80 років тому Червона Армія «визволила» Західну Україну. Історик Ярослав Грицак про ті події і реакцію людей

Подія вересня 1939 року у радянський час увійшли під пропагандистською назвою «золотий вересень». 23 серпня 1939 року у Москві був підписаний «Пакт Молотова-Ріббентропа», згідно з яким Радянський Союз і Німеччина узгодили лінію поділу Центрально-Східної Європи. 1 вересня 1939 року німецька армія ввійшла у Польщу з півночі, заходу і півдня, а 17 вересня 1939 року Червона армія наступила зі сходу. Радянська пропаганда подавала свій наступ, як акцію «визволення» населення Західної України і Західної Білорусі.

Возз’єднання чи окупація? Яким було місце Галичини у великій політичній грі двох тоталітарних режимів? Що шокувало найбільше мешканців Західної України? Про це розмова Радіо Свобода з українським істориком, професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком.

– 1939 рік. 1 вересня впали перші німецькі бомби на місто. Німецьке військо у Львові. І раптом 17 вересня радянська армія розпочала вторгнення у Східну Польщу. 19 вересня підійшла до Львова. Чи усвідомлювали львів’яни, що небезпека йде зі Сходу?

– Це було потрясіння, тому що ніхто не очікував у Львові радянської армії. Війна тривала другий тиждень, Варшава впала і німці стояли у Львові перед Городоцькою і Рогаткою. Німці були у Стрию, зайшли дуже далеко. Німецький генерал Франц Гальдер дивився на Львів у свій бінокль.

Було загальне очікування, що у місто увійдуть німці. І тут стається щось несподіване:німці відходять, а на їхнє місце приходять радянські війська.

У людей були протилежні враження від німців і від радянських військ. Німці були підтягнуті, чисті, це була велика модерна армія, з великою дисципліною, а тут приходить, як це маємо у багатьох спогадах, радянська армія, що нагадує орду. Солдати в брудних шинелях, не всі у чоботах, мають вигляд людей, які недоїдають. Враження, що повертається монголо-татарська навала. Ніхто такого не сподівався. І для когось це був шок!

– Люди вийшли з квітами зустрічати радянське військо. Старша львів’янка мені розповіла, що жила тоді у Перемишлі (Польща). Вона побігла з квітами, але коли побачила злиденних солдат, то сховала квіти, зрозумівши, що насувається біда. Якою була реакція львів’ян?

– Різна була реакція. Скажімо, священик з-під Стрия оголосив на службі, що зі Сходу визволяти українців від Польщі йде українська армія. Люди зібрались хресною ходою, замаїли (прикрасили зеленим гіллям та квітами – ред.) браму, поставили ікону матері Божої і тризуб.

Приїхали на конях радянські офіцери, побачили тризуб, зрубали шаблею, тоді люди розбіглися в усебіч.

Тобто, очікування були різні.

Для багатьох євреїв, особливо молодих, прихід радянської армії був шансом уникнути страшної долі, яка була за німців, тому що було відомо, що роблять німці з євреями у Польщі.

Крім того, треба брати до уваги, що кожен раз, як приходить армія, то перша реакція населення завжди «зустрічати квітами». Так звана зброя слабких, тобто заявити про свою лояльність.

Припускаю, що у багатьох випадках – це були постановочні кадри, але також не можна говорити, що не було щирості. Була радість для багатьох, особливо для бідніших людей, для українців, які раділи, що їх звільнили від Польщі. Думали, що від цього виграє українська справа.

Тобто, не можна дати узагальнений образ, бо для одних це був шок і потрясіння, а для більшості – неочікуваність.

Очевидно, що мало хто знав про пакт Молотова-Ріббентропа. Якщо дивитись на реакцію Східної України, то для них це була ще більша несподіванка, коли раптом Гітлер став другом радянського народу.

Ніхто не сподівався, що дійде до приєднання Західної України до радянської.

Радянський Союз на своїх початках мав такі плани, ще у 20-х роках розглядав Західну Україну, як такі ворота, через які можна «пронести полум’я революції» на розвинутий Захід. Ленін, трактуючи Маркса, не думав, що революція може початися у Росії, й найбільшим кошмаром було б, якби вона там і скінчилася Бо справжня революція, в їхньому уявленні, мала бути на захід Європи, в Німеччині, де була промислова база, був би робітничий клас і таке інше.

І коли більшовицька революція обмежилася російською імперією, то в 20-х роках Комінтерн визнав українське питання, як найбільш революційне, що «через українське питання полум’я революції можна буде пронести на Захід» і в цьому випадку Західна Україна, зокрема Галичина, стала «центральною» територією.

Вважалося, що оскільки українці перебувають у стані гнобленої національної меншини, то комуністи і більшовики повинні маніпулювати тим станом, для того щоб підірвати Польщу і піти далі на Захід. Але в 30-х роках ці плани відмерли, тому що, коли дійшло до підписання пакту Молотова-Ріббентропа, стало досить незручно шукати пояснення, чому треба йти на Захід.

– Чому радянська армія зволікала з наступом? 17 вересня німецькі війська дійшли до Львова, а радянська армія не поспішала.

– Радянський Союз зволікав зі своїми військами, тому що наступ мав бути одночасний – німецький із Заходу і радянський – зі Сходу.

Натомість 17 вересня, це вже майже половина другого тижня, німці були у Львові, взяли

частину Галичини, а радянська армія так і не йшла. Були зволікання, німці не розуміли про що йдеться, до кінця не знаємо, чому було таке велике зволікання. Одна з причин, можливо, що насправді радянська армія вела бої в Монголії (Основними учасниками конфлікту були Японія і СРСР – ред.). Друге те, що зволікали, бо не знали ,що з тим робити, не було готового плану. Німецький генерал Франц Гальдер, який стояв під Львовом, написав щоденник, з якого знаємо, коли він дізнався про те, що німецькі війська треба відводити від Львова, для нього це була несподіванка. Він казав, що це найбільш ганебний день для німецької армії, тому що Львів, фактично, був вже взятий. І тут без повідомлення німецькі війська повинні були відійти на лінію, по річці Сян.

– З одного боку – Вермахт, на Сході – Червона армія. Чи розігрувався Львів тоді у великій політичній грі двох тоталітарних режимів? Чи це перебільшена роль?

– Перебільшена. Йшлося не лише про сам Львів. Хоча, звичайно, Львів був травмою для Сталіна, пам’ятаймо, що в 20-х роках одна з причин поразки більшовицької армії на Віслі була та, що Сталін зробив помилковий крок: замість йти своєю армією у напрямку Варшави, він зробив тур на Львів і це розз’єднало війська.

Але Львів не був головною картою, це був розподіл польської території, знищення Польщі, як такої, і розширення кордонів СРСР максимально на Захід, на територію між Балтійським і Чорним морем, пам’ятаймо, що акція 1939–1940 років не була остання. Бо далі анексія Балтики, потім Бессарабії . Це була частина великого плану. Дві великі імперії згодились поділити між собою цей регіон, очевидно, що тимчасово і, очевидно, в цій великій карті Львів був дуже важливим але не настільки, щоб за нього велася війна.

– Якою була роль радянської пропаганди на населення щодо приєднання Західної України до «сім’ї радянських народів»? Адже Львів був багатонаціональним містом. Як вплинула агітація на свідомість людей і загалом пропаганда так званого «золотого вересня», яка велась протягом всього радянського періоду?

– Так і ні. Коли готувався вхід в так званий «золотий вересень», то всім воєнним частинам, які брали участь у цій операції на Західній Україні, свідомо надавалось українського характеру.

Командуючий був з українським прізвищем Тимошенко, максимально залучали солдат зі Східної України, щоб скласти враження, що це не внутрішня громадянська війна, а що це приєднання; що це не перемога, умовно кажучи, у внутрішній війні, а що це «братня допомога Української РСР своїм братам, які перебувають під польським гнітом».

І все це супроводжувалося пропагандою, у якій брали участь українські митці. Деякі робили це дуже старанно, а деякі із вірою.

Режисер Олександр Довженко, який у це щиро вірив, і Олександр Корнійчук (голова спілки письменників УРСР – ред.), який дуже цинічно про ці події згадує.

Ми забуваємо, вшановуючи сьогодні Довженка, яку роль він зіграв в українізації Західної України.

Тоді в українців було відчуття радше злорадства, а не радості, від того, що польський режим впав. Бо до цього представляв себе, як непереможний. Це була велика пиха, яка була направлена проти українців.

Як пізніше казали українці, що з двох режимів окупації німецького і радянського, радянський був гірший, бо німці хотіли забрати тіло, а радянські «визволителі» хотіли забрати душу.

Звісно, були надії чи радше злорадство, що закриваються польські школи, вища польська жандармерія. Та вся велика помпа, яка називала себе польською непереможною державою, з великою непереможною армією завалилася за два тижні.

У поляків було відчуття повної поразки, катастрофи, натомість в українців злорадство.

У євреїв, особливо молодих, були надії, що їм удасться уникнути долі євреїв під німецькою окупацією.

Серед комуністичної єврейської частини це була радість, що приходить комунізм, але більшість євреїв ставилась нейтрально, байдуже. Бо це були правовірні ортодокси, які просто чекали, до чого це все приведе.

– На 1939 рік у Львові проживало 50-55% поляків, 30-35% євреїв, 15-20% українців. Радянські так звані «визволителі» загравали з українцями щодо українізації, але невдовзі українцями заповнили тюрми. Зумисно підживлювали ненависть між українцями і поляками. Тобто демонстрували дискримінацію між людьми різної національності. Чи усвідомлювала це українська інтелігенція, знаючи про злочини в Великій Україні?

– Тобто, половина поляків, третина євреїв і решта українців. Перш за все почалась українізація, як це було у радянській Україні у 20-х роках – швидка і насильницька українізація. Українська мова стала обов’язковою. Польське населення мало швидко вивчити українську мову. Було враження, що українська мова запанувала на вулиці, чого ніколи в принципі не було. Було відчуття для багатьох, що ця українізація переповнить радянську реальність. Але мусили розчаруватись.

На тлі декларативної українізації радянська влада дуже мало місцевих українців допускала до влади, недовіряла їм.

Коли українці повірили і в перші дні пішли до радянського командування з надією, що їм вдасться зберегти свої інституції, товариство Шевченка чи свої партії, їм просто сказали, що це нова реальність і їм немає у ній місця.

Наукове товариство імені Шевченка було розформоване на загальних зборах і всі мали схвалити це рішення. Лише одна людина підняла руку проти – це історик Роман Зубик. Він був арештований і його слід пропав.

Українська інтелігенція на Західній Україні була свідома, що робиться в Радянській Україні. Бо в 30-х роках виїхало багато української інтелігенції в Радянську Україну, вважаючи, що це українська держава і там є праця, бо в Польщі немає.

Всі знали, що сталося, що вони всі були винищені і про це писала галицькі преса, західна. У цьому не було сюрпризу, але було відчуття, що чужими руками можна зробити добру справу. Тобто, чужими руками радянської влади українізувати цю частину. Це було загравання з дияволом, який ніколи до добра не приведе.

З одного боку, Сталін і Гітлер об’єднали Україну, а з іншого, Гітлер мав на меті знищити Галичину цілком і Сталін – те саме.

Сталін добре розумів, якщо хочеш перемогти у війні, як це було і в Першій світовій, то мусиш мати контроль на Україною і питання лише, хто краще розіграє українську карту. І Сталін виявися на порядок «кращим» від Гітлера у плані розігрування української карти, яке почалось у 1939 році. А в 1945 році Сталін не те що об’єднав українські землі, але підняв Україну до статусу однієї з країн-засновниць Організації Об’єднаних націй. Натомість, якщо б Гітлер вивісив на Золотих воротах у Києві не свастику, а тризуб, то цілком правдоподібно він би виграв війну, але тоді б він не був Гітлером. Сталін розумів, що без контролю української карти не виграєш війну, а з другого боку розумів, що Україна дуже небезпечна і химерна, неприборкана територія.

Дуже багато українських діячів, зокрема інтелігенції, не поспішали виїжджати. Частина виїхала відразу у німецьку зону окупації, але інша –залишилась. До кінця 1939 року радянсько-німецький був досить прозорий і можна було нелегально перебратись, останній потік біженців був ще у грудні,на Різдво 1939 року. Це була остання хвиля людей, які перебувши три місяці у Львові остаточно переконалися, що жодних ілюзій немає. Друге важливо, що похід радянської армії на Західну Україну – це була перша зустріч радянських людей із справжнім Заходом, якого вони ніколи не знали і не розуміли. Бо радянська пропаганда говорила, що Захід – це капіталізм, там живуть бідно, масове безробіття.

– І що сталося? Шок?

– Радянські солдати і офіцери були шоковані багатством. Польща за стандартами була одна з найбідніших країн Європи, але навіть ця бідність була шокуюча для людей із Великої України. Те, що вони побачили в магазинах у вільному доступі, для них було за межами уявлення. Радянські офіцери, а особливо їхні жінки, коли потрапляли у польські квартири, не могли надивуватись побутовому рівню. Радянські жінки дорікали своїм чоловікам-офіцерам, що покоївки, які служили у колишніх господарів, краще одягаються, аніж вони. Про це є маса спогадів. Радянські офіцери все скуповували з прилавків, висилали масово на Схід.

Є такий анекдот. «Йшли два вагони у два напрямки: один із Заходу на Схід, другий зі Сходу на Захід. Зі Сходу йшли поїзди, де були гасові лампи і сірники, тому що Сталін прочитав повість Ванди Василевської про побут селян на Волині, де мова йшла, що села потерпають від браку гасових ламп і гасу.Коли їхали потяги зі Сходу на захід, то дуже швидко, бо «спічки, спічки, спічки», а натомість на Схід – дуже поволі, бо «крам, крам, крам», тобто все скуповували чи конфіскували і висилали.

Очевидно, що у цьому «преуспевало» радянське командування, влада, яка просто конфіскувало майно і величезними вагонами переправляла на Схід.

Є спогади які показують, що Олександр Корнійчук вів себе, як справжній барин, одягався у дорогі халати і так приймав людей у своєму кабінеті, що був розташований у кімнаті готелю «Жорж».

Це показало, що радянська система дуже неефективна, тому що навіть бідна Польща має набагато кращий рівень життя, аніж радянські робітники і селяни, як переконувала радянська пропаганда. Є численні описи, спогади, як поводили себе радянські офіцери у побутових місцях, зокрема в туалетах, басейнах.

Для місцевої інтелігенції прихід радянського війська, поведінка була шоком, наскільки це була примітивна груба поведінка.

– Чи Організація українських націоналістів була готова до такого розвитку подій? Як виявив себе український націоналістичний рух?

– ОУН не було готове до такого повороту подій у 1939 році. Почало готуватись до цього тоді,коли опинилося у Кракові. У загальному хаосі багато в’язнів, зокрема, політичних, оунівцям, вдалося вийти з тюрем і перейти в німецьку зону окупації. Зокрема, Степанові Бандері. Він опинився у Кракові і його приятелі теж. Стався остаточний розвал і зрив між старшим і молодшим керівництвом , між мельниківцями і бандерівцями.

Бандерівці акцент робили на повстання і революцію в Україні і до цього готувалися досить вперто. Вони, очевидно, розраховували на допомогу Абверу (орган армійської розвідки та контррозвідки Німеччини у 1928–1945 роках – ред.), тому будували свою дивізію в Вермахті. Більшість розуміла, що ситуація 1939 року тимчасова і що йде до війни між Радянським Союзом і Німеччиною. В 1939–1941 роках оунівці готуються до повстання і, коли радянська армія в 1941 році відходить, воно починається у Львові. Це зафіксовано в документах, що при відході радянської армії, їх обстрілюють із вікон і дахів українці, а саме оунівці. Це не було широкомасштабне повстання, а ситуативне.

Але початок радянської окупації і кінець – це дві різні ситуації. Очевидно, поляки і українці пробували робити підпільну сітку у Західній Україні,своє підпілля, але полякам це мало вдалося. Українська сітка існувала, була досить активна. НКВС намагався масово її ліквідувати не лише проникненням усередину, але просто робили превентивний терор.Тобто арештовували не за те, що зробив, а за те, що міг зробити. За підрахунками американського історика Яна Гросса,у радянській зоні окупації жертв було в 3-4 рази більше, аніж у німецькій.Найбільший шоку Львові був не стільки від хамської, примітивної поведінки радянських офіцерів і солдатів,як від терору, жорстокості,це те, що ніколи не сподівались львів’яни і не мали прямого досвіду.

– За два роки радянського «визволення», 1939–1941, Львів із польською традицією, з домішками української, польської, єврейської, вірменської був знищений, розграбований, хаотичний, у сльозах і горі тисячі родин…

– 1939 рік – це початок кінця Львова. Того Львова, який ми знаємо, як європейського. Що сталося у результаті війни? По населенню пройшлись валком: Гітлер винищує євреїв, Сталін виселив поляків і місто втратило багатонаціональне лице, зростає кількість українців, особливо. У 50-х роках не було зрозуміло, яким буде Львів – україномовним чи російськомовним. Це було пов’ язано з міграцією не тільки керівних кадрів, але й робітників та інженерів. 1939 рік – це кінець старого Львова, тому що радянський Львів – це інша категорія. Війна мала загальний ефект нейтронної бомби. Львів мав щастя зберегтись архітектурно, але масово змінилось населення і це почалось із 1939 року.

Ідея об’єднання 1939 року розчиняється в описах деталей про поведінку радянських «визволителів», на кшталт миття голови в унітазі чи грабунків підвалів, коли жінки змушені були самоорганізовуватись, чергували біля будинків, побачивши крадія, здіймали галас, що радянський солдат – злодій і ті втікали від сорому. Міське населення опиралося цій грубості. Радянська влада не могла нічим забезпечити і була абсолютно безпорадна, тому спричинився хаос, кожен виживав, як міг. Львів перетворився у великий базар. Радянські «визволителі» крали речі і не знали як ними користуватись. Жінки у нічній білизні приходили в оперу. Це не вигадані історія.

– Чи існували контакти між східняками і західняками?

– Радянська пропаганда свідомо використовувала тих бідних солдат і офіцерів, як агентів пропаганди. для щоб були агентами пропаганди. Вони розповідали, що в Радянському Союзі все є і на запитання про мандарини, відповідали, що їх випускають на фабриках СРСР. Люди зі східних теренів вигадували різні причини, щоб приїхати на Західну Україну. Солдати пробували львів’янам розказати, попередити, які страхіття їх можуть чекати. Найбільший жах і страх викликали колгоспи. Було й таке, що східняки при арештах допомагали галичанам.

У 1939 році на цю територію оселився диявол. Це було безпрецедентне насильство, де жертвою міг стати кожен, без жодних причин. Обидва режими були вбивчі, але в німецькому зрозумілі були певні правила гри і мав шанс виграти, а у радянському правил не було взагалі. Панувало загальне відчуття, що ніхто не захищений, навіть найбільша лояльність до радянської влади не могла гарантувати захист від арешту чи репресій. Це була цивілізаційні катастрофа, крах всіх норм цивілізації, до яких звикли люди протягом десятків, сотень років життя.

Диявол був у Радянському Союзі, але там були вже звиклі, а тут, у Західній Україні, це було дуже і дуже наглядно.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Як Сталін із Гітлером Європу ділили: 80 років Пакту Молотова-Ріббентропа