Закарпаття і подарунок Угорщині до Тріанона. Чому саме Берегівський район, а не Виноградівський?

(Рубрика «Точка зору»)

4 червня минуло 100 років з часу підписання Тріанонського мирного договору, за яким Угорське королівство втрачало більшу частину своїх теренів. (Тріанон, власне, це одна із резиденцій французьких королів, де й поставили свої підписи під заключною угодою представники Угорщини та держав-переможців у Першій світовій війні).

З того часу назва пишного палацу біля Версаля стала для угорців не менш сакральною раною, ніж поразка від турків у битві під Могачем 1526 року, коли Угорщина була розірвана на частини і на кілька століть втратила незалежність.

Давня рана вже зажила, а нова ніяк не затягувалася не без потуг з боку Будапешта, який всю міжвоєнну політику спрямував на повернення територій. І зрештою «обрізаній Угорщині» (як прозвали її самі мадяри) у полум’ї Другої світової війни вдалося прирости угорськими теренами Словаччини, Сербії, Північної Румунії і навіть окупувати ціле Закарпаття. Лише один угорський анклав, де мешкав субетнос так званих сейкелів, що залишилися в глибині Румунії, опинився поза межами гортіївської Угорщини.

Певна річ, що це далеко не відтворювало межі Угорського королівства, однак в Угорщині знову з’явилися великі національні меншини – українці, серби, румуни, словаки. Адже ідеально провести кордон у цьому переплетеному клубочку Європи ніяк не виходить, та Будапешт і не прагнув цього, намагаючись під час світової пожежі відхопити побільше територій.

Але, як відомо, жадібність згубна. Після поразки гітлерівської коаліції, членом якої Угорщина була з 1939 року, всі територіальні набутки Будапешта посипалися, як картковий будинок. У 1947 році новими підписами було підтверджено стару Тріанонську угоду. І хоча соціалістична Угорщина опинилася в одному військово-економічному блоці з СРСР, Чехословаччиною, Румунією, міжвоєнне гасло «Ні, ні, ніколи!», хоч і не транслювалося з високих трибун, але жило у масовій свідомості. Друге дихання воно здобуло після падіння комуністичного режиму та скасування цензури. Різні політичні сили почали голосити про вікову кривду, нанесену угорському народові, про потребу відновлення історичної справедливості. Проте входження до Європейського союзу не тільки Будапешта, а й угорських сусідів, робить політику зміни кордонів малоймовірною навіть у далекій перспективі. А найбільші угорські анклави розташовані саме в Румунії (до 1,5 мільйона мешканців) та в Словаччині (до пів мільйона).

Україна зі своїми 150 тисячами угорців є лише четвертою, пропустивши наперед ще й Сербію (до 300 тисяч угорців). Однак Будапешт, особливо при владі Віктора Орбана, який поставив відносини із закордонними угорцями наріжним каменем своєї політики, не забуває посипати голову тріанонським попелом.

Щоправда, відзначення сторіччя Тріанона пройшло без надмірного нагнітання національної істерії під означенням вимушеної у 1920 році «диктатури миру». Але і тут істина далека від угорського світосприйняття, бо дві третини втрачених територій Угорського королівства – це теперішня Хорватія, Словаччина, Закарпаття, сербська Воєводина, третина Румунії. І історичних прав на них угорці не мають, зважаючи, що до Першої світової війни навіть за офіційними переписами угорці складали меншість у своєму королівстві. Себто, на початку слід говорити про історичну кривду сусідніх народів, які опинилися під владою угорців, і після Першої світової війни нарешті визволилися. (У Румунії День підписання Тріанонської угоди проголошено національним святом).

Так, велика кількість угорців опинилася поза межами Угорщини (350 тисяч повернулися на Батьківщину ще до 1924 року). Але подібні трагедії переживали й інші народи. Мільйони українців теж опинилися поза нині офіційними теренами України – на Кубані, Курщині, Берестейщині, в Польщі, Словаччині, Румунії. Угорці не зазнали жахіть насильницької депортації, яку пережили сотні тисяч польських українців.

Свої історичні терени втратили німці, яких ще й мільйонами депортували із Чехословаччини, Польщі, Югославії, СРСР. Ця національна травма куди кривавіша за Тріанон, але ми не чуємо з уст німецьких політиків заяви про споконвічний Кенігсберг чи Судети.

Зрештою, на післятріанонській мапі національностей чітко видно, що угорська меншина зосереджена переважно в прикордонній смузі сусідніх держав, як це спостерігаємо і на Закарпатті. Адже при укладанні такої складної угоди виходять не тільки з етнічних чинників, але й з економічних та природних.

Тому природна перешкода – річка Тиса та залізнична гілка від Ужгорода до Хуста і визначила перебування навколишніх територій, в тому числі заселених угорцями, в межах Чехословаччини, а згодом СРСР. З таких же мотивів пів сотні тисяч закарпатських українців опинилися в Румунії, проживаючи на іншому боці Тиси, по якій був визначений кордон між Прагою та Бухарестом. Так само за основу словацько-українського кордону була покладена залізнична гілка Великий Березний-Ужгород, внаслідок чого четвертина всього українського населення Угорської Русі опинилася в Словаччині, а тимчасовий кордон із роками перетворився на постійний.

Берегівський чи Виноградівський?

Але якщо президент Хорватії висловив обурення цьогорічними Тріанонськими жестами Будапешта, то Україна піднесла угорцям подарунок у вигляді Берегівського району, який планується розширити після адміністративної реформи. Адже ще кілька тижнів тому все Закарпаття мало бути поділене на чотири райони – Ужгородський, Мукачівський, Хустський та Тячівський. Але після поїздки очільника МЗС України до Будапешта, несподівано появився і Берегівський район, до складу якого долучили значно більший Виноградівський.

(ПРИМІТКА: В МЗС України запевняють, що на зустрічі міністрів закордонних справ України і Угорщини, Дмитра Кулеби і Петера Сійярто, 29 травня взагалі не обговорювалося питання Берегівського району. А сам Кулеба у фейсбуці, серед іншого, зазначив: «Рішення про приєднання цього району (Виноградівського до Берегівського – ред.) ухвалювало не МЗС. Адміністративно-територіальна реформа – не питання МЗС»)

Якби тут не було політичних мотивів, а суто адміністративні, то район би мав називатися Виноградівським, адже на Виноградівщині мешкає 120 тисяч населення, а на Берегівщині – лише 75. І Виноградів, і Берегово однакові за кількістю населення – по 25 тисяч. Обидва були центрами угорських комітатів, тобто мають історичну традицію адміністрування. Берегово, щоправда, нині має статус міста обласного порядкування, але це не може бути головним аргументом, бо для більшості мешканців нового утворення природнішим центром є Виноградів.

Зрештою, українців у новоутвореному районі буде більше за угорців, тож і центр мав би бути в переважно українському Виноградові, зважаючи, що угорців у місті лише 15%. Однак київська влада, маючи на руках вагомі аргументи для такого рішення, вчинила як нерідна, запропонувавши називати новий район Берегівським. Окрім виразного жесту в бік Будапешта, інших вагомих аргументів такого рішення не проглядається. На думку будапештських експертів, створення такого району важливіше для угорської меншини навіть за правки до «Закону по освіту».

Але що це принесе Закарпаттю? За підрахунками угорських товариств, в новому районі угорців буде 43%. Кілька відсотків складатимуть роми, яких особливо густо на цих південних теренах. Приблизно співрозмірні групи українців та угорців можуть стати причиною для постійного протистояння, зважаючи, що депутати Виноградівської районної ради вже одноголосно висловилися проти новоствореного Берегівського району.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Планують створити «угорський» район: влада України пішла на поступки Будапешту

Значно продуктивнішим було би інше рішення, яке базується на економічних чинниках. До Виноградівського району прилягає чимала частина великого Іршавського, який внаслідок реформи розчиняється в Хустському. Тож можна було би ті населенні пункти, яким ближче до Виноградова, ніж до Хуста, приєднати до Берегівсько-Виноградівського району, з цілком очевидним тепер центром у Виноградові. Українська більшість у районі стала би переконливішою, що зупиняло би можливі сепаратистські тенденції.

Саме так би поступив мудрий господар у власній хаті. Але з Києва, вочевидь, краще чути Будапешт, ніж Закарпаття.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Будапешт не грає за нотами Москви»: експерти Угорщини про Україну, мову, Берегівський район, НАТО і візит Орбана

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Україна шукає компроміси у відносинах з Угорщиною, але не зрадить власні інтереси – Кулеба

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Демонізувати ситуацію не варто, але деякі поступки Будапешту є – експерти про «угорський район» Закарпаття