Доступність посилання

ТОП новини
14 липня 2020, Київ 15:30

«П’ята колона сьогодні – це не лише поверненці часів Януковича» – Малко (огляд преси)


Учасники маршу національної ініціативи «Стоп Реванш» біля стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського в Києві, 2018 рік

Ще рік тому до подій Євромайдану в інформаційному полі України був присутній єдиний наратив. Навіть на прокремлівських каналах ніхто не ризикував відверто глумитися над пам’яттю героїв Небесної сотні чи піддавати ревізії наслідки Революції гідності. А вже уявити присутність в ефірі одного з найрейтинговіших телеканалів країни Олени Лукаш чи Андрія Портнова було взагалі нереально, констатує «Український тиждень». Залігши на дно соратники Януковича багато років намагалися зайвий раз про себе не нагадувати. Але нині впевнились, що все змінилося, і можна виходити на світло.

На відвертий реванш, з раптовою зміною обставин, захопленням влади, репресіями, «вчорашні» не наважаться, переконаний автор статті Роман Малко. Адже реалізація такого сценарію не гарантує успішного досягнення мети й занадто дорого коштує. Вже з перших секунд реваншисти зіткнуться з протидією, їхній противник миттєво змобілізується і дасть відсіч. Повзучий реванш ефективніший. Тим паче, якщо для цього створено всі умови. Він втілюється поступово й майже непомітно. Спочатку нізвідки з’являється Андрій Портнов, поводиться зухвало, провокує. Але його завдання лише прозондувати ґрунт. Якщо суспільство проковтне, а влада не відреагує, градус почне зростати.

П’ята колона сьогодні – це не лише ОПЗЖ та поверненці часів Януковича. Серед представників президентської партії не бракує тих, хто всіма своїми словами та діями сприяє реваншу. Хтось безпосередньо, як Максим Бужанський. Хтось опосередковано, як Сергій Сивохо, який усе ніяк не наважиться презентувати свою платформу примирення, однак озвучені ним ініціативи цілком збігаються з російськими й зводяться до того, що Київ має просити вибачення в Донбасу. Чи як Давид Арахамія, який висуває ідею пустити воду в окупований Росією Крим в обмін на звільнення Донбасу. Чи як Олександр Ткаченко, який закликає змінити закон про державну мову, а його вчорашні колеги вважають, що українська годиться хіба що для комедій.

Не можна сказати, що нова влада сама по собі є реваншистською, однак її бездіяльність, постійне вдавання із себе милосердого миротворця створюють буквально курортний режим для проросійських сил. Слабка влада – це мрія тих, хто прагне повернути Україну в орбіту російського впливу, переконаний автор.

Учорашнім «кавекашникам», а згодом успішним виробникам російськомовних серіалів, схоже, муляє те, що не можна, як раніше, бути одним народом. На цих сентиментах і гратиме Москва – там уже добре вивчили слабкі місця українського президента. Хочете обміну полоненими – так, але на наших умовах. Хочете припинення вогню і повернення Донбасу – теж на наших умовах. У Зеленського немає імунітету проти цих підступів, а реваншистам всередині країни тільки того й треба. На цьому наголошується у статті «Реванш близько».

Путін знову заговорив про історичну важливість Росії. Чому українська державність так бентежить північного сусіда і як від цього залежить майбутнє Європи, досліджує тижневик «Новое время». Автор статті, директор російського Центру досліджень постіндустріального суспільства Владислав Іноземцев погоджується з тими, хто називає північно-східного сусіда України не Росією, а Московією. Таке розмежування понять було б абсолютно правильним, вважає дописувач. Утім, для Росії відчувати себе Московією, важко: масштаб приниження не компенсується ні ядерною зброєю, ні пропагандистської риторикою. Саме тому в Кремлі згадують «русский мир» та «історичну Росію»; саме тому українська державність так бентежить сусіда; саме тому «інтеграція» з Білоруссю стає воістину параноїдальною ідеєю.

Нинішній конфлікт Москви і Києва відзеркалює суперечка російської цивілізації, що виникла між Балтією і Візантією (невипадково Михайло Грушевський писав історію України-Русі), з московською, що сформувалася не стільки як «азіатська» під впливом монголів, скільки як імперська в ході протистояння їм.

На жаль, ця суперечка обернувся війною, яка, як сподівається автор статті, коли-небудь закінчиться, – але війною не України і Росії, а України-Русі і Московії. Протистояння не Степана Бандери і Йосипа Сталіна, а Данила Галицького, проголошеного Іннокентіем III Rex Ruthenorum, і Олександра Невського, який отримав ярлик на князювання з рук хана Мунка. Протистоянням, від підсумків якого, за твердженням дописувача, залежить сьогодні майбутнє всієї Європи. Заголовок статті – «Повернення Московії».

Ситуація з коронавірусом засвідчила, що для перших осіб України охорона здоров’я не є пріоритетом, стверджує в тижневику «Новое время» колишня в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун. Адже вийти на пресконференцію і висловити стурбованість недостатньо, коли йдеться про питання національної безпеки. Потрібні ефективні рішення, які неможливі, коли перші особи не в контексті. І вони не повинні мати медичну освіту, але мають достатньо зануритись у тему, якщо це дійсно їх турбує, наголошує дописувачка.

Натомість заступником секретаря РНБО призначають чиновника часів Віктора Януковича, а до «оцінювання» медичної реформи долучають людей Раїси Богатирьової. Хоча ці люди не показали свою спроможність та гідність у минулому. Тому покладатися на них у кризових ситуаціях сьогодні – велика помилка, переконана Супрун. Із монобільшістю у Верховній Раді приходить велика відповідальність. Намагатися перекласти її на «видатних лікарів», «медиків від бога» чи «міцних господарників» означає знехтувати довірою громадян і вкрасти у всіх українців критично важливий час і можливості. Про це йдеться в публікації «Вірус страху».

Про те, що відбувається із судовою реформою та яке її майбутнє, аналізує «Український тиждень». Видання пише, що нинішня судова реформа в Україні триває вже понад три роки. Серед найпомітніших змін – ліквідація Верховного суду України та Вищих спеціалізованих судів (господарський, цивільний, адміністративний і кримінальний). Усі вони виконували роль касаційних інстанцій. На зміну їм створили Верховний суд , який став єдиним касаційним органом. І саме він мав у подальшому формувати єдину судову практику в Україні. Старих суддів вирішили звільнити. А нових мали набирати за конкурсом. У такий спосіб влада декларувала бажання перезапустити й очистити судову систему від сумнівних кадрів.

Щоправда, такі законодавчі ініціативи не знайшли підтримки серед суддівського корпусу. У вересні 2016 року пленум Верховного суду вирішив оскаржити судову реформу. Служителі Феміди звернулися до Конституційного суду, щоб той визнав невідповідність судової реформи Основному Закону. Щоб розібратися із цими питаннями, знадобилося понад три роки. Врешті Конституційний суд визнав, що судова реформа 2016 року не порушує закону.

Відтак, створена проблема – наявність двох юридичних осіб: Верховний суд України та Верховний суд. Із касаційними скаргами потрібно йти саме до останнього. Але водночас у першого на балансі досі є певне майно, до якого нібито не має доступу Верховний суд. Згідно з рішенням Конституційного суду, не можна ліквідовувати ані ВСУ, ані ВС. Розбиратися із цією правовою колізією мають народні депутати, відразу після того, як вирішать питання щодо запровадження ринку землі, голосування за який затягнулося на кілька тижнів. Докладніше йдеться в статті «Два Верховні Суди».

  • Зображення 16x9

    Ірина Біла

    На Радіо Свобода працюю з кінця 1990-х. Закінчила Київський університет культури і мистецтв – інформаційна, бібліотечна та архівна справа.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG