Доступність посилання

ТОП новини
03 липня 2020, Київ 20:33

Просвітитель Олександр Духнович був соборником, а не сепаратистом – Олександр Гаврош


Пам’ятник просвітителю Олександру Духновичу (1803–1865) в Ужгороді

(Рубрика «Точка зору»)

Соборник, а не сепаратист: ким є для нас Олександр Духнович?

Торік в ужгородському видавництві «Гражда» вийшов 4-й том творів Олександра Духновича (1803–1865), закарпатського просвітителя і літератора, від дня смерті якого 30 березня виповнилося 155 років. Греко-католицький священник-целібатник зробив навіть успішну церковну кар’єру, ставши каноником і правою рукою Пряшівського єпископа Йосифа Гаганця, себто, одним із найвпливовіших людей у цілій єпархії.

На 4-й том творів Духновича довелося чекати півстоліття
На 4-й том творів Духновича довелося чекати півстоліття

Дослідники сходяться на думці, що саме Олександр Духнович є ключовою постаттю закарпатської історії ХІХ століття. Він став тим двигуном, який започаткував національне відродження в Угорській Русі, а авторитет мав серед народу такий високий, що його прозивали «батьком». (На кшталт пізнішого «батька Волошина» чи «батька Махна»).

Неорусинський рух проголосив Духновича своїм основоположником, центральною фігурою окремішнього іконостасу, користуючись тим, що той вживав самоназву «русин». При цьому зовсім не береться до уваги, що ця назва була тоді спільною для всіх українців Австрійської імперії – галичан, буковинців і закарпатців.

У поглядах Духновича простежуються дві головні ідеї: це боротьба проти «іга прикрого мадяризму» та єднання всієї Русі (насамперед Угорської та Галицької)

Спекулюючи кількома віршами, які стали народними піснями, нинішні представники неорусинського руху не прагнуть вникати в справжню суть Духновичевого світогляду. Тому вихід четвертого тому, який завершив півстолітню одіссею з публікації всієї доступної на сьогодні творчої спадщини будителя, для них пройшов непоміченим. Бо ж те, що міститься у листах та публіцистиці «батька Духновича», прямо суперечить ідеології «нового східнослов’янського народу».

Чому Духнович не вживав слова «русинський»?

У поглядах Духновича простежуються дві головні ідеї: це боротьба проти «іга прикрого мадяризму» та єднання всієї Русі (насамперед Угорської та Галицької).

Пам’ятник просвітителю Олександру Духновичу (1803–1865) в Мукачевому
Пам’ятник просвітителю Олександру Духновичу (1803–1865) в Мукачевому

На Закарпатті важко знайти ще одну постать, яка би в ХІХ столітті так гостро виступала проти «мадярського насилля»:

«Свавільні мадяри… здумали всьому противитися, суперечити будь-якому розпорядженню цісарському, жоден народ не шанувати і не визнавати, крім жмені мадярів. У них всі народи – бидло і худоба, лише мадяр був людиною…»

Тому «носити шлейф мадярам, як деякі наші священики і миряни чинять із закабаленням своєї народності – це мерзенне рабство…»

Бо мадярські гнобителі «напилися досить руської крові та наїлися м’яса і костей». Ось так, не менше і не більше!

Духнович весь час дивиться на Схід, за Карпати. Агітує за об’єднання Галичини та Закарпаття, вироблення спільної літературної мови

Різко виступаючи проти мадяризації та ренегатів, яких називає мадяронами, Духнович водночас весь час дивиться на Схід, за Карпати. Агітує за об’єднання Галичини та Закарпаття, вироблення спільної літературної мови, при цьому народне мовлення відкидає, вважаючи його грубим і простацьким.

Це чудово висвітлив відомий віденський мовознавець-славіст Міхаель Мозер у статті «Чи намагався Олександр Духнович створити русинську літературну мову?»

«Важко знайти щось більш чуже для Духновича, ніж проєкт створення самостійної «русинської» нації, як він формулюється сьогодні, – пише австрійський професор. – Тож представники новітнього русинського руху перебувають у досить складній ситуації, бо їхній головний кумир із XIX століття явно мав геть інакший від їхнього погляд на літературну мову русинів. Єдине, що єднає їх із Духновичем, – це слово «русинъ»; однак його значення в Духновича та в контексті русинського проєкту відрізняються настільки, що спроби зобразити Духновича будителем русинів навряд чи виглядатимуть переконливо.

Духнович був насамперед одним із будителів закарпатського москвофільства. У цьому він справді має заслуги перед слов’янством, бо протидіяв подальшому поступові мадяризації. Пробуджував він, одначе, не «русинство», а «руськість». Хоча деякі його тексти написано мовою, що ґрунтується на русинських діялектах у сьогоднішньому розумінні русинських діячів, було б явним перебільшенням – ба й непорозумінням – стверджувати, ніби він започаткував нову русиномовну літературу. Зрештою, наскільки відомо, такого наміру Духнович ніколи й не плекав».

Перший український буквар народною мовою 1847 року, виданий Олександром Духновичем раніше за букварі Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша
Перший український буквар народною мовою 1847 року, виданий Олександром Духновичем раніше за букварі Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша

На думку літературознавців, художня цінність літературних творів будителя, що найповніше зібрані у першому томі згаданого чотиритомника, невисока. Вони мають радше філологічну вартість як мовний документ доби. Навіть головне літературне досягнення Духновича – п’єса «Добродетель превишает багатство» не витримує театральних вимог і є радше розрізненими сценками моралізаторського духу, ніж цілісним драматургічним дійством. Зате мова цього найбільшого Духновичевого художнього твору є першою і найповнішою на 1850 рік фіксацією пряшівського діалекту.

Попри москвофільскі устремління греко-католицького панотця, його не слід віддавати на відкуп нинішнім представникам неорусинського руху, які роблять все, аби не показати справжнього Духновича. Певна річ, що він був дитям свого часу. Тож силу для опору «свавільному мадяризму» він, як і більшість його сучасників у Галичині, вбачав у могутній імперії, яка простягалася на Північ і Схід, включаючи в себе не лиш Петербург та Москву, але й Київ і Варшаву. З цього погляду Духнович є природною частиною загальноукраїнського літературного процесу на Західній Україні.

Пам’ятник Олександру Духновичу в Ужгороді
Пам’ятник Олександру Духновичу в Ужгороді

Найціннішим зі спадщини Духновича є його публіцистичні та історичні праці, зокрема, «Історія пряшівської єпархії», листування, щоденники, де простежується світогляд будителя, його ідеї, думки, почування.

На жаль, навіть цей чотиритомник не є повним. На думку покійної Олени Рудловчак, яка була найбільшим духновичезнавцем, вдалося зібрати лише половину спадщини письменника. Є чимало втрат вже в ХХ столітті, зокрема, зникла дуже цінна історична праця про мукачівського єпископа Поповича, яка містила автобіографічні моменти із життя Духновича і не була своєчасно оприлюднена через відсутність перекладу з латини. Не збереглося і жодного листа до Духновича, який провадив дуже жваве листування. Пропали і деякі його зображення. Не введено в чотиритомник і церковних праць будителя, які потребують фахового коментаря.

Ба, навіть те, що вже оприлюднено, не є належно прочитане і засвоєне, про що свідчить те ж неорусинство. Духнович потрібен їм лише як політичне гасло, примітивна наліпка, на яку ловитимуть довірливі душі, не здатні самостійно осягнути складну постать закарпатського будителя, який, до слова, навіть не використовував слова «русинський», а лише «руський» у різних написаннях.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олександр Гаврош

    Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив Львівський факультет журналістики. Має понад дві тисячі публікацій у пресі. Автор понад тридцяти книжок, в тому числі збірників публіцистики «Точка перетину», «Закарпаття під прицілом»,«Блукаючий народ». Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, драматург, сценарист. 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG