Доступність посилання

ТОП новини
13 грудня 2019, Київ 05:48

Перекладач італійців сказав «Оплоту»: «Він з нами» – і врятував мене – оператор фільму


Олеся Анастасьєва

12 годин в дорозі. Саме стільки тривала подорож від Києва до Донецька в фірмовому потягу «Угольок». Тепер «столиця Донеччини» окупована, і потяг змінив маршрут – до Костянтинівки. Саме тут, за словами знімальної групи «Поїзд: Київ-Війна», можна почути, що саме кажуть українці про події на сході.

Це подкаст українського документального фільму Корнія Грицюка «Поїзд: Київ-Війна». Тут ми пропонуємо вам короткий виклад розмови. Повну версію слухайте на аудіо:

– Як все починалося?

Це унікальний простір, в якому можна почути дуже різні думки з приводу того, що зараз відбувається в нашій країні
Корній Грицюк


Корній Грицюк, режисер фільму «Поїзд: Київ-Війна»: Ми із Сергієм придумали ідею зняти цей фільм в унікальному поїзді номер 126, який поєднує Київ і Костянтинівку. У цьому поїзді, зазвичай, їздять дуже різні люди: волонтери, військові, люди з окупованих територій. Вони всі разом проводять більше 12 годин. Тому нам здалося, що цей поїзд – це такий унікальний простір, в якому можна почути дуже різні думки з приводу того, що зараз відбувається в нашій країні, а особливо на сході. Усе розпочалося з цієї ідеї, яку ми кілька разів доробляли на різних воркшопах разом з європейськими тьюторами. Це були воркшопи в Україні, у Вірменії. В Україні менторами цього проекту були швецькі кінематографісти. Віталій Манський давав свій фідбек, і потім ми почали пітчити цей проект. Спочатку ми спробували пітчитися на Держкіно, але нам відмовили в 2017 році.

– Що робити, коли програєш пітчинг Держкіно? Як це пережити?

Нам відмовили через те, що ніби це не патріотично
Корній Грицюк


Корній Грицюк: На той момент проект був досить сирим. У нас не було жодної візуальної частини для нашої презентації. І тому, коли на пітчингу нам не дали грошей, і для нас це був не привід зупинятися, ми просто продовжували працювати над нашою заявкою. У 2018 році у нас була вже більш-менш нормальна заявка і нам вже відмовили на патріотичному пітчингу Міністерства культури. Ось тоді нам трохи стало сумно. Бо нам здалося, що наша заявка була не гірша за ті, які потім отримали кошти. А нам відмовили через те, що ніби це не патріотично.

Сергій Пудіч, продюсер: Ми тричі подавали фільм на різні пітчинги. Корній каже, що він не дуже сумував, але насправді тоді було дуже сумно. Я дивився інші пітчінги, і наш виглядав на порядок краще за половину тих, хто там пітчингувався. Крім нас, були двоє документалістів – молодих хлопців – із теж супер цікавим проектом. На мою думку, їхній проект був краще презентований, ніж наш. Але вони набрали менше балів, ніж ми. Мені здалися дуже нереалістичними ці оцінки.

Богдан Чумак, юрист та адміністратор: Це мій перший проект в сфері кіно. Насправді, потрапляння в цей проект – це було механікою сніжного кому. Адже спочатку це почалося з прохання Корнія проконсультувати, далі розрослося до того, що на фільм потрібен юрист, потім постала задача – якось адмініструвати знімальний процес, тобто всі виїзди до Костянтинівки, на Донбас, зйомки в поїзді. В чому полягає зараз моя функція? Насправді, окрім суто юридичних аспектів знімальних процесів, ще виникає купа термінових задач, які разом вирішуємо. Якщо ми кажемо про команду цього фільму, то дуже часто так виходить, що всі перестраховують усіх. Немає такого, що хтось там комусь делегував, тому викручуйся самостійно, ні. Є взаємопідтримка, просто розуміння, що неважливо, в кого який реально функціонал. Головне – задача має бути виконана і зроблено це якісно.

– Кирило, ти – киянин. Наскільки відчуваєш себе пасажиром «цього потягу»? Як часто в твоєму життя з'являється відчуття ось цієї війни?

Для мене це не просто потяг, якась там історія чи черговий фільм. Це мої спогади і переживання, емоції, і деколи навіть біль
Кирило Лазаревич


Кирило Лазаревич, оператор: Цей потяг для Корнія важливий, бо він з Донбасу. Але я теж був в Донецьку один раз. Це було навесні 2014 року. Я попав до Донецької облдержадміністрації, коли її захоплював «Оплот». У мене тоді були квитки на 19-ту вечора на цей же потяг до Києва. «Оплот» захопив всіх журналістів, почав допитувати – хто, звідки. Тоді більшу частину представників ЗМІ забрали «на підвал».

Я не сказав, де я саме працюю, бо вони мене б вбили. Сказав, що з ними. І вони спитали у перекладача, чи це правда. Він каже: «Так, він з нами»
Кирило Лазаревич


Мене врятувало, що поруч були італійці і один журналіст з Києва, який був у них перекладачем. Вони перевірили в них документи і вигнали, а тоді мене питають, чи я з ними. Я не сказав, де я саме працюю, бо вони мене б вбили. Сказав, що з ними. І вони спитали у перекладача, чи це правда. Він каже: «Так, він з нами». Мені дали пінка під зад і вигнали звідти, з цієї ОДА. Я їхав цим потягом до Києва тоді, один раз, навесні. Проте, я стільки пережив, всього побачив, як починався увесь цей конфлікт, цих людей... І тому для мене теж це не просто потяг, якась там історія чи черговий фільм. Це мої спогади і переживання, емоції, і деколи навіть біль. До найдрібніших деталей пам'ятаю той день, коли їхав з Донецька навесні 14-го року. І зараз їду – теж буває сумно і боляче. Насправді, важко.

В ефірі Радіо Донбас.Реалії Корній Грицюк та Кирило Лазаревич розповіли, чи вдається людям з проросійськими та проукраїнськими думками домовляти, які є аргументи, та як за 5 років війни змінилися теми для розмов у поїздах зі столиці на схід України. Дивіться тут:

– Корнію, ти з Донецька. Хочеш повернутися додому?

Корній Грицюк: Для мене це складне питання. Напевно, я не можу себе вважати переселенцем, бо приїхав до Києва за кілька років до початку війни.Для мене це був свідомий вибір. Звичайно, війна зачепила мою родину. Моїм батькам, яким було вже за 50, довелося виїхати.

Хотів би, як раніше, сідати у фірмовий потяг «Угольок», який поєднував Київ і Донецьк
Корній Грицюк


Я ніколи не відмовлявся від того, що я з Донецька, адже велика частина мого життя пройшла там. Точно хотів би туди повернутися не те що додому, бо навряд чи там жив би, навіть якби там зараз була Україна. Я хотів би як раніше сідати у фірмовий потяг «Угольок», який поєднував завжди Київ і Донецьк, їхати 12 годин, засинати в цьому поїзді десь там в Київській області, а прокидатися вже на під'їзді до Донецька, бачити своїх рідних, робити там свої якісь сімейні справи, а потім повертатися вже додому, до себе в Київ.

Але, звичайно, я хотів би туди повертатися, щоб там знов була Україна, і щоб всі ці перепони, які зараз є з приводу пересування людей, щоб вони нарешті відпали, і ми могли, як раніше їздити один до одного в гості без жодних стресів, без блокпостів, без купи озброєних людей з незрозумілим статусом. Тому, я хотів би повернутися в український Донецьк.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG