«Назвімо речі своїми іменами, або Про останні ініціативи Сивохо» – у статті під таким заголовком газета «День» пише, що нова влада вустами радника секретаря РНБО Сергія Сивохо пропонує забути про російську агресію, про колабораціонізм з боку сотень тисяч мешканців ОРДЛО, про те, що за міжнародним правом відбудовувати зруйноване і забезпечувати життя людей на підконтрольних йому територіях має окупант, про участь десятків тисяч номінальних громадян України в антиукраїнських збройних формуваннях під російським командуванням, – і примирюватися з тими, хто ставив собі за мету знищення Української держави чи принаймні розшматування її.
Іншими словами, вслід за «формулою Штайнмайєра» пропонують взяти до виконання й «формулу Путіна» стосовно «конфлікту на Донбасі», який, виявляється, розпалював не Кремль, а «стара влада», визнати українцями тих, хто народився за ці роки не лише в ОРДЛО, а й не вважати «своїми» тих, хто зі зброєю в руках порятував у минулі роки незалежність України та свободу українців... І взагалі: якщо в конфлікті винна «стара влада», але не винна Росія, то про які санкції щодо останньої можна говорити? – зазначає автор статті Сергій Грабовський.
Він вважає, що в Україні склалася своєрідна система влади, багато в чому характерна для постколоніальних держав. Усі головні рішення ухвалюються вузьким колом осіб, що належать до певного «племені» (в даному разі – це «Квартал 95», земляки президента й певні особи з оточення одного зі знаних олігархів). А технократи-менеджери, які перебувають у виконавчій владі, лише озвучують й обстоюють не ними ухвалені рішення.
21 листопада – День Гідності та Свободи: 6 років від початку Євромайдану та 15 років від початку Помаранчевої революції. Що може бути справжньою платформою єдності для українців на вільних і окупованих територіях України? – аналізує газета «День».
Видання пише, що події останнього року свідчать про те, що українське суспільство тотально не довіряє старому політичному класу як такому і готове делегувати владу неофітам у політиці. Власне, це також стало пошуком можливості зламати систему, просто ці можливості з кожним разом звужуються.
З одного боку, за словами експертів видання, події 2004 року і 2013-2014 років зробили українське суспільство сильнішим і зрілішим. Однак за роки незалежності воно так і не змогло зорганізуватися в можливість представляти свої інтереси в політиці, фактично делегуючи це право популістам і політичним проєктам, які відстоювали інтереси своїх лідерів і різних кланів.
Розібратися з внутрішніми і зовнішніми проблемами, які існують на сьогодні, – це справжній виклик для українців. Зокрема й проаналізувати свою відповідальність під час різних буремних і спокійних подій. Про це йдеться в статті «Привід для самоаналізу».
Голодомор перетворився на елемент гібридної війни. Держава повинна внести це питання до числа пріоритетних для політики пам’яті, наголошує в тижневику «Країна» історик Володимир Сергійчук.
Він зазначає, що під час Голодомору загинули щонайменше сім мільйонів осіб. Крім померлих від нестачі їжі, сюди входять ще 12 категорій, які багатьма не враховуються. Без них кількість жертв не повна. Це тисячі голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися Польщі та Румунії. Їх розстрілювали радянські прикордонники. Або гинули через складні погодні умови.
Ніхто не лічив українців, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі. Не досліджене жодне масове поховання біля залізничних станцій. Померлих викидали з поїздів на кожній зупинці.
І головне – дослідники одностайні, що офіційна реєстрація смертей охопила не всіх померлих. Часто нікому було записувати їх. Подекуди можна натрапити на таємні зведення по району чи селі. Вони мають більшу кількість померлих, ніж записано в сільрадах. Історик вважає, що замовчування правди про Голодомор перед світом – теж ознака геноциду.
Більшовики створили систему дезінформації. Втягнули до неї письменників Ромена Ролана і Бернарда Шоу, прем’єр-міністра Франції Еріо. Вони бачили спеціально підготовлені об’єкти і потім переконували світ про гарне життя в Україні. Навіть якщо інші держави пропонували допомогу, від неї відмовлялися або не передавали голодуючим. Про геноцид свідчить і те, що на місце вимерлих українців переселяли жителів Росії та Білорусі. Цим розмивали суцільність української етнічної території, наголошує історик.
Серед 1,5 мільйонів переселенців із Донбасу та Криму особливо вразлива група – це журналісти, зазначає газета «Голос України».
Багато з них побували у полоні бойовиків, дехто занесений у «чорні списки» за участь у Євромайдані, проти частини кримчан російська влада відкрила кримінальні справи за статтею екстремізм. Усе це означає, що повернутися на рідну землю навіть на день-два вони не можуть.
Як живуть журналісти-переселенці, хто їм допомагає й чи не втратили вони віру у свою професію на нових місцях, розповідає парламентське видання.
