Доступність посилання

ТОП новини
15 липня 2020, Київ 02:18

Рейтинг прем'єрів: Ющенко і Гройсман найкращі – НВ (огляд преси)


Будівля Кабінету міністрів України

«Рейтинг прем'єрів. Як вплинули на країну три найкращих і три найгірших керівники Кабміну в історії України» – у статті під таким заголовком тижневик «Новое время» нагадує, що майже за 30 років незалежності країною встигли покерувати 25 прем'єрів: від Вітольда Фокіна до нинішнього Дениса Шмигаля. «Перед кожним з них стояло одне генеральне завдання – домогтися економічного зростання і одночасно забезпечити гідні соціальні стандарти життя населення», – зазначає видання.

Щоб з'ясувати – хто з них був найкращим, а хто найгіршим, тижневик опитав сорок експертів: бізнесменів, топ-менеджерів, економістів і журналістів. Безумовним фаворитом, який набрав найбільше очок у номінації «найкращий прем'єр», став Віктор Ющенко, який керував Кабміном у 1999–2001 роках, за часів президентства Леоніда Кучми.

Видання зазначає, що йому довелося мати справу з кризою, вірніше з наслідками проблемного 1998 року, що прокотився по світу від Азії до Європи. «Ющенку вдалося пом’якшити наслідки цієї хвилі для України і допомогти українській економіці міцно стати на ноги», – пише НВ.

На другому місці рейтингу «позитивних прем'єрів» тижневика за загальною кількістю набраних балів виявився Володимир Гройсман, який керував урядом у 2016–2019 роках, за Петра Порошенка. На третьому – Арсеній Яценюк, який очолював Кабмін у важкі 2014–2016 роки.

Опитування тижневика допомогло визначити не тільки позитивних, але і вкрай негативних прем'єрів. У цьому антирейтингу пальма першості дісталася пов’язаній між собою політичною історією трійці Микола Азаров, Сергій Арбузов і Віктор Янукович, що представляла донецьку «еліту» в особі Партії регіонів. Саме їхні прізвища частіше інших називали експерти, відповідаючи на запитання «Хто був найгіршим прем'єром в історії країни?»

Рейтинг президента Володимира Зеленського продовжує знижуватись. Головна причина невдоволення, як стверджує «Український тиждень», «нездатність влади виконати ключові запити суспільства». Йдеться про комплекс проблем, які з року в рік очолюють список головних турбот українців.

Як нагадує автор статті Максим Віхров, у серпні 2019-го п’ятірка першочергових завдань Зеленського була такою: припинення вогню на Донбасі; підвищення життєвих стандартів; зниження тарифів; покарання корупціонерів; а також зменшення впливу олігархів на політику («Демократичні ініціативи»). Але, за підсумками першого року правління, досягнення команди Зеленського в цих напрямах громадяни оцінили заледве на «трійку», тобто на 2,2-2,6 бала з 5, стверджує дописувач.

Утім, у влади ще залишаються два не надто очевидні козирі, йдеться далі в статті. Перший козир – це політичне амплуа самого Зеленського. Він ішов на вибори як «неполітик», і його поведінка досі не вкладається в шаблони типового українського державного діяча. Не допускати нормалізації образу президента влада зацікавлена якомога довше, переконаний автор статті.

Адже «допоки на вищій посаді перебуватиме «простий хлопець», суспільство буде більш схильне вибачати йому невдачі, солідаризуючись зі «своїм серед чужих» – досвідчених політиків, кабінетних інтриганів, впливових корупціонерів».

Особливо якщо підкріплювати власний розпач рішучими діями на кшталт відставки чергового уряду або час від часу жертвувати посадовцями, які акумулюють навколо себе забагато негативу. Утім, як зазначає дописувач, це лише допоміжні засоби: у такий спосіб можна стримати падіння рейтингів, але не нарощувати їх.

Набагато важливішим козирем команди Зеленського є її політична безальтернативність, констатує автор. «Жодну з опозиційних сил узагальнений український виборець не розглядає як прийнятну альтернативу. І допоки буде так, чинній владі слід боятися лише двох речей: втрати контролю за монобільшістю та масштабних вуличних протестів», – наголошує дописувач у статті «Нелюбов».

Про те, хто може допомогти охороняти право й порядок, якщо поліція неспроможна це зробити, «Український тиждень» досліджував у публікації «Довіра й захист». Автор статті Юрій Лапаєв нагадує, що, зокрема, у США до правоохоронних завдань іноді залучають армію, хоча вона й не має таких повноважень. Найсвіжіший випадок: президент Дональд Трамп наказав військовим інженерам, авіації та військовій поліції долучитися до розгону протестувальників у Вашингтоні. Утім, таке рішення отримало шквал критики і з боку преси та правозахисників, і від військових, зазначає дописувач.

Він переконує, що тимчасовою допомогою поліції можуть бути мотивовані, патріотичні й досвідчені громадяни зі зброєю. До того ж вони ще й будуть доволі ефективним стримуючим фактором для будь-якого зовнішнього агресора. Саме це покладено в основу формування територіальної оборони. Як зазначив у коментарі тижневику Дмитро Теперік, виконавчий директор Міжнародного центру оборони та безпеки (ICDS) у Таллінні й директор естонсько-українського проєкту «Стійка Україна», залучення ветеранів до розбудови національної стійкості – це правильний крок щодо зміцнення безпеки країни.

За його словами, варто відзначити дві складові: цивільну й оборонну. Засвідчивши себе як активних і патріотично налаштованих громадян країни, ветерани можуть своєю небайдужістю та піклуванням про майбутнє нації зробити вагомий внесок у суспільну дискусію про головні принципи й напрями розвитку системи національної стійкості, надто коли йдеться про час кризи.

Впродовж останніх місяців почастішали розмови про «небезпеки зовнішнього управління», констатує дописувач тижневика «Новое время» Павло Казарін. Про те, що Захід позбавляє Україну суверенітету і що міжнародні організації диктують країні правила гри.

«В єдиному хорі злилися депутати монобільшості. Адвокати олігархічних груп. Представники великого бізнесу», – зазначає журналіст. Вони переконують у тому, що врятувати Україну може лише «свято непослуху». Вмовляють не слухати поради, не виконувати зобов’язання і показати Заходу дулю. «Загалом, все те, що я чув сім років тому від покійного Чечетова», – згадує автор.

Утім, дописувач погоджується, що всі, хто міркує про зовнішнє управління, мають рацію. Воно й справді становить загрозу – для тих, хто сприймає суверенітет як право на феодалізм, кастовість і корупцію. Тому що сучасний світ – це світ взаємозалежностей, взаємозв'язків і угод. Якщо хтось хоче дізнатися, як виглядає держава, яка ні від кого не залежить, дописувач радить подивитись на Північну Корею.

«Зміна правил гри невигідна багатьом. Тим, хто звик сприймати країну як свою феодальну вотчину. Тим, хто мріє про нічим не обмежену владу. І тим, хто вважає, що місце України – на старій імперській орбіті Москви», – наголошує дописувач.

Іронія в тому, що вони зовсім не хочуть Україну його позбавити. Їм просто прикро, що пульт управління перебуває не в тих руках, насамкінець зазначає Казарін. Матеріал має назву «Старі пісні про головне».

Журналіст і політичний оглядач, переселенець з окупованого Донбасу Денис Казанський в «Українському тижні» коментує свою участь в засіданнях Тристоронньої контактної групи з врегулювання на Донбасі. Вона також відома, як Мінська група, в якій сторонами переговорів вважаються Україна, Росія та ОБСЄ.

Дописувач нагадує, що переселенців, які змушені були покинути захоплену бойовиками територію через переслідування та репресії, за офіційними даними налічується до 1,5 мільйона. «Тож цілком логічно, що їхній голос на переговорах також має бути представлений», – наголошує журналіст.

Адже до останнього часу монопольне право називатися представниками окремих районів привласнили собі лише члени незаконних формувань «ДНР» та «ЛНР». «Що було дуже зручно для Росії, яка вже кілька років ставить знак рівності між «ЛДНР» та Донбасом і намагається представити ситуацію так, ніби ці формування представляють думку всього регіону», – зазначає Казанський. Заголовок статті – «Фактор переселенців».

  • Зображення 16x9

    Ірина Біла

    На Радіо Свобода працюю з кінця 1990-х. Закінчила Київський університет культури і мистецтв – інформаційна, бібліотечна та архівна справа.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG