Доступність посилання

ТОП новини
21 січня 2020, Київ 02:39

Асєєв: Найважче було усвідомлювати, що переживає мама


Станіслав Асєєв, 10 січня 2020 року

У цьому інтерв'ю те, про що ми досі мали лише крихти інформації, нарешті розказане з перших вуст. Про затримання бойовиками, точки на карті Донецька, де незаконно тримають людей та знущаються з них, ролі різних дійових осіб, які розправляються з жителями Донбасу. Хоча це велика розмова, ми розуміємо, що багато переживань та фактажу залишилося поза нею – але про це неодмінно належить дізнатися для відновлення прав сотень людей на окупованих територіях. Це перше велике інтерв'ю Станіслава Асєєва на свободі. Ми вдячні йому за готовність говорити про це.

– Які відчуття? Ти вже акліматизувався?

– На жаль, ще ні. Помічаю цілий ряд психологічних проблем, які доведеться ще пройти і якимось чином вирішити. Сказати, що акліматизувався – однозначно ще ні. Ще звикаю. Навіть подібний формат у студії для мене – це мікрошок. Але поступово-поступово соціалізуюся.

– Як виглядає твій звичайний день на волі?

– Звичайний день – зазвичай складається з дзвінків. Дзвінки і зустрічі. Я зараз зустрічаюся, по-перше, з близькими, зустрічався з представниками правозахисних організацій, з людьми, які були звільнені разом зі мною з полону. Ми намагаємося якісь спільні рішення виробити і стратегію дій. Поки що дуже велика інформаційна хвиля, якій також ще треба вміти дати раду людині, яка вийшла не так давно з підвалів.

– Втомлюєшся?

– Дуже втомлююся. Дуже! Саме психологічно, не фізично. Психологічно це дуже велике навантаження. Я ще до нього не звик.

– Стасе, ти писав у фейсбук, що зараз приділятимеш увагу здоров’ю. Є якісь проблеми? Можеш розповісти, як почуваєшся?

– Проблема, в основному, з зубами. Це основна проблема у всіх, хто звідти вийшов. Стосовно якихось хронічних проблем, то їх ніби не виявили. Я спілкувався з лікарями «Феофанії», здав усі аналізи. Стосовно цього все більш-менш нормально. Де-не-де потрібна невелика терапія, корегуюча, але нічого такого.

«Вони не знали імені – або хотіли створити враження, що не знали»

– Розкажи, будь ласка, цю історію, як ти потрапив у полон.

– Вже зараз на волі я прочитав досить велику кількість інформації і версій того, що відбувалося. Чесно кажучи, навіть не розумію, звідки у людей взагалі була ця інформація.

Власне, справа полягала у наступному. 11 травня був так званий «день республіки» в Донецьку, я робив репортаж для Радіо Свобода. Я пішов у центр міста, взяв з собою звичайний смартфон, щоб зробити фото, відео, як звичайний репортаж, який я завжди готував. Потім під нього мав написати текст і все це відправити до редакції. Я вже переходив площу Леніна (це центр Донецька), і мене гукнув патруль, звичайні «пепеесники».Оскільки я з собою нічого не ніс (у рюкзаку в мене була лише парасоля і телефон), я жодних проблем не відчув. Зупинився. Вони поволі підійшли. Я, фактично, ще їх і чекав, вони йшли здалеку. Вони сказали: зачекайте, ми хочемо перевірити ваші документи. Я показав свій паспорт. Проблем, знову ж, не повинно було бути.

– Тобто ти не злякався?

Буквально упродовж 5 хвилин підбігають люди у цивільному, і мені вже заламують руки


– Ні. Абсолютно. У мене жодних думок щодо цього не було. Вони забрали мій рюкзак, перевірили мої кишені, щось там дивилися у паспорті і кудись почали телефонувати. Я запитав: куди ви телефонуєте? Вони відповіли: зараз перевіримо ваш паспорт у базі, якщо ніяких проблем немає, підете далі. Я стою, чекаю, і буквально упродовж 5 хвилин підбігають люди у цивільному, і мені вже заламують руки, вдягають кайданки. Це вже співробітники «МГБ» прибігли.

Один з них бере мій паспорт у «пепеесника», відкриває і говорить таку фразу: «значить, все ж таки Станіслав». Вони впізнали мене на площі Леніна за рюкзаком, це була моя помилка. На жаль, в одному з репортажів – це був репортаж про загибель «Гіві», я його робив для багатьох видань, у тому числі для Радіо Свобода – як я не намагався, але все ж таки засвітився зі спини в одному з кадрів російського телебачення. Треба розуміти, що «МГБ» на той момент мене вже розшукувало півтора роки, як мені потім сказали. У мене були маршрути можливого руху, розписано все на дошці на Шевченка, 26. Навіть деякі роздруківки з камер відеоспостереження. Тобто не дуже чітко, але робота велася.

– Колишнє управління СБУ – Шевченка, 26.

Один із цих «контррозвідників» сказав мені: ти не уявляєш, яка кількість людей отримала тут через те, що вони – це не ти


– Так. Власне, через цей рюкзак вони точно впізнали, що цього разу попав точно я. Тому що у майбутньому один із цих «контррозвідників» сказав мені: ти не уявляєш, яка кількість людей отримала тут через те, що вони – це не ти. Тобто, я так розумію, вони до мене просто хапали людей, а потім вже розбиралися, чи це я, чи ні. В даному випадку вони були впевнені вже точно, що взяли саме мене. Але при цьому, сказавши фразу «все-таки Станіслав» – я так розумію, вони не знали ані прізвища, ані імені, або хотіли створити враження, що не знали.

У мене насправді є чимало питань щодо мого затримання. Адже вони з’явилися буквально упродовж 5 хвилин. І машина, куди мене потягли, стояли за 100 метрів від площі Леніна. Так, це був «день «республіки». Так, можливо, вони були там на чергуванні десь поруч, але прийшли саме ті люди, які займалися мною 1,5 роки. Можливо, було завдання створити враження, ніби це випадковий арешт з боку «пепеесників», потім підключається «МГБ», щоб я не думав, що про мене хтось інформацію «злив». Але насправді у мене такі думки є.

Є чимало питань щодо мого затримання. Адже вони з’явилися буквально упродовж 5 хвилин. І машина стояли за 100 метрів від площі Леніна


Після цього мені вдягли мішок на голову, посадили на заднє сидіння, і ми поїхали в «контору» на Шевченка, 26. Мене відразу ж підняли нагору, завели до кабінету. У них було свято, всі були вже трішки напідпитку. Далі розпочалися процедури, розмови, якщо це можна так назвати. Бити почали вже там. Поки не допитували, але я сидів у кайданках, руки були назад закручені. Поки що били по нозі резиновою палицею. Нога надулася буквально, як кулька. При цьому відбувалася розмова на абсолютно різні, абстрактні теми, починаючи з того, хто ти такий, щоб говорити мені, де мені жити. Тобто щодо того, що тут все ж таки Україна, а не «республіка»...

– На твої тексти, твої репортажів вони посилалася?

– Щодо текстів, до форми у них не було претензій. У них були претензії до змісту. Тобто вони сказали: ти писав красиво, у нас до цього питань немає. Їх дуже турбував «Фашик Донецький», був такий блогер – він писав дуже жорстко, як правило, з лайкою. Вони кажуть: ось до нього – так, у нас є і по формі, стилістично. А те, що ти описував...

Вони прекрасно розуміли, що мої матеріали були критичними не тільки щодо «ДНР». Якщо ж мова йшла про хабарі на блокпостах з нашого боку, то я про це писав. Коли відбувалися такі речі, як блокада Донбасу, я висловлювався критично. До речі, мене постійно, як тільки щось подібне викладалося у фейсбук, називали «агентом Кремля». Зрештою, я 2,5 роки відсидів фактично у цьому «Кремлі». Тобто вони розуміли, що інформація критична, але не тільки щодо їхньої так званої «республіки». І більшість процесів, які там описані – вони просто кивали головою, прекрасно розуміючи, що відбувається. Але, звісно, зміст – це неприпустимо у тих реаліях. І питання були до того, що я писав.

Ясинувата: репортаж у кайданках

– Коли ти працював ще як журналіст, коли ще все було більш-менш нормально з тобою особисто, як сприймалися твої тексти місцевими жителями, як працювати в такій інформаційній атмосфері взагалі?

– Щодо місцевих жителів, сказати доволі складно. Тому що їхні думки відстежити доволі складно. Коли доводилося брати інтерв’ю у місцевих жителів, звісно, я представлявся російським журналістом. Тому що на тій території отримати акредитацію українським журналістам неможливо. Але ніхто, слава Богу, жодних посвідчень не вимагав.

Наприклад, коли обстріляли Макіївку, я приїхав на місце обстрілу і поговорив з людьми. До речі, більшість з них були свято переконані, що обстріли завжди відбуваються з українського боку. На Радіо Свобода ми завжди так і друкували, тобто ми не вирізали ці моменти. І коли ми спілкувалися щодо всіх моїх, так би мовити, творчих доробків з «МГБ», я кажу: відкрийте і подивіться – якщо люди вважають, що обстрілює Україна, то ми й так пишемо, ми так і даємо в ефір, ми нічого не міняємо. Це тут і в голосовому варіанті, і в тексті. Але представлятися доводилося, звісно, російським журналістом. Тільки таким чином можна працювати на цій території.

Макіївка, початок лютого 2017 року (фото з репортажу)
Макіївка, початок лютого 2017 року (фото з репортажу)

– Але якесь коло людей знало, на кого ти працюєш? Твої тексти читали там друзі, знайомі? Вони якось висловлювалися щодо цього?

Якщо я когось із цих людей знаю, немає жодних гарантій, що я зможу витримати те, що зі мною робитимуть. Тому ніяких зустрічей


– Друзі і всі знайомі виїхали на підконтрольну територію. Безумовно, залишалося коло людей, які перебували в окупації, з проукраїнськими поглядами. Але специфіка існування там така, що ми з ними особисто ніколи не зустрічалися. І якщо навіть такі пропозиції були, я завжди відмовлявся, тому що це моя особиста безпека, це безпека тих людей, з якими зустрінуся я. Я прекрасно розумів, що якщо я потраплю у таку ситуацію, в якій я, власне, й опинився, далі будуть катування. І якщо я когось із цих людей знаю, немає жодних гарантій, що я зможу витримати те, що зі мною робитимуть. Тому я завжди говорив: друзі, ніяких зустрічей, ніяких прізвищ, ми спілкуємося тільки в онлайн-режимі.

Прямо чи опосередковано, але постраждала людина після того, як мене взяли


І то, на жаль, прямо чи опосередковано, але постраждала людина після того, як мене взяли. Тому що з 11 травня 2017 року мій акаунт мною не контролювався, але люди продовжували писати мені. Тобто завдання було наступним, що я повинен викладати інформацію у фейсбук, робити репортажі, телефонувати мамі, друзям, говорити, що все прекрасно, що все нормально, при цьому перебуваючи у підвалі.

Більше того, я вам скажу, що репортаж для Радіо Свобода і для «Дзеркала тижня» це два тексти, один з яких я точно написав, перебуваючи у підвалі, а інший – мене фактично витягли з підвалу і повезли в Ясинувату... Репортаж називався «Між пеклом і раєм». Я говорив, що якщо у вас завдання мене поки переховувати, то я мушу передати репортаж, я маю їхати в Ясинувату, зробити фотографії, потім приїхати в Донецьк зробити фотографії, написати текст, записати це все на диктофон, при цьому має бути ідеальна тиша, як в студії – вирішуйте як хочете. Мене підняли з підвалу, у кайданках повезли в Ясинувату. Я просто показував пальцем, де зупинятися. Відкривалося вікно і я робив фотографію, закривалося – ми їхали далі. У такому режимі ми сфотографували всю Ясинувату.

Потім повернулися у Донецьк. Я кажу: треба центр Донецька відзняти, я ж не можу ходити у кайданках. Мені їх зняли. Поруч ходило два співробітники «МГБ», які мене ледь не під руки вели. Відзняв центр Донецька. Потім ми приїхали у «контору» на Шевченка, 26, у приміщення «МГБ». І далі я сказав: мені потрібно, щоб була повна тиша, якщо ви хочете, щоб я цей репортаж зробив якісно, і ніхто ні про що не здогадувався. Мене буквально підняли на останній поверх, виключили навіть кондиціонер. І ось таким чином я відправив репортаж вам.

Ми зараз тебе спускаємо у підвал, у тебе буде ціла ніч, створи текст у голові


А щодо «Дзеркала тижня», то там взагалі було критично. Тому що мені це треба було хоч на чомусь записати, а умови були такі: ми зараз тебе спускаємо у підвал, у тебе буде ціла ніч, створи текст у голові, ввечері ми тебе піднімемо, швиденько накидаєш і все. «Дзеркалу тижня» потрібен якісний аналітичний матеріал. І коли поруч з тобою люди з пістолетами, а сам ти у підвалі, то дуже складно зорієнтуватися. Тому я, на жаль, написав, м’яко кажучи, не зовсім якісний текст. І те, що від мене вимагало «МГБ», те я й зробив.

Тобто ось ці два тексти були створені прямо там. Тому що йшла якась оперативна гра. Я не знаю, можливо, вони через мене торгувалися в цей час, а може, й ні. Але вони змушували мене робити вигляд, що все добре.

Через 5 хвилин вони вже знали, хто вона така. Людина, на жаль, досі перебуває у полоні


Так от, повертаючись до питання, що постраждала все ж таки людина – жінка, з якою ми спілкувалися на окупованій території віртуально. Я не знав, хто вона така насправді. Вона також писала під псевдонімом. Але після того, як мене заарештували, одного дня вона надіслала повідомлення: «Не буду деякий час виходити на зв'язок. На жаль, загинув кум в ДТП». Все. Через 5 хвилин вони вже знали, хто вона така. Людина, на жаль, досі перебуває у полоні.

– А ось ці репортажі, які довелося робити у полоні, вони якось намагалися контролювати контент? Чи ти написав все, що хотів?

– Ні-ні. Вони прямо говорили: ти пишеш так, як ти писав би на волі. Нас взагалі не цікавить зміст. Ми зацікавлені в тому, щоб ніхто не знав, що ти в нас, все інше роби так, якби ти був на волі – пиши що завгодно.

– Стасе, якщо повернутися до моменту затримання 11 травня 2017 року, як вони зрозуміли, що ти – це ти? Вони казали: а, ти Станіслав! А як вони довідалися, що ти – це ти?

Мені потім показали фотографію з матеріалу на похоронах «Гіві», де я, власне, стою на задньому плані. Дуже чітка – зі спини


– Через рюкзак. До мене вони затримували фактично «пощастить-не пощастить». А тут, скоріш за все, або точно знали (але я не можу підтвердити, це тільки мої здогадки), що я буду йти ось цим маршрутом, що саме там мене можна заарештувати, або просто помітивши рюкзак. Мені потім показали фотографію з матеріалу на похоронах «Гіві», де я, власне, стою на задньому плані. І збереглося фото цього рюкзака. Тобто обличчя вони мого не бачили. Принаймні, так вони говорили. Були деякі фотографії. І була ось ця дуже чітка – зі спини. Всі інші – розмиті, якісь деталі одягу. Але не більше.

– Імені і прізвища вони не знали, судячи з усього?

– Склалося враження, що ні. Я був підписаний, як Станіслав Васін. І тому коли він відкрив паспорт і сказав: «значить все ж таки Станіслав...» Тобто вони, можливо, розглядали, що я там Олександр, Максим, хто завгодно. Тобто вони за великим рахунком не знали ані імені, ані прізвища.

Поспілкуватися в «лайтовому режимі» – це коли просто били дубинкою

– Ти був готовий до того, що тебе затримають? Ти себе готував до цього?

– Подібні думки постійно присутні на тій території. Я, власне, і репортаж свого часу робив про те, як не потрапити у підвали, про техніку безпеки на окупованій території. Але сказати, що я був готовий до цього і був готовий до того, що відбулося одразу, буквально у першу ж годину – то, звісно, ні. До цього підготувати можуть, напевне, тільки якихось спецпризначенців. А цивільним бути готовим до цього не можна.

– Чи було у тебе відчуття, що за тобою стежили, «пасли», можливо, для того, щоб ти вивів на когось ще?

– Об’єктивних причин говорити так немає. Суб’єктивні були. Але треба розуміти, що у людини, яка займається журналістикою з проукраїнськими поглядами на окупованій території, так чи інакше все одно розвивається якась частина параної. Головне – відстежувати, щоб це не стало тенденцією. Тому я кажу: об’єктивно, щоб я когось чи щось помічав, щоб стежили за мною – ні. Хоча я постійно оглядався, намагався поводитися більш-менш обачно. Але суб’єктивно психологічно – це, звісно, дуже сильно завжди тиснуло на мене. І навіть коли я виїжджав на підконтрольну територію буквально на день-два, колосальна різниця відчувалася. Тобто психологічно тягар просто обвалювався з плечей. Тільки в’їжджаєш – все по-новому починається.

– За що тебе затримали, як ти думаєш? Наприклад, Олега Сенцова в Криму – там зрозуміло, за політичну позицію. Він був учасником Євромайдану. Твої тексти почитати – у тебе немає цієї політичної позиції. Іноді натякаєш, що ти думаєш. Ти просто описував те, що там відбувається.

– Насправді, вони знайшли велику кількість так би мовити «злочинів», з точки зору «кримінального законодавства» «ДНР». Тобто формально кримінальних статей у мене 7. Перша – це «шпигунство». Її взагалі не беремо до уваги. А решта шість якраз пов’язані з моєю публіцистичною, журналістською діяльністю. Наприклад, написав слово «ДНР» у лапках – стаття. Вони все це відправляють на «лінгвістичну експертизу», так це називається. Далі «експерт» дає оцінку цим текстам і знаходить, наприклад, що лапки у слові «ДНР» означають, що я заперечую «державний суверенітет» «ДНР», по-перше; по-друге, публічно закликаю це робити інших людей; по-третє, всі, хто зі мною пов'язаний, ця журналіська спільнота одразу стає «екстремістською», а значить, я є ще й учасником «екстремістської організації», а сама публікація – це окремо йде «екстремізм».

«Екстремістка організація», «екстремізм», «зневага» якихось символів «ДНР». Одним із «символів» виявився Захарченко. Я образив «символ» – це теж стаття


Тобто «екстремістка організація», «екстремізм», «зневага» якихось символів «ДНР». Одним із «символів» виявився Захарченко. Тобто я висловився іронічно щодо нього в одній зі своїх публікацій. Виявилося, що він ще й є «символом» «ДНР». Я образив «символ» – це теж стаття.

Тобто тут доволі багато чого знайшли, щоб людині зламати життя. Причому, я доволі відверто завжди говорив зі слідчим. Наші розмови відбувалися у такому неформальному режимі, що називається, «не для протоколу». І запитував його щодо цих лапок. Кажу: добре, у мене є стаття «шпигунство», санкція статті від 10-и до 20 років – вона перекриває усе, далі може бути «вбивство», все, що завгодно (за вбивство дають 7-8, за «шпигунство» – від 10-ти), за великим рахунком те, що ви мені приписуєте, тобто «екстремізм», лапки – це вже для мене не має значення...

– Навіщо ви це робите, так?

– Я теж ставив це питання. Відповідь приблизно така: ти не розумієш системної роботи, ми працюємо системно, є таке завдання – ми його виконуємо. Гаразд. Я кажу: добре, припустимо, ви взяли людину тільки через публіцистичні статті і не було б у неї статті «шпигунство», невже ви зламали б їй життя, дали 5-6 років через те, що вона написала слово «ДНР» у лапках при тому, що Російська Федерація завжди додає перед «ДНР» «самопроголошена», тобто вас офіційно не визнають навіть в Росії, а тут ви приписуєте кримінальні статті за те, що людина у лапках написала слово. Відповідь була такою: ті, хто пише слово «ДНР» у лапках, у них, як правило, ми знаходимо обов’язково «шпигунство».

– А за фактом «шпигунства» вони відкрили так зване «кримінальне провадження» – що мали на увазі?

Тобто це не катівня, навіть вид з вікна – дерева, люди стоять на зупинці. І нічого не віщувало, що зараз щось подібне почнеться, дуже серйозне і жорстоке


– Мали на увазі виключно те, що давали підписувати. І все. Тут слід повернутися до питання про катування. Тому що одразу після того, як мене привезли у «контору», десь півгодини ми поспілкувалися, як я зрозумів, це в «лайтовому режимі», коли просто били дубинкою. Згодом вдягли мішок на головуі повели вже у сусідній кабінет... Це відбувалося не в підвалах, це відбувалося не в «Ізоляції», що також у мене викликало певний шок і дисонанс. Мене завели, зняли пакет з голови. Це звичайний кабінет, нормально обладнаний. Тобто це не катівня, навіть вид з вікна – дерева, люди стоять на зупинці. І нічого не віщувало, що зараз щось подібне почнеться, дуже серйозне і жорстоке. Зайшли три людини. Тобто мене туди завели троє «оперативних співробітників» з «контррозвідки», вони у цивільному були, без балаклав, а потім зайшли три людини у спортивних костюмах і в балаклавах. Їм сказали, що це «агент розвідки». Вони кажуть: агент розвідки – що з ним возитися, давайте йому голову відрубаємо і... викинемо.

В такі моменти дуже важливо емоційно тримати себе в руках. «Відріжемо голову і викинемо...» – це психологічний тиск


В такі моменти дуже важливо емоційно тримати себе в руках. Тому що, наприклад, вже розумієш, що люди, які мене оточують, у балаклавах. Вже ось це одне говорить про те, що вбивати мене не збираються. «Відріжемо голову і викинемо...» – ось це починається психологічний тиск. Але навіть за такими деталями, якщо їх вміти помічати, встигнути помітити – це дуже важливо.

А далі прив’язуються дроти... Катування – це цілий комплекс заходів. Вони не зводиться лише до фізичного впливу, більше тиснуть навіть психологічно. Але в основному вони використовують електричний струм. Прив’язуються дроти до різних частин тіла. Як мені потім казали, мене допитували у найпростішому варіанті. Це дійсно так. Тобто прив’язують дроти до пальців і до вух, як у моєму випадку. Людям доводилося проходити через більш жорстокі речі, тобто дроти кидали і на геніталії, і в задній прохід вставляли, іноді робили так зване «стерео», тобто чотири дроти, а не два – два на пальці, а два до скронь, обмотуються мокрою ганчіркою. Тоді відчуття зовсім інші.

Якщо вам немає що відповісти на їхнє питання, у жодному разі не можна вигадувати. Організм кричить: зроби що завгодно, лишень це закінчилося б. У жодному разі не можна називати прізвища, яких не існує, тому що далі ви заплутаєтесь в деталях


Власне, допит почався з питання, хто зв’язковий. Це було дуже проблемне питання. Тому що ніякого зв’язкового не було. І мені дуже довго не вірили. І ось тут також наступає дуже важливий момент, в якому я, дякувати Богу, зумів відразу зорієнтуватися. Якщо вам немає що відповісти на їхнє питання, у жодному разі не можна вигадувати. Тобто вас б’ють струмом, там був величезний тесак, який виявився тупим. Потім, коли мені обіцяли відрізати частину носа, чиркнули – я зрозумів, що лезо тупе. Це більше для того, щоб психологічно залякати. Тим не менше, величезний тесак, яким вас б’ють, просто удари у потилицю, струм... І організм кричить просто: зроби що завгодно, лишень це закінчилося б!

Коли вони ставлять питання: хто зв’язковий? А зв’язкового немає. У жодному разі не можна вигадувати, називати прізвища, яких не існує, тому що далі ви просто заплутаєтеся в деталях. І коли запитуватимуть, яка адреса цієї людини, як вона виглядає, де вона знаходиться, будете плутатися. Вони думатимуть, що ця людина існує, але ви не хочете далі відверто з ними про це говорити. Це просто як приклад – коли запитують щось, що не має до вас стосунку. Тому краще перетерпіти цей біль.

Я правильно зрозумів. Я наполягав, що ніякого зв’язкового немає, мені немає що їм розповісти. Так, катували досить довго. Але, принаймні, вони зрозуміли, що мені немає про що розповісти. Все ось так відбувалося. В результаті я просто підписав папери, які вимагали, щоб я підписав, програми моєї псевдодіяльності. І потім мене вже під вечір відвели у підвал на Шевченка, 26 у цьому ж приміщенні.​

– Як довго ти там пробув?

– У цьому підвалі – 1,5 місяці. Потім місяць у підвалі «Ізоляції», 27 місяців – в камерній системі «Ізоляції». Потім ІТТ, СІЗО і колонія №32. Після чого мене і звільнили.

– Щось на зразок «суду» було?

– «Суд» відбувся за день. У мене два «вироки». Перший «вирок» був 5 серпня, а другий – 27-го чи 28-го. Обидва – 15 років. При чому, вони самі не знають, чи це 30 років, чи 15. Я напряму поставив це питання «судді»: скільки мені в результаті дали: 30 чи 15? Вона відповіла щось на зразок: якщо будуть розходження в питанні реалізації «вироку», будемо дивитися. І пішла. Я запитав у конвою: так все ж таки 30 чи 15? Говорять: ми не зрозуміли. Коли я потрапив на зону, вони дали запит. Вони також не розуміють, скільки мені дали: 15 чи 30? Зробили запит в якийсь районний суд, скільки все ж таки Асєєву сидіти? Районний суд надіслав: ми не знаємо, це мають роз’яснювати компетентні органи, які виносили вирок – звертайтеся в «апеляційну палату».

«Суд» пройшов за один день. Нас готували до обміну. Це був серпень 2019 року. «Судили» всіх дуже швидко. За великим рахунком, на друге засідання мені навіть не дали «обвинувального акту». Тобто я приїхав, а «суддя» говорить адвокату: ознайомлений з обвинувальним? Той на мене дивиться. Я кажу: не ознайомлений. Не ознайомлений – як ми будемо проводити засідання? Ми не можемо проводити. Він говорить: Асєєв має йти на обмін – ми ж не можемо переносити вже на вересень, тому що обмін готувався ось-ось, наприкінці серпня. Вона каже: добре, візьміть хоч справу прочитайте. Ось так відкрила. Мені передали через клітку. Я кажу: це формальність, для мене вона не має значення. Все рівно прогортайте. Я посидів, 5 хвилин погортав справу, віддав. Ви погоджуєтеся з «обвинуваченням»? Погоджуюся. Все: 15 років. Дякую.

– А чому ти сказав «погоджуюся»?

– Тому що говорити, що не погоджуєшся, сенсу жодного. По-перше, це може повпливати на обмін, по-друге, це значить, що треба відправляти справу на дорозслідування. Якщо це дорозслідування, то знову приїжджають «опера» і починається все спочатку.

– Ти розраховував, що тебе обміняють?

– Так, звісно.

– А як у тебе з’явився адвокат? Це безкоштовно чи ні?

– В «МГБ» по справах «шпигунство», «диверсійна діяльність», «тероризм», те, що називається «політичні статті», вхожі всього-на-всього кілька людей, четверо чи п’ятеро. Усі вони взагалі нічого з себе не представляють як адвокати. Вони не впливають ніяк на справи, про що говорить сам «слідчий».

Адвокат сидів, мовчав, мовчав, а потім говорить: 13. Я кажу: в сенсі 13? 13 років дадуть. Я кажу: так ви – прокурор чи адвокат?


А адвокат? Я вперше його побачив, коли мене познайомили зі «слідчим». Власне, він першим мені і озвучив мій вирок. Тобто «слідчий» його знайомив зі мною, він розповідав про суть моєї справи. Адвокат сидів, мовчав, мовчав і мовчав, а потім говорить: 13. Я кажу: в сенсі 13 – що це таке? 13 років дадуть, 14. Я кажу: так ви – прокурор чи адвокат? «Слідчий» мовчить, а ви мені вже вирок виносите. Адвокат ні на що не впливає. На майбутнє людям, які опиняються в схожій ситуації, я хочу сказати, що дійсно гроші там витрачати немає сенсу на адвокатів. Ця система взагалі не працює. Це нуль цілих нуль десятих.

«Насправді сильні – рідні, а ми сильні через обставини»

– А що було, можливо, найважчим, найстрашнішим за весь цей час, коли ти 2,5 роки перебував в ув’язненні?

– Найважче – це перша доба у підвалі на Шевченка. Не тому, що мене тільки що катували, а тому, що я розумів, що зараз буде дуже важко моїм рідним, моїй мамі. Усвідомлення того, що їй зараз будуть брехати і говорити, що мене тут немає, що він невідомо де, що він просто пропав, а я тут, і вона буде божеволіти... Знаючи характер мами, наскільки вона людина емпатична, вона дуже переживатиме. Ось це було найскладнішим. Я її побачив вперше, вже коли перебував в «Ізоляції». Мене привезли в «контору», знайомили зі слідчим, це було друга зустріч зі слідчим, прийшла мама. Тоді, звісно, мені вже стало набагато легше, коли я її просто зміг хоча б побачити фізично. І вона на мене подивилася.

У рідних більший простір для того, щоб десь махнути рукою, опустити руки, але вони цього не роблять


Перша думка – це, звісно, про рідних. Їм в подібній ситуації найскладніше. Мені доводиться досить часто чути, що ви дуже сильна людина, ви пройшли багато через що. Насправді ж там не було вибору – бути сильним чи слабким. Якщо ти слабкий, люди там не виживають – або божеволіють, або самогубці, або їх просто доводять до рівня рослин. Бути сильним чи слабким – там так питання не стояло. Там доводиться бути сильним. А ось рідним, які тут, на підконтрольній території або навіть там в окупації, але на волі, у них більший простір для того, щоб десь махнути рукою, десь, можливо, навіть проявити слабкість, десь опустити руки, але вони цього не роблять. І вони справжні герої, вони дуже сильні люди. А ми сильні, можливо, через обставини.

– Як мама пройшла цей період?

– Дуже складно. Вона взагалі перший місяць сиділа на уколах. Схудла на 10 кілограмів. Повна депресія. Не спілкувалася навіть з найближчими родичами. Катастрофічно вона переживала всі ці моменти. Але з кожним наступним місяцем після того, як ми вже побачилися, їй все ж таки стало відомо, де я, то трошки полегшало. Але знову ж таки, дуже складно психологічно жінці похилого віку все це переносити.

– Як вона довідалася, де ти?

– Зрештою, «МГБ» дало офіційну відповідь про те, що я в них. Але перед цим з боку українських ЗМІ, з боку моїх друзів тут підняли галас, прямо сказали, що я в підвалі без будь-яких підтверджень на той момент. І мамі дали зрозуміти, що з ймовірністю 99% я дійсно там, хоч офіційно і не було підтверджено. А потім, коли в «МГБ» вже офіційно підтвердили, вона зрозуміла, де я перебуваю.

– Стасе, було багато дискусій щодо того, чи варто було називати твоє ім’я у вільній Україні. Твій однокурсник Єгор Фірсов назвав твоє ім’я, і в «Дзеркалі тижня» з’явився текст «Земля Стаса» про те, що тебе затримали. Це допомагає? Цей галас допоміг тобі?

– У моєму випадку безумовно. Це все зіграло в позитив. Але це питання неоднозначне. Тобто в моєму випадку це зберегло і здоров’я, і потім до мене було особливе ставлення в «Ізоляції» – набагато лояльніше, ніж до тих, щодо кого не було такої інформаційної підтримки.

Інформаційна підтримка після того, як стало зрозуміло, що людина потрапила в цю систему надовго – надважлива, навіть принципово важлива


Але, з іншого боку, одразу, в перші кілька діб ,можливо, не варто цього робити. Тому що все ж таки існує невелика можливість, що якимось чином домовляться, і приватно людину все ж таки звідти витягнуть. Вона мізерна, ця можливість. Але в першу добу, напевне, не вартує. А взагалі інформаційна підтримка в подальшому – вже після того, як стало зрозуміло, що людина потрапила в цю систему надовго – надважлива, навіть принципово важлива.

Актори, письменники, журналісти читають есе Станіслава у міжнародний день ув'язненого письменника – День порожнього стільця

– Коли ти говориш про те, що в перші кілька діб можна домовитися у приватний спосіб, що ти маєш на увазі? Це викупити людину за гроші? Чи як?

– У 2016-у і в 2017 році це ще було можливим. Хоча у випадку з «МГБ» вирішити питання за гроші набагато складніше. Тому що за ними стоїть ФСБ. І вони не наважуються в обхід них діяти – самі потім можуть опинитися в підвалі. Якщо це вже задіяти на рівні ФСБ, якихось домовленостей, там можуть бути і політичні моменти, і фінансові. Тобто так, теоретично це можливо. Але знову ж таки, потрібен високий рівень виходу на цих людей. А в більшості люди, які туди потрапляють, звісно, цього рівня не мають. І тут якраз є важливою інформаційна підтримка одразу, щоб людині хоча б зберегти здоров’я, а можливо, і життя.

«В тюрмах сидять і росіяни – вони нікому не потрібні»

– Ти говориш, що «МГБ» пов’язана з ФСБ. Можеш детальніше – що ти про це знаєш?

– Вони ніколи цього не приховували. І у приватних розмовах це весь час простежувалося. Щодо того, щоб вирішити питання за гроші, те ж саме говорили. Розмова була такою. Вона відбулася, напевне, у вересні – зі «слідчим». Він сказав: якщо ти помітив, у нас вирішити за гроші нічого тут не можна. Я кажу: по-перше, у мене є інша інформація, все ж таки наочно бачив приклади людей, у яких виходило щось, дуже рідко, але виходило вирішувати; по-друге, ви ж «дочірнє підприємство» ФСБ, тому, зрозуміло, ви трошки побоюєтеся своїх кураторів. На що він сказав: насправді «МВД ДНР» також «дочірнє підприємство» ФСБ, але там як все вирішувалося за гроші, так і вирішується, а у нас в «конторі», в «МГБ», ми гроші не беремо. Тобто навіть така проста розмова.

Всі, хто хоч трішки має стосунок до цього конфлікту, прекрасно розуміють, що таке «МГБ», і що за структура за ними стоїть. Вся система політична, військова, спецслужби куруються ФСБ і радниками з Москви. Це розуміють всі. Так, політичні реалії на сьогодні є такими, що про це вони не можуть сказати відкрито. Але навіть у подібних приватних розмовах цього ніхто не приховує. Тому що люди, тим більше журналісти, які мають стосунок до цього конфлікту, прекрасно розуміють, з ким вони мають справу.

– Ти особисто росіян зустрічав?

Росіян велика кількість з боку ув’язнених. До них байдуже усім. Ми бодай по обміну виходимо, а ці люди просто там сидять, вони нікому не потрібні


– Так. Зі мною спілкувався на той момент «заступник міністра» «МГБ». Ця людина – росіянин. А взагалі, росіян велика кількість була в «Ізоляції» з боку ув’язнених. Тобто їх також там пачками саджають. У цьому сенсі до них жодної лояльності. Навпаки, скоріше до них ставляться з особливою злістю. Тому що є таке відчуття, що Росія їх покинула, і коли туди потрапляють росіяни, які приїжджають ще як «добровольці», їм прямо говорять: ви що, не розумієте, куди ви приїхали? Гаразд, там 2014 рік, 2015 рік, а зараз, 2017-й, 2018-й – навіщо ти сюди приїхав? Також їм «навішують» часто і «шпигунство», але в основному – зберігання зброї. Так що СІЗО забиті, у тому числі, і громадянами Росії, до яких байдуже усім. Здавалося, повністю підконтрольна Росії територія, але вирішити з ними питання ще складніше, можливо, ніж з нами. Ми бодай по обміну виходимо, а ці люди просто там сидять, вони нікому не потрібні.

– Ти скільки ув’язнених росіян зустрів?

– Біля десяти.

– Це так звані «добровольці»?

– Так.

– Стасе, а ті люди, які катували, які «судили», котрі саджали, як їх ти охарактеризував би? Це садизм? Це ідеологічні люди? Це люди, які заплуталися? Навіщо вони все це роблять?

– Ті, хто катував і «судили» – це зовсім різний психологічний склад. «Судді» – це просто картонна декорація, формальність. Людина отримує зарплату, прийшла, відпрацювала, пішла. Вона навіть не вникає у суть справи. Навіть і говорити немає про що. Просто зарплата, просто така позиція пристосуванця – на сьогодні. Там вже на завтра, напевне, ніхто не дивиться.

В «МГБ» говорять, що так, ми катуємо, але для того, щоб максимально пришвидшити процес. А ось те, що відбувалося в «Ізоляції» – окрема розмова. Там люди отримують від цього задоволення


Справа в тому, що катування, які відбуваються в «конторі» на Шевченка, 26, – це катування, як вони називають, «оперативної необхідності». Катування, які відбуваються в «конторі», сказати, що люди там отримують задоволення – я цього не помітив. Тобто вони впіймали людину і намагаються витиснути з неї максимум інформації, максимум «користі», скажемо так, упродовж першої доби. Вони говорять, що так, ми катуємо, але катуємо для того, щоб максимально пришвидшити процес для самих себе. А ось те, що відбувалося в «Ізоляції» – це взагалі окрема розмова. І там – так, там люди отримують від цього задоволення.

– Це як сучасний концтабір? Щоб наші слухачі, глядачі розуміли, що це.

– Є така назва, з якою у мене також були проблеми. Тому що я насправді вперше про нього почув... Ігор Козловський (вчений, викладач, звільнений під час обміну 2017 року – ред.) назвав це місце концтабором.

Олень-символ довоєнної «Ізоляції», коли там ще діяв музей. Немає жодного фото «Ізоляції» періоду, коли там діє тюрма
Олень-символ довоєнної «Ізоляції», коли там ще діяв музей. Немає жодного фото «Ізоляції» періоду, коли там діє тюрма

Одного дня відкрилася камера в «Ізоляції»... Коли відчиняється камера, ми повинні розвернутися до вікна, хоча воно зафарбоване, там нічого не видно, натягаємо пакети на голову, руки за спину, стоїмо. Я чую таку розмову: ну що, загнати тебе, падло, під нари? Нас там четверо. Але з урахуванням решти контингенту, який там знаходиться, – офіцери ось цих корпусів – я так розумію, що звертаються саме до мене. Хоча я не бачу. Стою і мовчу. Мені кажуть: що ти мовчиш? Я запитую: ви до мене звертаєтеся? Він каже: до тебе! Ти, каже, Козловського знаєш? Я говорю: знаю. Ну ось, він сказав, що у нас тут концтабір. А ти взагалі був у концтаборі? І розмова так і тривала. Мене не чіпали, але в такій жорсткій формі поговорили. Тільки тоді я зрозумів, що Ігор Анатолійович дав якесь інтерв’ю, де назвав це місце концтабором.

Людина вже все підписала, на все погодилася, але з неї продовжують знущатися просто тому, що вони можуть це робити, просто тому, що за ними стоїть ФСБ


Місце дуже специфічне. Напевне, зараз про нього говорити не на часі. Взагалі, якщо брати до уваги питання безпеки моєї сім’ї, яка перебуває там, швидше за все, щодо «Ізоляції» максимально безпечний варіант розповіді буде у вигляді книги. Але люди, які роблять це там, вони роблять це не за «оперативною необхідністю», навіть якщо ми візьмемо цю фразу на озброєння з Шевченка, 26 – тобто людина вже все підписала, вона вже на все погодилася, вже йде «слідство», але з неї продовжують знущатися просто тому, що вони можуть це робити, просто тому, що за ними стоїть ФСБ.

І взагалі вони прекрасно розуміють, що ні СБУ, ні розвідка, а тим більше якась ОБСЄ, ООН і правозахисні організації до них не дотягнуться. І вони можуть це робити. І дозволяють собі це робити. Це була форма розваги чи самоствердження... Я вже не знаю. Там насправді можна дисертацію з психіатрії захистити щодо того, що там відбувалося, хто ці люди. Ось там – так, там певне коло садистів зібралося. І місце, в яке, звісно, краще не потрапляти.

«Людина, яка займається спортом у такому місці, вже не має наміру покінчити життя самогубством»

– Ти можеш описати свій розпорядок дня? Ти сидів у різних місцях. Але, можливо, є щось спільне. Чим ти там займався?

– На Шевченка, 26 – там підвал. Це камера десь 2 на 5 метрів. Сирість. Тобто там в червні з рота йшла пара. Дуже темно, погане освітлення. Там два види ламп. Одна звичайна, а інша схожа на кварцове освітлення, його вмикають ввечері – там взагалі все тьмяно, на стінах цвіль. О шостій підйом. Нас виводять у туалет буквально на дві хвилини. Туалету там ніякого немає. За маленької потреби можна сходити у пляшку, за великої – терпіть або до вечора, або люди в пакетики ходили одразу у підвалі – їх не виводили спеціально. О шостій виводять в туалет. Тобто ти береш цю пляшку з сечею, при чому, кайданки вдягають ззаду, тобто ти маєш її ззаду взяти. Вдягають мішок на голову, руки заламують. І таким ось чином тебе ведуть в туалет. Там тебе розпаковують, знімають кайданки, заводять на 2-3 хвилини. Все те ж повторюється і ти йдеш назад. Те ж саме ввечері.

4 метри – я намагався навіть бігати. Я обрав собі маршрут у вигляді вісімки, щоб бігати не зовсім 2 секунди від стіни до стіни


Упродовж дня там в принципі можна було лежати, якщо було на чому. У декого були просто двері. У мене стояв невеличкий тапчан, як у лікарнях можна зустріти. Там ні подушок, нічого. Замість подушок були баклажки. Коли я трішки відійшов від катувань, той невеликий простір, 4 метри – я намагався навіть бігати. Я обрав собі маршрут у вигляді вісімки, щоб бігати не зовсім 2 секунди від стіни до стіни, а кругами. Це психологічно дуже сильно допомагає, тому що спорт у тих місцях вкрай важливий. Це, по-перше, проекція на майбутнє. Людина, яка займається спортом у такому місці, вже не має наміру покінчити життя самогубством. Вона бачить хоч якесь майбутнє. Плюс просто підтримувати себе у формі. Хоч якесь елементарне здоров’я. При тому, що там харчування майже нульове. Книг там не було. Потім мені вже передали пару штук через два тижні з сусідніх камер. Можна було вже читати, але дуже погане освітлення.

В «Ізоляції»... Скажу в загальному. Там розпорядок – також о шостій підйом, а о десятій відбій. А те, що відбувається впродовж дня, залежить від того, в якій камері ви знаходитеся. У кожній камері своє окреме життя і свої окремі правила. Тому тут щось спільне виокремити дуже складно. Є люди, які можуть спокійно лежати і читати книги, а є люди, яким навіть сидіти було заборонено, тобто вони просто стояли, як свічки. Один час не можна було сідати на нари, можна було сидіти тільки за столом. Потім за стіл не можна було сідати, всі просто стояли і ходили. Потім ніби дозволили сидіти на нарах, але не дозволяли лягати.

Зняття банеру FreeAseyev з редакції «Українського тижня», 2 січня 2020 року
Зняття банеру FreeAseyev з редакції «Українського тижня», 2 січня 2020 року

– А хто ці правила встановлює?

– Адміністрація і ті люди, які з нею співпрацюють, з середовища ув’язнених. Є загальні правила адміністрації, а є ті, хто до них наближені. І вони вже знущаються на свій вибір, тобто я хочу, щоб сьогодні було так, а завтра буде так.

Є загальні правила адміністрації, а є ті, хто до них наближені. І вони вже знущаються на свій вибір


У СІЗО, напевне, найпростіший розпорядок, найбільш комфортний. Там за великим рахунок немає ні підйому, ні відбою. Тобто можна постійно лежати, відпочивати, спати. Прогулянка – година. В «Ізоляції» спочатку нас взагалі не виводили. Через місяць зробили дворик для прогулянок і виводили за 5-7 хвилин.

А в таборі, вже в колонії №32 розпорядок такий: також підйом о шостій, відбій в десятій. Зарядка зранку, доволі лояльна. І цілий день можна робити що завгодно – читати, дивитися телевізор. Там є українські канали. Хлопці займалися спортом, навіть бігали, там локальний простір – можна бігати. Там нормально у порівнянні з іншими місцями.

Показують презентацію і кажуть: ти писав цю книгу, «В «Ізоляції»​?

– Стасе, у 2018 році ми видали книгу. Це не тільки репортажі, які ти робив для нашого проекту Радіо Донбас.Реалії, але й для «Дзеркала тижня», «Української правди», видання «Український тиждень». Вони різнопланові, ти можеш працювати у різних жанрах. Ти знав про те, що видали цю книгу?

– Так, я знав.

Напевне, треба розпочати з мого голодування. В якийсь момент мій психологічний стан наблизився до того, що я вже фізично не міг перебувати у цьому місці. Мене на той час не чіпали. Але просто сам факт того, що я там, я все бачу, що відбувається навколо мене, я розумів, що ще трохи – і зірвуся. Я вчергове сказав «слідчому» про це, вчергове написав заяву з проханням, щоб мене перевели в СІЗО. Мені вкотре просто розсміялися у вічі і сказали, що ніхто нікуди тебе не буде переводити – щодо тебе особисто розпорядження «міністра».

Я вже фізично не міг перебувати у цьому місці. Розумів, що ще трохи – і зірвуся


Це була остання моя зустріч з мамою. Зустріч, яку офіційно дозволили. Я розумів, що останній спосіб що-небудь змінити – це, напевне, вже тільки оголосити голодування, покладаючись на підтримку мами, яка мене не кине. Все рівно все це розійдеться на підконтрольну Україні територію. Тому, коли я зустрівся з мамою у присутності «слідчого», сказав: якщо ви мене не переводите (у мене були ще проблеми зі здоров’ям, а там і ліків як таких немає), я в такому випадку оголошую голодування. У мами одразу істерика. У «слідчого» також. Він почав на мене кричати, що в мене зараз через тебе будуть величезні проблеми з керівництвом. Я кажу: мене це взагалі найменше хвилює. Я вже 1,5 роки знаходжуся невідомо де, на якійсь військовій базі, на якій підставі ви мене там тримаєте.

Словом, мене повернули назад до «Ізоляції», провела бесіду адміністрація. Фізичного впливу не було, просто мені почали говорити, що померти тобі ми тут не дамо, найприємніше, що тут з тобою буде, то це будемо тобі через горлянку заливати примусово харчі, а то і просто обколемо тебе якимись спеціальними препаратами, а якщо в СІЗО потрапиш обколотий, там тебе у спеціальну камеру посадять до наркоманів – і все у подібному дусі.

Хлопці, які сиділи зі мною, сказали: інформаційно ти вже виконав своє завдання, зараз з того боку здійметься галас, тебе будуть підтримувати, почни їсти, яка різниця. Я сказав, що якщо я зараз почну їсти, то на мене тут дивитимуться, як на клоуна, і наступного разу, якщо виникне якась більш жорстка ситуація, коли, можливо, доведеться, включно з якимись суїцидальними моментами... Тому що в «Ізоляції» ситуація цілодобово була критичною – невідомо, що з вами зроблять сьогодні вночі. І завжди всі тримали такі речі в голові. Що робити, якщо зі мною робитимуть ось це? Тому я сказав, що до мене повинні ставитися серйозно, розуміючи, що якщо я сказав, що голодую, то я голодую, я взагалі нічого не їм – п’ю воду, але не їм.

Зайшла адміністрація і сказала: ви знаєте ситуацію з Асєєвим, словом, поки він не почне їсти – не їсть вся камера


І через 5 днів я вже не зміг виходити на прогулянку, вже почали німіти ноги, нирки боліти, почалось блювання жовчю. Зайшла адміністрація і сказала: ви знаєте ситуацію з Асєєвим, словом, поки він не почне їсти – не їсть вся камера. 11 людей! Усіх забирають на роботи дуже важкі, практично і так не годують, якісь крихти дають. Звісно, я не можу їх залишити без їжі. Прошу: переведіть мене в одиночку, у карцер або у підвал. Ні, кажуть, у нас тут сидять люди, усім треба їсти, але оскільки ти знаходишся саме в цій камері, то не їсть саме ця камера. Власне, голодування подібним чином і припинилося.

Але з українського боку про це не знали. І, схоже, на «МГБ» тиснули. Їм треба було «закрити зі мною питання». І в цей же ж момент відбувається презентація книги. Мене привозять з «Ізоляції» в «контору», показують цю презентацію і кажуть: ти писав цю книгу? Пояснили мені зміст. Я бачу тільки назву «В «Ізоляції».

– Презентація книги відбулася у фонді «Ізоляція», в їхньому приміщенні вже в Києві.

– Я кажу: ні, не писав, такої книги у мене немає. Вони кажуть: бачиш, а видали книгу, якої ти не писав. Я питаю, що за книга. І згодом розумію, що це компіляція текстів статей, які я і створив. Я кажу: у цьому сенсі, звісно, писав – ви ж не пояснили, що це за книга. Далі мені вони починають розповідати, що її продають по 150 гривень, що я ні копійки з цього не отримав, що на мені піаряться, наживаються. Ну і все в такому ж дусі.

Презентація книги у Києві, червень 2018 року
Презентація книги у Києві, червень 2018 року

І знову тиск. Кажуть: нам треба з тобою закрити питання і щодо голодування, і щодо цієї книги – зараз даватимеш інтерв’ю. Я розумію, що у мене там мама, якщо зараз вийде якесь інтерв’ю, де я розповідаю, який я «шпигун», а мама перебуває в оточенні проросійських людей, я не знаю навіть, як вона ходитиме на роботу. Тому що критичне мислення цих людей майже на нулі. Тобто там далі телевізора ніхто не дивиться. Я, звісно, відмовляюся. Мене не цікавить, що я там скажу. Мене цікавить моя мама. Я розумію, що, потрапивши сюди, на цю територію, я завжди це зможу пояснити, але поки мама там, як пояснити їй, усім тим людям, які будуть скоса на неї дивитися?

Вони кажуть: нас це не цікавить, якщо ти зараз відмовишся, ми тебе не будемо міняти принципово – сидітимеш 15 років. Я кажу: добре. Вони посиділи, посиділи і кажуть: ми тебе зараз повернемо в «Ізоляцію» і щодо тебе будуть «особливі інструкції», ми влаштуємо тобі там веселе життя. Також не допомогло. І далі вони вже прямо говорять: гаразд, тоді у тебе тут є мама, ми зараз до неї відправимо групу людей, які з нею «попрацюють» так, що вона сама тебе вмовлятиме на це інтерв’ю. Ти знаєш, поїдемо не ми, а ті, хто вміє «вмовляти».

«Ваша заява дійшла до «господа бога», але для вас це зіграло у негатив»


Мене повертають в «Ізоляцію». Я пишу дві заяви на ім’я їхнього «міністра» і «УСБ». Тому що вони посилалися саме на «міністра», сказали: нам «міністр» дав «зелену» щодо тебе, лишень ти дав би інтерв’ю. Я пишу, що мене шантажують безпекою моєї сім’ї, зокрема мами, посилаючись на ваше ім’я – вжийте якихось заходів. Через два дні приїжджає людина у балаклаві – до речі, російський полковник. Він вже потім допитував мене в іншій справі. І говорить дослівно наступне: «Ваша заява дійшла до «господа бога», але для вас це зіграло у негатив». «Господь бог», я так розумію, для них це «міністр». Робіть те, що вам кажуть, поки до вашої матері ніхто не їздив. Чим швидше ви дасте інтерв’ю, тим швидше це закінчиться.

Потім просто через кілька днів приїхали люди, які записали відео, як я їм якусь гречку, якої ми не бачили вже пів року в «Ізоляції». Там навіть спеціально для мене зварили курячі крильця. На відео це, напевне, все непомітно.

Ось цей кадр
Ось цей кадр

– Це було в «Ізоляції»?

– Це було в «Ізоляції», але не в тій камері, в якій я сидів, а в сусідній.

І потім все це вставили у загальне інтерв’ю з Сладковим, на яке мене вивезли в бібліотеку Крупської.

– Текст тобі писали, що говорити, як говорити?

– Ні, текст не писали. Мене проінструктували, які моменти я повинен озвучити, а які – ні, і все. Те ж саме, що було при зустрічі з ОБСЄ. Вони казали за два дні до зустрічі з ОБСЄ – знову приїхала «контррозвідка», знову сказали, що в мене тут мама, і знову сказали, що я маю говорити, а що говорити не треба.

Щодо ОБСЄ... З їхнього боку не прозвучало питань ані щодо голодування, ані щодо моєї сім’ї, чи є погрози, чи немає, ні щодо катувань


Щодо ОБСЄ взагалі великі питання. Гаразд я, але з їхнього боку не прозвучало питань ані щодо голодування, ані щодо моєї сім’ї, чи є погрози, чи немає, ні щодо катувань. Вони навіть не знали, де я перебуваю. Я прошу пана Фріша: допоможіть мене перевести в СІЗО. А він мені говорить: а вас що, сюди привезли, а не привели? Я говорю: ні, я знаходжуся на базі «сил спецоперацій» «МГБ», називається «Ізоляція», адреса така-то, я перебуваю не тут, переведіть мене сюди.

Я ще попросив написати лист президенту. На що вони взагалі сказали таку чудову фразу: ми можемо його в принципі передати, але ми не знаємо, що з вами буде тут, ми не можемо гарантувати вашої безпеки після того, як ми це зробимо. Одразу виникає питання: а що зі мною буде, якщо я почну розповідати про катування, про погрози сім’ї, взагалі для чого тоді ця зустріч потрібна з ОБСЄ? Ви на мене подивилися, я на вас, ніхто нічого не вирішив, ви не гарантуєте нічого і поїхали.

– Для них було важливо, напевне, побачити, що ти живий, просто, здоровий.

– Напевне, тільки для цього.

– Тебе потішило, що видали книгу? Взагалі було щось позитивне? Це цинічно звучить, але якісь хороші емоції там?

– Звісно! По-перше, я зрозумів, що про мене не просто не забули, а підтримка є на дуже високому рівні, й інформаційна в плані колег зі ЗМІ, і на політичному рівні, і громадських організацій. Звісно, для мене це було дуже важливо. І в принципі, на якомусь етапі я знав про всі ці моменти. Тому що з якогось моменту в нас в «Ізоляції» вдавалося ловити українські частоти, і деяка інформація все ж таки туди поступала. Тобто радіо там було дозволено.

– А наше радіо вдавалося там слухати?

– Так, я чув. Я чув і привітання з днем народження... Було дуже приємно насправді. У тому місці це дуже важливо. Це фактично єдине, що є в тому місці з позитивного – почути, що про нас не забули.

– Творчі плани зараз вже якісь є?

– Безумовно. Якраз щодо «Ізоляції» буде окрема книга, окрема робота. Тому що я зобов’язаний це зробити. Я обіцяв багатьом людям розповісти про це місце. Безумовно, будуть і приватні розмови з людьми, які напряму можуть хоч якось повпливати на те, щоб це місце взагалі зникло. Але це приватні моменти. А щодо творчих, то я думаю, що в найближчому майбутньому я напишу художню роботу про це місце. А так, в принципі, далі я ще не заглядав. Тому що навіть психологічно ще повністю не відновився. Немає якоїсь конкретної картини майбутнього.

«Треба почути бодай якісь притомні коментарі від СБУ, як сюди повернулися причетні до злочинів»

– Відбувся великий обмін, в результаті якого ти вийшов на свободу наприкінці року. Багато хто залишився там. Ми знаємо їх по іменах. Родичі знають, що вони там. Але угруповання «ДНР» не підтверджує їх. З твоєї точки зору, чому когось не підтверджують, не відпускають?

Там мають значення «спецслужби», мають значення політики, мають значення гроші, має значення кримінал. По кожній людині проводиться дуже велика робота


– Це завжди дуже індивідуально. Обмін – це ціла мозаїка. Там немає людини, яка вирішує конкретно з усіх питань. Тобто одного персонажа немає. Там мають значення «спецслужби», мають значення політики, мають значення гроші, має значення кримінал. По кожній людині проводиться дуже велика робота. І вирішує величезна кількість факторів. Тому сказати, чому залишилися саме ті, а повернулися саме ці, досить складно.

Але є багато питань щодо людей, які повернулися на цю територію при тому, що вони взагалі напряму брали участь в тих злочинах, які відбувалися в «Ізоляції». Ось як вони повертаються сюди, і як вони ходять на свободі упродовж вже двох років деякі, а деякі повернулися у грудні 2017-го – це також дуже велике питання. Поки що ми намагаємося його публічно не піднімати і хочемо вирішити через відповідні органи, почути їхні коментарі.

– Ми – це хто?

– Це ті люди, які вийшли по обміну, з яких, у тому числі, знущалися ось ці люди. Тому ми зараз намагаємося почути бодай якісь притомні коментарі з боку СБУ чи прокуратури, що взагалі з ними планують робити. А якщо все це будуть намагатися якось «вирішити», ми, звісно, будемо публічно порушувати це питання. І тоді, напевне, вже СБУ доведеться щось притомне відповідати стосовно цих осіб.

– Що треба Україні робити, щоб звільняти полонених? Чи будеш ти якось цим займатися? Як можна допомогти?

– Тільки величезний міжнародний тиск. Міжнародний тиск наших західних партнерів. Щодо мене, то так, безумовно, я буду зустрічатися з людьми, які мають прямий стосунок до цих обмінів, у тому числі з паном президентом. Я йому, сподіваюся, окреслю загальну ситуацію і по списках, по тому, як вони формуються, хто потрапляє у ці списки, взагалі щодо полонених.

– Як ти дізнався про те, що тебе обміняють? Що тобі говорили в цей момент? І як взагалі відбувалося це?

– Упевненості у тому, що когось із нас поміняють, не було до останнього. Стало це очевидним тільки тоді, коли назвали ось в цій «локалці» на 32-й зоні. Вивели увесь барак і назвали 30 людей, які повинні йти в оперчастину підписувати документи. Стало зрозуміло, що саме ці люди і підуть на обмін, тому що зараз будуть узгоджувати формальності. Ось тоді стало зрозуміло. А до останнього моменту ніхто не міг бути впевнений, що він потрапить на обмін.

– Ну і сам обмін як відбувався для тебе, твоїми очима?

– Нас просто вивели зранку з бараку, потім відвезли на атвозаках на КПВВ. Дуже довго ми просиділи в самих машинах. Там дуже холодно. В туалет практично не виводили, також з цим великі проблеми були. Організовано це було там, м’яко кажучи, не дуже. А потім просто вивели і поміняли. Все, що ви бачили на відео.

– Було приємно бачити, що ти усміхався під час обміну. Дякуємо тобі.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ – ТУТ.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG