Доступність посилання

ТОП новини

«Ми з моєю героїнею свідомо переїхали в Донецьк» – авторка книги року ВВС Тамара Горіха Зерня


Тамара Горіха Зерня

Книгою року за версією BBС стала книга про Донецьк. Роман Тамари Дуди, більш відомої під псевдонімом Горіха Зерня – «Доця», що вийшов влітку цього року, взяв нагороду в літературній премії. «Ця книга написана для людей, які зараз лишилися в окупованому місті», – каже Тамара. Про те, як Тамара Дуда створювала книгу про місто, де була один раз, про стереотипи і про ціну війни вона розповіла Радіо Донбас.Реалії.

– Ваша книга – про Донецьк, але в місті ви були лише раз, і недовго?

– Насправді, я була один раз у житті в Донецьку, ще до війни, але це була така дивна поїздка. Мене відправили у відрядження поговорити із в’язнями в’язниці, які потерпали від жорстокого поводження. Коли я починала кар’єру як журналіст, були такі завдання. Тому Донецьк мені запам’ятався величезною площею з пам’ятником Леніна, не менш великим готелем, де у мене був номер просто неозорий – метрів 80 він мені здавався, але без опалення. У цьому номері було тільки одне ліжко. Щоб зігрітися, я зкупила всі гламурні журнали, які продавалися в цьому готелі, та з цією прекрасною пресою ми переночували. Тому в мене враження про Донецьк – я не впевнена, що об’єктивні, вони нерепрезентативні.

– А чому саме Донецьк обрали для книги?

– Якщо говорити з точки зору автора, то війна, і все, що відбувається в нашій країні – це тло для будь-якого сюжету. Фактично, те, що відбувається, і як це вплинуло на людей – це величезне соціальне потрясіння, яке дуже глибоко зачепило кожну людину. На тлі цих обставин люди, країна розкриваються по-новому, незвичайно. В принципі, я б могла робити сценою своєї книги Київ, оскільки я його добре знала, але ми з моєю героїнею свідомо переїхали в Донецьк.

Ця війна почалася з Донецька, вона там і закінчиться, на мою думку

Це було свідоме рішення. Як на мене – це те місце, де виникло, почалося і задалося багато питань. Головне, що це місце, де буде багато відповідей. Тобто на ці проблеми, які є, ми не знайдемо вирішення дистанційно, вони мусять вирішуватися там, де все почалося.

Ця війна почалася з Донецька, вона там і закінчиться, на мою думку. Ми не можемо сказати, що війна закінчилася до того часу, поки не будуть звільнені ці території, і доки не буде проведена робота по виправленню, переосмисленню, перекодифікації, скажімо, якогось менталітету, людських стереотипів, уподобань, уявлень. Поки не буде виправлення цих викривлень, помилок, які були допущені за роки Незалежності України, ми не зможемо жити нормальною, процвітаючою, сильною країною, доки не буде вирішена ця проблема, яка вибухнула на Донбасі.

– На вашу думку, «Доця» допоможе подолати стереотипи щодо жителів Донбасу?

– Власне кажучи, тому і з’явилася ця книга, це є моєю особистою спробою трошки вирівняти баланс. Я хочу змусити максимальну кількість людей, яка купить цю книгу, опинитися у шкурі людей, які жили в той час на Донбасі, пропустити через себе, подивитися своїми очима на ці події. Мені здається, що певною мірою мені це вдалося.

Було багато відгуків типу «я ніколи не думав побачити під таким кутом зору, це частинка пазлу, якого не було в моїй голові, про який я навіть не думав». Попри те, що у нас є велика кількість біженців, що навіть змінився баланс, демографічні показники населення за рахунок людей, які були вимушені виїхати звідти. Тут вони стикнулися не з підтримкою, співчуттям, і не включенні в роботу. Вони змушені дійсно, як у ворожому середовищі, виправдовуватися, пояснювати, займати оборонну позицію. Це ті речі, які треба проговорити, зрозуміти і виправляти.

– У головної героїні немає імені. Для мене вона інколи Оксана, інколи безіменна…

– Протягом книги вона себе ніяк не називає, вона «Я». Це я спеціально так зробила для того, щоб «Я» легше злилося із «Я» читача. Це один із таких прийомів, який мені здався важливим для того, щоб спростити людині перехід через цей місток.

Але насправді, це людина, яка дивиться своїми очима, дуже здравомисляча, людина із нормальною життєвою позицією, яка полягає в тому, що «Я сама відповідаю за своє життя, я роблю те, що вважаю за потрібне, я ні в кого нічого не прошу, але в мене є справа, яка мені подобається». У неї є робота, захоплення. Вона має бізнес, який розвивається за рахунок її таланту. Теж не вирваний ні в кого, не віджатий. Це те, що люди побудували своїми руками. І таких багато було. Вона спостерігає із певною критичною іронією за людьми, які є навколо неї. Це не ситуація в Донецьку. Так само ми живемо в Києві, в інших регіонах. Ми собі живемо і спокійно будуємо собі стосунки зі світом. Для більшості з нас, те, що відбулося, було несподіванкою.

– Для кого «Доця»?

Ця книга написана для тих людей, які зараз там лишилися

– Ця книга написана для тих людей, які зараз там лишилися. Я можу говорити від імені України, тому що Україна, власне кажучи, це я. Так є, так завжди і було. Я можу говорити про те, що ми їх розуміємо в нюансах, дрібних моментах і дуже співчуваємо. Посил цієї книги полягає в тому, що за великим рахунком така ситуація можлива в кожному регіоні України, навіть не прифронтових.

За великим рахунком, дуже легко підірвати людські інстинкти, дуже легко знайти виконавців, які підуть і розгромлять що завгодно. Ми говорили про велику кількість, завезену з Росії: масовки, виконавці, підбурювачі. З іншого боку ми повинні сказати, що вони не зустріли жодного супротиву з боку державних органів. Ці органи, які були зобов’язані запобігти цьому.

Вибачте, де була поліція, де була прокуратура? Чому не втрутилися силовики? Чому здавали арсенали зброї десяткам п’яних, вкурених бомжів, так, ніби це величезна армія прийшла. Чоловіки, ви давали присягу Україні і ви відступилися? Потім нам розповідаєте, що вам не було наказу з Києва? Вибачте, в таких ситуаціях не потрібно чекати наказу з Києва. Для того, щоб відкрити вогонь на ураження, якщо банда штурмує ваш відділок, не потрібно чекати особливого наказу. Наказ має бути в серці, у совісті офіцера, в самій сутності вашої професії.

– У книзі для мене, донеччанки, є багато моментів не співпадінь з реальністю. Зрештою, це художня книга, але чого бабця, сусідка головної героїні пам’ятає Юзівку, бо нібито там народилась?

– Давайте спишемо це на старечу деменцію. Ця бабулька реальна, тобто зрозуміло, що такий персонаж вигадати неможливо. Бабуля, яка потім приходить, осмисливши щось, миритися із банкою чайного гриба в руках, який схожий на медузу. Це саме та сцена, яку неможливо вигадати, вона дійсно існує.

Якщо подивитися, то в цій книзі дуже багато епізодів, моментів, але насправді дуже маленька частинка є авторською вигадкою. Переважна більшість із них відбувалася насправді з людьми. У мене не така багата фантазія, щоб це все вигадати, у мене більш аналітичний розум. Я можу досвід свій і досвід чужих людей акумулювати і зібрати в один текст. Для того, щоб це вигадати з нуля, просто з голови – це нереально.

– А як взагалі ця книга виникла? Я пам’ятаю, що у вас на фейсбуці був хештег «Книга, якої немає», де ви писали про те, що взялися за книгу. І ось ця книга тепер є.

– Люди дивуються самому факту появи цієї книги. Для них вона є несподіванкою в тому плані, що взагалі хтось порушив цю тему, і спробував подивитися на події їхніми очима, спробував увійти в їхнє становище. Наскільки за ці роки вони звикли до того, що співчуття немає, розуміння, підтримки немає, що для них ця книга стала пробоїною в якійсь обороні, можливо. Тобто це велике здивування, насамперед.

Книга вийшла реалістичною. Для того, щоб її написати, я фактично прожила ці події

Мені говорять про те, що книга вийшла реалістичною. Так, ніби я там була. Для того, щоб її написати, я фактично прожила ці події.

По кілька разів я переглянула всі відео в ютубі: якісь короткі там, з російського боку знімали. Воно досі циркулює в цій мережі. Я читала форуми міські. Послідовно, починаючи з 2014 року, всі повідомлення, які там були. Дуже багато мене здивувало, а потім я зрозуміла, що у нас те саме було. Коли у нас був майдан на Майдані, а на сусідній вулиці працювала школа, де йшли заняття у моєї дитини. Там стріляють, люди гинуть, а тут у них у школі діти сидять. Фактично дві площини, два міста в одній точці, не перетинаючись.

Коли я читаю про Донецьк, початок обстрілів, початок бойових дій біля аеропорту, і знаходжу одночасно прекрасний сайт, на якому розповідається про архітектурні красоти Донецька, місцеві «ізюминки». Я бачу, що статті нові викладаються саме в цей час. Статті, присвячені якимось будинкам, історичним екскурсам, видатним людям, подіям, але переважно архітектурі. І пишеться так спокійно, не спішно, для легкого читання, комфортного.

Але я бачу, що ці дописи виставляються саме у той час, коли ідуть обстріли, у вас же ж і всі ваші красоти можуть зруйнуватися. Це означає, що навіть в умовах початку бойових дій, війни, лишалися люди, які спокійно жили собі, особливо не звертаючи увагу на це.

Ми повинні ці території повернути. Бо наша земля – це Україна. Ми повинні працювати із тими, хто в нас є

Коли я говорила з людьми, які виїхали, були там такі, які мають проукраїнську позицію, а були такі, які більше звинувачують Україну. Була велика кількість людей, у яких нічого не змінилося, які мене переконували, що в Донецьку все в порядку, все працює, машини їздять, магазини, клуби працюють. Я кілька разів перепитувала, а мені казали: «Хочеш, поїхали подивимося? Я тебе провезу без проблем. З’їздимо, походимо, повернемося. Ти побачиш, що взагалі нічого не змінилося. Це все вигадки». Тобто 15-16 рік, а для людей війна у домі лишається вигадкою. Вона лишається навіть не в телевізорі, а десь в інтернеті. Якщо заблокувати тих людей, які пишуть про цю війну, то можна спокійно жити далі, не зважаючи на неї.

– Доволі часто зустрічаю думку, що окуповану частину Донбасу повертати не варто. Ви поділяєте ці думки?

– Ми повинні все одно не забувати і пам’ятати, що ми повинні ці території повернути. Бо наша земля – це Україна, ми повинні її повернути. Ми повинні працювати із тими, хто в нас є.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG