«Ці люди дуже вразливі». Чи є ворожнеча між Східною та Західною Україною?

Олеся Анастасьєва

Чому Західна та Східна Україна мають спілкуватися? Чи дійсно українці з двох берегів Дніпра настільки різні? Чи залишаються на окупованій частині Донбасу люди, для яких Україна неподільна?

Це подкаст українського документального фільму Корнія Грицюка «Поїзд: Київ-Війна». «Герої цього фільму дуже вразливі, – каже Корній. – У них є недовіра до нас. Вони спочатку можуть думати, що ми знімаємо з телебачення – або проукраїнського, або проросійського. Їхня безпека понад усе».​

Тут ви можете прочитати коротку версію подкасту, всю розмову слухайте в аудіо:

– Що вам запам'яталося з цих подорожей найбільше?

Кирило Лазаревич, оператор фільму «Поїзд «Київ-Війна»: Запам’яталася тиснява у плацкартних вагонах, коли ти намагаєшся вистояти під час цієї тряски потягу, а постійно проходять люди та штовхають тебе. І постійно щось відбувається поруч, а ти не можеш зорієнтуватися, бо коли людини одночасно розмовляє, ти просто не встигаєш перекидати камеру. Просто очікуєш, а хто ж зараз заговорить, щоб на нього перевести камеру. Оце, мабуть, найскладніша сцена в нас була.

– Знімали людей прихованою камерою? Певно ж, були герої, які не хотіли показувати своє обличчя.

Кирило Лазаревич: Це було по домовленості. Коли герой – військовий, не хотів показувати обличчя, ми знімали його зі спини. Він до нас потилицею розвернувся. Прийом «прихована камера» ми не використовуємо. Це ж буде нечесно по відношенню до цих людей, яких ми записували. Або ми знімаємо гарно, або не знімаємо взагалі, якщо вони не хочуть.

Корній Грицюк, режисер: Зазвичай є таке правило: якщо герою погано, то для документаліста це класно. Але в нашому випадку це реальні люди, вони часом подорожують між Україною та окупованими територіями. Тому питання їхньої безпеки – це дійсно не пафосні слова. Вона для мене як для режисера на першому місці. Тому якщо людина говорить, що не хоче зніматися, бо можуть виникнути проблеми, ми не знімаємо. Якщо людина говорить: «Я можу лише дати аудіокоментар», тоді ми просто з ним розмовляємо – без прізвищ та імен. І потім ми будемо використовувати ці аудіозаписи на якихось загальних планах, де їде поїзд, щоб не було зрозуміло, хто це сказав. Тому, хотів би ще раз це сказати, питання безпеки дійсно дуже складне.

Ці люди дуже вразливі. По-перше, у них є недовіра до нас. Вони спочатку можуть думати, що ми знімаємо з якогось там телебачення – або проукраїнського, або проросійського. І тому люди дуже підозріло до нас ставляться. Тому коли вони не готові говорити, тоді дійсно, як сказав Кирило, краще не починати цю розмову. Іноді вдається завести розмову, коли я кажу, що сам з Донецька. Тоді ми починаємо говорити більш про якісь загальні речі. І потім, коли людина розуміє що, в мене теж на тій території залишилися родичі, що я там 20 років прожив, вона починає більше довіряти. Може сказати: «Добре, в принципі, я бачу, що ти – нормальний хлопець. Не хочеш почути від мене нічого такого провокативного». І тоді я вже кличу звукорежисера, оператора – ми знімаємо це якомога якісніше. Але щодо прихованих цих всіх елементів, ні, такого нема.

– Що трапилося з операторами дронів?

Сергій Пудіч, продюсер фільму: Наші адміністратори домовилися на зйомку з дронів у Слов'янську, Краматорську та Костянтинівці, і все було б добре, але кіношники люблять робити все в останню мить. І нам сказали: «Коли будете знімати, то за тиждень напишіть – коли і де». Добре! Дронщики в п'ятницю зранку написали, що вони будуть знімати наступного дня, адміністратори сповістили Збройні сили України, але, мабуть, не все дійшло. І дронщиків затримали десь чотири машини поліції, дві машини СБУ, військова прокуратура і три собаки. Вони провели пів дня з ними, спілкувалися, але наступного дня з конвоєм знімали і було все добре.

– Хто має подивитися ваш фільм?

Сергій Пудіч: В першу чергу, президент, кабінет міністрів і всі парламентарі та чиновники. Тому що, тут, в Києві, вони вважають одне, як там проходить. Але вони повинні розуміти думку людей на всіх територіях. Крім того, повинні подивитися активісти з громадських організацій, які роблять добру справу і допомагають людям, і допомагають парламентарям писати закони. Це буде відображати, що насправді потрібно людям на східній Україні. А потім це для всіх, широкого глядача. Всім, кому подобаються документальні фільми, хто не байдужий, а також ті, хто хоче дізнатися більше про ситуацію, яка склалася в Україні. ​

Ми розраховуємо, що це не буде суто український фільм для українців, але й на міжнародну аудиторію. Тому ми додаємо в фільм не тільки думки українців, ми робимо історію, яка може трапитися в будь-якій країні. Це історія війни та миру: як з мирної країни буквально за один день стати воюючою країною. А головне – як важко повернутися до мирного стану назад.

Корній Грицюк: Я б дуже хотів, щоб цей фільм дивилися на окупованих територіях, бо ми вже відзняли багато історій людей саме західної України, з Києва. І вони дуже відверто говорять, як вони ставляться до тих людей, що насправді ніхто не хоче їхати потягами, їх вирізати і змушувати говорити українською мовою і любити Бандеру. Там є дійсно такі чуттєві історії, наприклад, жінка з Тернополя, здається. І вона їхала перший раз на Донбас. І дуже мило спілкувалися всю дорогу з жінкою, яка з Донбасу. І вона каже, що взагалі між нами немає настільки великої ворожнечі, яку нам хочуть нав'язати медіа. Мені хочеться, щоб цим фільмом ми змогли зруйнувати хоча б деякі стереотипи з приводу один одного в нашій країні.

Кирило Лазаревич: Фільм про те, що є невелика різниця між людьми, які живуть безпосередньо там. Одні кажуть в потязі з Донбасу: «А ось ми…, а ви...». А інші просто кажуть: «Ми – Україна!». Тобто всі різні. Мають його подивитися пасажири цього поїзда. Хто їде там в своєму куточку, не бачить та не чує, що поруч людина теж з Донбасу, з іншими поглядами, проукраїнськими, що в неї там родичі, вона теж багато чого пережила, але вона каже: «Ми – Україна!». А інші кажуть: «Ми – Донбас, а ви – Україна!». Ось ці люди мають подивитися фільм, щоб дізнатися, що на Донбасі теж є люди, для яких Україна єдина та неподільна.

Наталія Ісаєва-Урбан, координатор проекту: Основна цільова аудиторія – люди, які вслідкують за політичною ситуацією в країні, багато, хто ідеологічно радикально налаштований. І це дуже заважає розвитку України, внутрішньому діалогу в країні. Власне люди, які політично активні, щоб в першу чергу вони подивилися: ті, хто по різні сторони, з різних партій, з різних організацій. Тому що в нашому фільмі будуть різні точки зору, різні люди. І щоб побачити, що правда з різного боку виглядає по-різному. Я вважаю, що істина є одна, але в кожного своя правда. І для того аби відбувся діалог, треба її почути

Хотілося, щоб подивилася влада нинішня, нова команда, яка прийшла, так досить вдало, динамічно і досить агресивно, навіть. Хочеться, щоб вони побачили, що вже є певні проблеми. Люди говорять про ті проблеми, які є зараз. Наш фільм не про 2014 рік, він про тебе. Про війну яка точиться зараз. Про ті проблеми, які є в людей, про блокпости, про переживання людей. Саме зараз! Треба змінювати політику, взагалі українську, обирати стратегії. Якщо нам ці території і ці люди важливі, ми маємо змінюватися.