією якої була роль у серіалі, раптом стає президентом великої європейської країни. Проблема з ним не та, що він актор, а та, що він був поза політикою, тож він приречений на імпровізацію та інтуїцію, і, власне, це мене тривожить. Я бажаю йому всього найкращого.

Якби не було, позитивним є те, що до влади в Україні приходить нове, ментально інакше, нерадянське покоління. У нас у Польщі поки що не видно яскравого політика з цього нового покоління, яке формувалося в посткомуністичні часи, таких ровесників Зеленського.

Адам Міхнік під час інтерв’ю Радіо Свобода
Адам Міхнік під час інтерв’ю Радіо Свобода

– Пане редакторе, озираючись назад – на з’їзд Руху, який був 30 років тому, на ті сподівання, які тоді прозвучали, – ви не розчаровані шляхом, який вдалося пройти Україні? Польщі тим часом вдалося досягнути значно більшого…

Протягом 30 років після з’їзду Руху Україна зробила просто велетенський стрибок уперед

– Щодо України, то, очевидно, якісь шанси вона змарнувала, а якісь ні, бо тепер українська держава в зовсім іншому місці, ніж 30 років тому… Згадуючи Україну кінця 1980-х, я бачу, який великий стрибок уперед вона зробила.

До речі, зовсім недавно дві людини, думка яких для мене важлива, сказали мені те саме. Ці люди – це Лешек Бальцерович і Дональд Туск. Я начуваний про різні проблеми української демократії та економіки, та все-таки УРСР і теперішню Україну годі навіть порівнювати. Тому ще раз наголошу: протягом 30 років після установчого з’їзду НРУ Україна зробила просто велетенський стрибок уперед.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG