Доступність посилання

ТОП новини
23 Жовтень 2019, Київ 14:00

Як витягували Цемаха – інтерв’ю розвідника і медиків


«Я був дуже радий бачити сльози радості на обличчях колишніх полонених»

Він втратив ногу під час спецоперації з вивезення Володимира Цемаха. Радіо Свобода вдалося поспілкуватися з Дмитром Гержаном, розвідником 74-го окремого розвідбату ЗСУ. Цей підрозділ разом зі спецслужбами забирав з окупованої території фігуранта справи про збиття «Боїнга» рейсу МН17 Володимира Цемаха, якого в числі інших передали Росії задля звільнення політв'язнів. Як усе відбувалося того дня, та як він ставиться до подальших подій довкола бойовика Цемаха, Дмитро Гержан розповів Радіо Свобода.

Цемах: спецоперація – розвідник розкриває таємниці
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:07:34 0:00

«Тритон»

«Тритон» – його позивний. Звати Дмитро Гержан. Сьогодні він у військову госпіталі із протезом на правій нозі, кількома шрамами на руках і легкою усмішкою. У його вусі козацька сережка – у вигляді півмісяця. Таку мали право носити перевірені у бою козаки.

На початку бойових дійна на Донбасі «Тритон» просився у лави Збройних сил України. Йому відмовляли, адже свого часу він впевнено відмовився служити у радянській армії – значить без строкової служби.

«Я вирішив шукати інші способи, як мені потрапити на фронт. Це був 2014 рік. Після цього, в серпні 2014, я потрапив до навчального центру «Правого сектору», де пройшов попередню підготовку. Далі мене перевели на базу «Правого сектору» у Великій Михайлівці, а вже у жовтні я поїхав на фронт, в Піски. Тоді, насправді, всі дуже хотіли потрапити в Донецький аеропорт – там в той час була активна фаза боїв. У той час там загинуло багато наших побратимів. Серед них був хлопець 19 років, патріот, дуже гарний хлопець. І він один з перших загинув тоді в Донецькому аеропорту. Тому у нас всіх була така сильна мотивація – помститися і виграти цю війну. Для нас Донецький аеропорт був ключовою точкою для звільнення Донецька. Ми тоді думали, що як тільки зайдемо в аеропорт, то зможемо почати звільнення всього міста. Тобто, аеропорт був такою собі точкою відліку».

У ДАП Дмитрові потрапити не вдалося. Утім, він не впустив нагоди взяти участь у одній із найвдаліших операцій (про які стало відомо) українських спецслужб. Щонайменше так на початку осені 2019-го говоритимуть про евакуацію проросійського бойовика Володимира Цемаха із неконтрольованого Україною Сніжного. Майже за 100 кілометрів від лінії зіткнення, із глибокого тилу українські служби поцупили свідка і, можливо, підозрюваного у збитті MH17. Цінність цієї особи для міжнародного процесу підтвердили нідерландські слідчі. Обличчя й імена більшості спеців ЗСУ та СБУ і досі тримають у таємниці. Утім, розвідників, які отримували, як вони кажуть, «посилку» – нам показали. Дмитро Гержан один із них.

– В мене, звісно, немає інформації, як це відбувалося до того, як вийшов наказ. Мабуть, до того проводилася дуже наполеглива робота. Я дуже пишаюся цими людьми – тому що це дуже складна праця в тилу ворога – захопити такого важливого свідка і доставити його на підконтрольну територію України. Ці люди – справжні герої. А в нас все було простіше: приїхав командир, вони з нашим взводним командиром поспілкувалися. Потім наш командир взводу всіх зібрав (Олександр Колодяжний, він під час операції загинув – ред.) і сказав, що завтра у нас – робота. Назвав, хто буде брати участь, і сказав підготуватися. Ніхто не думав, що це буде настільки серйозна робота. Наступного дня ми виїхали на місце операції

–​ Якщо по-порядку. Скільки часу було потрібно на підготовку?

– В нас дуже мало часу було на підготовку.

–​ Як правило, скільки триває така підготовка?

– По-різному. Іноді тиждень, іноді місяць, або може навіть за три дні. Для підготовки до цієї операції у нас було дуже мало часу, бо все було досить спонтанно, і треба було діяти дуже швидко. Зараз усі розуміємо, чому так було.

–​ А як звучала конкретна задача?

– Нам потрібно було висунутися, зустріти конкретну людину і переправити її на нашу територію.

–​ Але вам потрібно було висунутися «за стрічку», так?

– Є такі ділянки фронту, які називаються сірими зонами. Сіра зона – це зона, в якій працюємо і ми, і вороги. Тобто це, фактично, ворожа територія, небезпечна зона. Тому нам потрібно було вийти в цю зону, забрати конкретну людину і повернутися «додому».

–​ Ви, коли йшли тоді як розвідники, знали периметр, точку, що, де і як?

– У нас не було повної інформації про місце операції. Ми знали, що там знаходяться ворожі позиції, знали, що це було ризиковано – проходити крізь цю ділянку.

Дмитро Гержан
Дмитро Гержан

–​ В чому полягав ризик?

– Ризик був у тому, що там були невеликі дистанції до ворожих позицій. Фактично, ми впритул наблизилися до ворогів і трапитися могло все, що завгодно.

(В інтерв'ю Радіо Свобода інший розвідник, який не захотів розкриватися, розповів: «​Ділянку, якою рухалися хлопці з мого підрозділу, з тієї сторони контролювала так звана 100-а бригада «гвардії» «ДНР». Від початку війни ми працювали у багатьох місцях Донбасу, і тому я упевнено можу сказати: тільки вони, оця «сота бригада», виставили довкола себе настільки багато заборонених Женевською конвенцією протипіхотних мін (ПМН)».

Там дійсно дуже багато мін російського виробництва. Таке враження, що вони утилізують в Україні ці заборонені Женевською конвенцією протипіхотні міни. Тому що їх там дуже багато встановлюють, особливо перед своїми позиціями.

–​ Отже, ви висунулися, минули нульовий блокпост, а далі як розвивалися події?

– Потрібно було дуже тихо йти, тому що дистанції невеликі: щоб не почув ворог. Десь повземо, десь навприсядки, по-різному йдемо. Цього разу, коли ми пройшли до точки передачі об’єкта (Володимира Цемаха – ред.), залишалося там декілька метрів. Саша Колодяжний прощупував територію, спускався, і тут пролунав вибух. А йшли ми один за одним. Я був позаду Саші. Спробував його витягнути, зробив буквально півкроку, і також наступив на міну. Відкотився назад, побачив, що мені відірвало ногу. Ну і почалася евакуація. Хлопці виконали дуже важливу справу, тому що їм довелося Сашу діставати, а це було дуже складно, бо його відкинуло на пагорб і треба було пройтися територією, перевірити і розмінувати. І, звісно, треба було завершити завдання. Що вони і зробили. Тому, насправді, вони – герої, вони завершили завдання.

–​ Досвідчені розвідники потрапили на мінне поле. Як так трапилося?

– Ці міни, коли їх встановлюють, закопують на невелику відстань під землю. А на тій ділянці був невеликий нахил, і деякі міни були закопані трохи вище. А за рахунок дощів, на пагорбі ґрунт зсувається, і міни дуже важко помітити. Тим більше, що їх там встановлюють на кожному кроці, як асфальт.

–​ Але ви знали, що там мінне поле?

– Точної інформації у нас не було, тому що звідки ми можемо знати – це таємна інформація ворога, але ми припускали, що там буде усе заміновано.

Дмитро висловлює слова подяки усьому моноліту спецоперації, людям, завдяки яким можна було виконати таке бойове завдання. Утім, найбільше вдячний медикам за їхню роботу й за те, що дали шанс на життя.

Звичайне бойове чергування для медиків. Звичайний день. Машина прогріта, екіпірування у повній готовності, медикаменти розставлені по реанімомобілю. Цей день був звичайним для усього екіпажу медеваку ПДМШ імені Пирогова. Перший добрий постріл – медики у повній бойовій готовності. Жодної інформації про проведення спецоперації чи вихід розвідників – їм, як і годиться в режимі секретності, не доводили. Звична штатна ситуація. У рації звучить «300» (поранений – ред.). Без задньої думки медики виїжджають на допомогу пораненому. Вже після інтерв’ю нам розкажуть про страх, про ризики і про те, що їм таки доповіли – «вантаж» можуть везти у машині медичної допомоги.

Попри ризик і без емоцій медики рятували життя поранених. А ті були, фактично, у критичному стані. Пізніше медики зізнаються, що за їхню ротацію кожен поранений добрався до госпіталю. І завдячують спільній роботі із військовими медиками. Слід зазначити, що попри відсутність добровольців на передовій, вони – є. Офіційно ПДМШ – суттєве підсилення медицини (із медиків, які мають за спиною колосальний досвід) на фронті. Неофіційно – безцінна допомога у критичних ситуаціях.

«Ми чекали, поки нам доставлять пораненого. Коли нам уже пораненого доставили – ми оцінили стан. Подивилися, що він – дуже важкий. Там була травматична ампутація кінцівки, інші поранення. Ми довго не могли знаходитися на цій точці. Була загроза, що й по нас можуть відкрити вогонь. Ми стабілізували стан і розпочали транспортування у вже стабільному стані», – роз’яснив ситуацію фельшер з медицини невідкладних станів Сергій Побережний.

Здавалося, звичайні слова медика, які читаються за кілька секунд. Вони розповіли й про те, що час проходить довше, ніж зазвичай, і про відповідальність за життя пораненого бійця. Але, найголовніше – ціна операції, яку відчули на собі медики.

«Ця операція дійсно варта 35 наших полонених, яких звільнили з російських в’язниць. Ми вважаємо, що, як би там не було, те, що віддали – того варте! Ціни людському життю немає», – каже санітар із Вінниччини Андрій Нечипорук.

Медики Першого добровольчого медичного шпиталю імені Пирогова
Медики Першого добровольчого медичного шпиталю імені Пирогова

–​ Ми знаємо, що він полетів в Росію... а з російського полону повернулися 35 людей – 24 моряка і 11 політв'язнів Кремля, –​ запитуємо розвідника «​Тритона»​.

– Ви знаєте, це таке філософське питання. Я був дуже радий бачити сльози радості на обличчях колишніх полонених та їхніх рідних, коли вони нарешті зустрілися. Але ж якщо повернення Цемаха суперечить інтересам України, це дуже погано. І до того ж, надзвичайно великою ціною далася нам операція з його передачі на підконтрольну територію. Сотня таких «цемахів» не коштує життя Сашка. Тому, це дуже складне питання для мене... З одного боку, мені дуже цінне життя Сашка, з іншого боку – бачити радісні обличчя людей, які дочекалися своїх рідних. Я не можу сказати, наскільки це правильно, чи ні. Одне скажу, що якщо це суперечить інтересам України, то звісно такого не повинно було бути. Тим більше, що операція була проведена такою ціною», – каже «Тритон».

Олександр Колодяжний

Дніпрянин Олександр Колодяжний пішов на фронт добровольцем у 2014 році. Разом із 74-м розвідувальним батальйоном побував майже у всіх гарячих точках – Мар’їнка, Донецький аеропорт, Авдіївська промзона.

Свою першу контузію Колодяжний отримав восени 2014 року, коли обороняли Донецький аеропорт. В той день він був у «старому» терміналі: відкрив двері, щоб зайшло свіже повітря, і в цю ж мить «прилетіло» з РПГ (ручного протитанкового гранатомету – ред.) Сержант сказав, що все в нормі, переживе, воюємо далі.

– Друге поранення у Саші було вже у 15-му в районі Крутої Балки. Ми тоді проводили там підготовчі роботи перед зачисткою й виявили п’ять розтяжок: чотири, хоч так і неправильно робити, перерізали, а з п’ятою так зробити не змогли. Але не дуже через це переживали, тому що металеву «нитку» від останньої розтяжки і так було чудово видно. Кажуть, розвідники помирають під час повернення з операції. Коли ти вже дещо розслабився і вирішив, що небезпека минула. Саме так сталося того разу: поверталися назад, один боєць не помітив кляту п’яту розтяжку і підірвався. В результаті, двоє наших хлопців загинули, ще троє, включаючи Сашу, отримали поранення.

– ​А ви з Сашком скільки часу були знайомі?

– Із Сашком ми познайомилися в 2016 році, коли в мене був мій перший розвід-вихід з промзоною. Тоді у нас була задача, ми вийшли, щоб прикрити наших саперів, які розмінували територію промислової зони (відома промзона поблизу Авдіївки – ред.). Сашко тоді йшов першим, як і під час цієї операції. Завжди, коли ми працювали, він був попереду, вів групу. Це була неймовірна людина, дуже скромний, але з дуже сильним і вольовим характером. Він був величезним воїном. І це безцінна втрата для нас, для української армії, і для країни. Я хотів би, щоб його не забували, і щоб держава зробила все можливе, щоб сім’я загиблого почувалася гідно. Сашко боронив нашу землю, він себе всього віддавав цій справі. І навіть після свого третього тяжкого поранення, повернувся на фронт, не отримавши жодних компенсацій.

–​Третє поранення Олександа було важким. Він міг і не повернутися у стрій. Розкажіть про це.

– Третє поранення Сашко отримав в Авдіївці. Ми тоді разом там були. Це був розвідвихід. Ми в рації почули, що почалася стрільба, і що один з наших – поранений. На той час моє завдання було – прикривати цей розвід-вихід із своїх позицій. Пізніше ми дізналися, що це саме Сашко отримав поранення. Його побратим надав йому першу допомогу, кваліфіковану, і таким чином врятував життя. Його було складно дістати з тієї ділянки, але ж винесли. Він переніс багато операцій. Опісля він все ж повертається до рідного батальйону і продовжує виконувати бойові завдання. Він був воїном до останнього і загинув зі зброєю в руках.

–​ Як ви оцінюєте свої поранення зараз? Наскільки вони є критичними для вас?

– Зовсім не бачу нічого критичного. Ну буде у мене залізна нога і все. Мабуть, буду сильнішим через це. Ніяк мене це не турбує.

–​ Тобто ви готові йти у бій?

– Звісно. В нас війна ще не закінчилася, і нам ще доведеться воювати. Хоча зараз якісь дивні речі відбуваються: чомусь з тих позицій, які ми так важко сантиметр за сантиметром відвойовували, – наші війська відводять. Як у Станиці Луганській. Це мене дуже обурює. За кожен клаптик тієї землі ми заплатили кров’ю. Це непримустимо так просто брати і віддавати її назад, ворогам. Величезні безцінні людські втрати, поранення, і все це – фактично даремно. Коли кожні 500 метрів, кожен кілометр для нас були важливими.

Нині у загиблого Олександра Колодяжного залишається сім’я. «Трион» звертається до усіх небайдужих – пам’ятати Колодяжного. І ми не можемо не публікувати це прохання.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG