Ця жінка каже, що чоловік прощався з нею і дітьми, як назавжди. «Коли почув, у чому його звинувачують і яку статтю інкримінують, то сказав мені готуватися до найгіршого. Хоча я ще сподівалася, що його відпустять». Минув уже понад рік: спочатку була тюрма в Росії, тепер – в анексованому Криму.
Ці історії Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод та у рамках кампанії #PrisonersVoice.
Ерфан Османов
«Ми прожили разом 11 років, і спогадів у нас дуже багато. Один із найяскравіших – народження нашого четвертого малюка. Мій чоловік по натурі не надто романтичний, а мені завжди хотілося, щоб він мене з пологового зустрів якось по-особливому – з квітами, з кульками. І цього разу він підготував мені такий сюрприз. Ми приїхали додому, а там скрізь кульки, прикраси, квіти. Цінність же не в кульках, а в тому, що він заради мене це все зробив», – згадує щасливі моменти Акіме Османова, дружина кримськотатарського активіста, політв’язня, фігуранта так званої другої сімферопольської групи у «справі Хізб ут-Тахрір» Ерфана Османова у розмові з волонтерами кампанії #PrisonersVoice.
Ерфан Османов – кримськотатарський активіст, він регулярно відвідував політично вмотивовані судові справи в Криму. На життя заробляв внутрішнім оздобленням будинків. Має музичну педагогічну освіту, грає на трубі. Батько чотирьох дітей.
Був затриманий російськими силовиками 27 березня 2019 року. Йому інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою». Ерфанові Османову загрожує покарання у вигляді позбавлення волі строком до 20 років. Російський правозахисний центр «Меморіал» визнав його політв’язнем.
«Обшук почався дуже рано – ще не було шостої, і тривав три з половиною години. Це був жах. Ми спали, потім почули цей гуркіт, я не могла зрозуміти, що відбувається – підійшла до вікна, а там – світло від фар, якісь люди в масках, – згадує той день Акіме Османова. – Коли чоловік почув, у чому його звинувачують і яку статтю інкримінують, то сказав мені готуватися до найгіршого. Хоча я ще сподівалася, що його відпустять».
Акіме згадує, як чоловік прощався з нею і дітьми, – як востаннє. «Він підходив до кожного сина і давав їм настанови. Казав, що вони залишаються за старших. Я бачила сльози дітей і що Ерфан теж ледь стримується… Під час обшуку у мене на руках весь час був наш малюк, чоловік попросив його взяти. Як він дивився на дитину – ніби намагався запам’ятати кожну деталь і той запах, яким малюк пахнув, щоб потім, коли не буде поруч, все це згадувати, – розповідає дружина в’язня. – Коли Ерфана вже виводили, він підійшов до мене і сказав, що довіряє Всевишньому і мені».
Адвоката не допустили на обшук. Сусідам також не дозволили зайти на подвір’я родини Османових. «Певне, щоб ніхто нічого не побачив і не почув», – каже Акіме.
Вона розповідає, що наступні кілька днів були наповнені невідомістю – рідні не знали, куди відвезли затриманих кримських татар, що з ними і чи вони взагалі живі. Адвокати писали запити і зрештою вдалося дізнатися, що Ерфан Османов перебуває в СІЗО в російському місті Ростов-на-Дону.
Було настільки погано, що він не міг вже говорити і стояти
«Чоловіка помістили в одиночну камеру, де він провів пів року. Ці пів року, розповідав він, були дуже важкими психологічно, можна було збожеволіти, – каже Акіме Османова. – Саме тоді в Ерфана погіршилося здоров’я. Почалися проблеми з серцем, він пережив кілька серцевих нападів, його відкачували в камері. Розказував, що лягав спати і не знав, чи прокинеться. Було настільки погано, що він не міг вже говорити і стояти, навіть молитву читав пошепки і сидячи. Жодної меддопомоги йому не надавали. Єдине, що йому помогло не зійти з розуму, – віра і фізичні вправи».
Зараз триває досудове слідство. За словами дружини, Ерфан рік просидів у ростовському СІЗО просто так – слідство не проводилося, слідчий до ув’язненого не приходив. І лише коли його перевели назад до Криму – у сімферопольське СІЗО – почалися допити.
«Зараз їх у камері 11 людей, – розповідає Акіме. – Зараз спека, і їм там буквально немає чим дихати. Чоловіка почав турбувати підвищений тиск, він постійно п’є таблетки, щоб понизити його. Є проблеми і з печінкою та нирками. Тюремну баланду намагається їсти, але це не дуже виходить. Ставляться до в’язнів там не по-людськи. В час карантину не було ніяких заходів безпеки, ні масок, ні антисептиків – нічого».
Якби не віра – опустила би руки
Акіме розповідає, що і вона, і діти важко переносять розлуку з Ерфаном. «Якби не віра – опустила би руки. А так розумію, що випробування нам послане не просто так, і його треба пройти достойно, – каже вона. – Є надія, що все скоро закінчиться, і всі повернуться до своїх сімей. Нас підтримують люди. Якби я була одна, мені було б складніше».
Вона розповідає, що після обшуку і арешту Ерфана і вона, і діти здригаються від найменшого шурхоту. «У нас четверо хлопців, їм важко без батька, вони дуже до нього прив’язані. Ерфан постійно їх чогось навчав, постійно був з ними. Зараз цього не вистачає. Вони постійно запитують, коли батько повернеться», – каже Акіме Османова.
«Відбувати такі карколомні терміни і бути в тюрмах мають справжні злочинці. Ті, хто вчинив справжні злочини, і мають за це понести покарання. Виходить, що сьогодні бути віруючим небезпечніше, ніж злочинцем. Бо навіть злочинцям не дають таких термінів ув’язнення. Життя наших рідних проходять в стінах тюрми, хоча вони мали би бути вдома і виховувати своїх дітей. Діти не повинні бути сиротами при живих батьках», – каже Акіме Османова.
Центр громадянських свобод створив петицію із закликом до ООН, Ради Європи, Європейського союзу, ОБСЄ, а також держав, які беруть участь у цих організаціях, вплинути на Росію задля звільнення в’язнів, захистити їх від катувань, надати меддопомогу, а також відкрити доступ на територію Криму і ОРДЛО міжнародним міжурядовим організаціям і гуманітарним місіям. Також правозахисники оголосили про набір волонтерів кампанії #PrisonersVoice.
Олександр Шумков
«Надію дають лише віра і сподівання на краще. Віра в те, що справедливість буде. Що Сашко повернеться додому. Що він буде щасливий в цьому житті, – каже Людмила Шумкова, тітка українського політв’язня Олександра Шумкова, якого в Росії засудили до чотирьох років колонії у так званій справі «Правого сектору». – Він мій племінник, хрещений синочок. Я його вперше побачила, як йому було п’ять днів від народження, це було таке маленьке гарненьке дитятко. Разом з його мамою, моєю сестрою, з бабусею і дідусем ми відводили його у дитячий садочок, у перший клас. Потім – випускний. Ці яскраві моменти залишаться в пам’яті назавжди. Сашка дуже не вистачає. Хочеться, щоб він був на волі й вільно продовжував обраний ним шлях».
Олександр Шумков народився 19 вересня 1989 року, жив у Херсоні. З 17 років брав активну участь у розбудові громадської організації «Спілка української молоді в Україні» на Херсонщині, популяризував українську мову, читав лекції з історії України та організовував виставки на історичну та краєзнавчу тематику, займався патріотичним вихованням молоді.
Потім, звісно, поїхав на Майдан, а згодом – на війну
«Сашко завжди мав активну громадянську позицію. Безпосереднього з його участю на Херсонщині, у Бериславському районі, був встановлений перший пам’ятник борцям за волю України. Він брав активну участь у створенні цього меморіалу, – розповідає Людмила Шумкова. – А потім, звісно, поїхав на Майдан, а згодом – на війну».
Під час Революції гідності й після неї Олександр Шумков перебував у лавах «Правого сектору» і охороняв тодішнього лідера організації Дмитра Яроша. Після чого пішов служити до ЗСУ. Служив за контрактом в селі Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області.
17 серпня 2017 року не повернувся після служби додому. Півтора місяця рідні не знали, що з ним і де він. І лише 29 вересня 2017 року його виявили в російському СІЗО. Матері ув’язненого надійшов лист від Слідчого комітету Росії і ФСБ, в якому йшлося про те, що її синові оголошено підозру «за участь в екстремістських організаціях».
Мати дізналася через адвоката, що Олександра викрали співробітники ФСБ Росії, і кордон він перетнув проти своєї волі непритомним. У суді захист озвучив детальну версію тих подій. Згідно з нею, Олександр Шумков як дізнавач військової прокуратури України їхав на зустріч із інформатором, який повинен був надати йому інформацію про постачальників наркотичних речовин із території, підконтрольної угрупованням «ДНР/ЛНР», в Одеську і Дніпропетровську області України. Неподалік російсько-українського кордону, на місці зустрічі з інформатором, на машину було скоєно напад. Олександр був знерухомлений ударом електрошокера і в несвідомому стані вивезений на територію Росії.
У грудні 2018 року російський суд засудив Олександра Шумкова до чотирьох років колонії за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 282.2 КК Росії («Участь в діяльності екстремістської організації»), у зв’язку з членством в забороненому в Росії «Правом секторі».
Правозахисний центр «Меморіал» визнав Олександра Шумкова політв’язнем. Зараз він відбуває покарання у колонії № 4 в місті Торжок, що в Тверській області. Людмила Шумкова розповідає, що в ув’язненні російські силовики катували Олександра і погрожували йому розправою.
«Коли він від’їжджав у зону бойових дій як доброволець, то завжди казав: «Якщо я потраплю в полон, я себе підірву гранатою». Для нього потрапити в лапи до ворога – це вже насильство. І коли його передали в ФСБ і почався безперервний допит, декілька діб йому не давали спати, їсти, пити, – розповідає Людмила Шумкова. – Сашко декілька разів оголошував голодування. Коли його привезли в СІЗО в Твері, то застосовували вже фізичні катування. Його виводили в якесь тісне приміщення і там били по спині і ногах згорнутим гумовим килимком».
Олександр розповідав адвокатові, що відчував сильний біль після побиття, але не звертався за медичною допомогою, бо боявся подальшої розправи. Згодом його з п’ятьма іншими арештантами на десять днів помістили в камеру площею 12 квадратних метрів. Він передав через адвоката, що у приміщенні не було чим дихати, на стінах і стелі була цвіль, був присутній різкий запах вогкості. Після прибуття в колонію № 4, що у місті Торжок, Олександра, за даними його захисника, били кийком по ногах, спині й голові, й при цьому співробітник колонії говорив українцеві: «Це тобі за убитих співробітників «Беркуту» на Майдані».
До нього в колонію приїздили співробітники ФСБ, примушували його давати неправдиві свідчення проти іншого українського в’язня, казали, що живим він з Росії не виїде, що не потрапить у жоден список на обмін», – розповідає мати.
Майже весь термін ув’язнення в колонії №4 міста Торжок Олександр Шумков перебуває у штрафному ізоляторі або приміщенні камерного типу. Якось він провів 14 діб у ШІЗО лише за те, що зняв куртку, коли голився і вмивався в камері.
«Із моменту потрапляння в колонію він навіть не пройшов карантин, а одразу потрапив у штрафний ізолятор на 39 діб. Після цього його визнали злісним порушником правил внутрішнього розпорядку, і він пів року провів у приміщенні камерного типу. Це по суті те ж ШІЗО, просто там трошки м’якші умови перебування, – розповідає Людмила Шумкова. – 14 жовтня 2019 року він розпочав голодування через порушення прав ув’язнених та ігнорування їхніх вимог».
В ув’язненні, каже вона, в Олександра почалися сильні головні болі та болі в спині, судоми. Йому не називали медпрепарати, які давали. «У палату до нього заходили вже з набраними шприцами з невідомими речовинами, давали невідомі пігулки. Не зрозуміло, що це було за лікування, стан його лише погіршувався від цього», – каже Людмила. Олександр потерпав і від зубного болю, але жодних знеболювальних йому не давали, як і не направляли до стоматолога.
Рідні Олександра дуже сподіваються на обмін. Сам же Шумков, як дізналися вони через адвоката, не виключає варіант, що в 2020 році його «за командою з Луб’янки вивезуть кудись, де і закінчиться його життєвий шлях».
«Із питаннями про обмін дуже важко, ми ніяк не можемо достукатися до Офісу президента, – розповідає тітка політв’язня. – Президент робить якісь заяви для ЗМІ про те, що процес не зупинено, що він продовжиться після завершення епідемії СOVID-19, але не зрозуміло, що відбувається зараз. У нас, рідних політв’язнів, жодної інформації немає, чи проходить цей процес перемовин, чи він зупинений, і що взагалі зі списками на обмін?».
«Наші політв’язні потребують підтримки, оскільки ці люди були ув'язнені за свою позицію, за свою ідеологію, за боротьбу за вільну Україну. Багато вклали своїх сил у цю діяльність, і хочеться, щоб люди пам’ятали про них, щоб вони там знали, що їх тут чекають і що все це не дарма, бо саме це дає їм сили і віру», – підсумовує Людмила Шумкова.
Віталій Чміль
«Я щодня прошу Бога, щоб мого сина обміняли, щоб я його скоро побачила. Лише надія на це дає мені сили, – каже Олена Чміль, мати бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Віталія Чміля, який 2 травня 2018 року потрапив у полон до проросійських бойовиків так званої «ДНР». – Мені все нагадує про сина. Все… Я вже третій рік його не бачу».
2 травня 2018 року Віталій Чміль зник під час виконання бойового завдання. У той день, розповідає Олена Чміль, їй зателефонував комбриг і запитав, чи Віталій часом не вдома. 10 травня Олена Чміль вже була в Широкиному Донецької області, спілкувалася з начальством сина. «Ні один командир нічого толкового мені не сказав, лише питали, чи Віталій нічого погано про них і службу не розповідав, – згадує мати полоненого, – і того ж дня по російському телебаченню показали відео, де Віталій в полоні».
Згодом Віталія побачили у кількох пропагандистських роликах, почалися різні розмови – чи він часом не дезертир. Тут його оголосили у розшук. Але восени 2018 року, розповідає Олена Чміль, над її сином на окупованій території відбувся «суд» і бойовики засудили його до 17 років ув’язнення. Довгий час місце перебування Віталія було невідоме, зараз же, за словами матері, військовий перебуває у макіївській колонії, а до того був у донецькому СІЗО.
«Коли ми прийшли на обмін полоненими, то я дізналася, що він живий. Кілька разів дзвонив мені. Розповідав, що сильно знущалися над ним, катували. Він перебував у підвалі зі щурами, – розповідає Олена Чміль. – Я ніколи не звертала уваги, що син вміє малювати. Коли повернулися хлопці з полону, то показували його картини».
Вона каже, що Віталій страждає від сильних головних болів, але жодної медичної допомоги він там не отримує. Сподівається, що його найближчим часом обміняють і він повернеться додому. «Але в СБУ мені весь час кажуть, що його у списках на обмін немає, бо «ДНР» його не підтверджує. Не розумію, чому так», – розповідає Олена Чміль.
Віталій Чміль жив у Миколаєві, до служби у ЗСУ працював на одному з миколаївських заводів, виховував сина.
«Він був моєю надією від Бога. У мене – четверта стадія онкології, він мене лікував. Сам виховував неповнолітнього сина, зараз хлопчик живе зі мною», – каже жінка.
За останніми даними Служби безпеки України, на окупованих російськими гібридними силами територіях Донбасу позбавлено волі 214 людей. Щодо утримуваних безпосередньо на території Росії та в окупованому Криму, то за даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, їх від 113 до 115. У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв’язнів. Такі ж цифри – у Кримської правозахисної групи. А член Ради правозахисного центру «Меморіал» Сергій Давідіс повідомив, що у списку їхнього центру перебуває 315 осіб, 59 із яких – кримчани.
МЗС України констатує, що протягом останнього року Україні вдалося провести три успішних етапи звільнення утримуваних осіб і повернути з російських в’язниць понад 130 громадян України. Проте питання звільнення утримуваних Росією за політичними мотивами громадян України і надалі залишається актуальним, передусім у контексті тривалих репресивних практик на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і Севастополя, а також на території самої Росії, мовиться в повідомленні.
