Доступність посилання

ТОП новини
22 вересня 2020, Київ 11:35

Це мій дім, і я буду захищати цю країну – медик зі США, який вчив рятувати життя


Давід Пластер
Віталія Томахів

Давід Пластер – колишній військовий лікар зі США. Протягом своєї кар’єри чоловік побував у понад 20 гарячих точках світу. Вийшовши на пенсію, він багато подорожував світом. Давід відвідав близько 100 країн. Згодом, зупинився в Україні, де живе від 2012 року. У 2013-му Давід був учасником Революції гідності, а згодом, від початку війни на Донбасі, пішов на фронт. Чоловік вирішив навчати українських бійців тактичної медицини. Для забезпечення солдатів медичним приладдям він витратив понад чверть мільйона доларів власних заощаджень.

Зараз має власний бізнес, працює в консалтингу, а також є власником мовної школи, де займається маркетингом та рішеннями з бізнесу. Ми зустрілися з Давідом у парку Шевченка: усі місця тут знайомі для нього, адже він працював у Київському національному університеті, де також викладав англійську.

«Патріотизм може завести далеко, але хліб заведе ще далі», – каже Давід про зраду на війні.

– Чому ви переїхали в Україну?

– Я приїхав сюди, щоб навідати друзів. Це були як військові, так і українські студенти, це люди, з якими я познайомився ще у Штатах.

Ви багато подорожували світом, але чому саме Україна?

– Млинці (дожовуючи свій млинець, сміється – ред.).

– Добре, але згодом тут почалася війна, чому вирішили піти туди?

– Я подорожував областями України. Пив пиво і розмовляв із багатьма різними людьми: російськомовними, україномовними. Я бачив, що країна котиться у прірву. Люди зі сходу, які ніколи не були на заході, могли розповідати про те, що там живуть бандерівці та фашисти. Люди з заходу, які ніколи не були на сході, думали, що вони знають все про людей на сході. Ми могли побачити шлях, який вів до війни.

Якось на Новий рік ми з друзями сиділи і загадували бажання. Через свій мовний бар’єр я не зрозумів, що це були бажання, і подумав, що це передбачення, те, що має трапитися у наступному році. Тому я передбачив те, що приблизно у 2013 році в Україні буде Революція. Друзі сказали прочитати вголос, щоб такого не трапилося. Я прочитав, що до 2013 буде революція на територіях Донбасу та Криму. Мені тоді відповіли: «Та ти не українець, ти не знаєш нічого». І я сказав, що я дуже сподіваюсь, що вони праві.

Чому саме таке передбачення?

– Через цю битву та людей. Політики постійно «зіштовхували» нас. Так, ніби одні – це прозахідні, інші – проросійські. Олігархи та телевізійні канали – вони справді мають вплив на людей. Це було майже як релігія. Коли людей з західної та східної України «годували» тими історіями медіа, які їм подавали.

Люди в центральній Україні говорили про те, як вони пережили Голодомор і про те, що вони не люблять росіян. В цей час люди з Західної України були під Польщею і говорили про свою ненависть до Росії. Це схоже, але не те ж саме. Якщо подивитися на це з історичної точки зору, логічно, що Помаранчева революція не вирішила всі питання. Люди чекали результату. Таким результатом став Євромайдан. Українці із сходу до заходу піднялись і відкинули пропозицію «русского мира», жорстокого та корумпованого тодішнього президента Януковича. Страх контролює людей так довго, поки вони не зрозуміють, що це уряд повинен боятися людей, а не вони – свій уряд. Вся влада походить від людей, і вона повернеться їм, якщо уряд зловживатиме цією владою.

Ви були на фронті, де навчали військових тактичної медицини. Що видалося для Вас найважчим під час тренінгів?

– Так, я навчав солдатів, а також навчав інших «як навчати». Давав інформацію за стандартами, які є в США.

Давід на інструктажі для військових
Давід на інструктажі для військових

Найважчим був мовний бар'єр. Було достатньо людей, які розуміли більшість того, що я кажу, але можна сказати, ми грали у велику гру – військового «крокодила» («крокодил» – гра, в якій все пояснюється без слів, лише за допомогою жестів – ред.).

Ви навчали ЗСУ чи добровольчі батальйони?

– І тих, і тих. Здебільшого, це була Нацгвардія. Основна моя ціль була – дати їм матеріали, знання.

Яким було ставлення побратимів до вас?

– Більшість людей не знали, хто я. У кожного була своя версія. Деякі люди думали, що я – поляк, через акцент, коли я розмовляв українською. На моїй формі було ім‘я – Михайло. Як Архангел Михаїл. Це ще з моєї діяльності на Майдані, коли ми знайшли прихисток у Михайлівському соборі. Після того це стало символічним ім'ям.

Я відчув, що той самий чоловік, який не хоче повертатися до військової справи – це зробить

Я пам'ятаю, як сидів на лавці і дивився на схід сонця, в той момент я бачив, що навкруги мене багато людей, але я почувався самотньо. Я зрозумів, що не хотів би повертатися до військової справи. Тоді я слухав одну пісню, де була така цитата: «Моя ладонь превратилась в кулак» (пісня В. Цоя «Кукушка» – ред.). В той момент я відчув, що той самий чоловік, який не хоче повертатися до військової справи – це зробить. Я вирішив, що якщо я збираюся жити тут, то я маю щось зробити, а не просто сидіти склавши руки. Я допомагав тим шляхом, яким міг. Тому витратив багато власних заощаджень для медичного приладдя для солдатів. Я не робив постів на фейсбуці про це. Може, я навіть не мав права боротися за цю країну. Може всі українські чоловіки мали це робити, а не іноземець, який приїхав.

Ті, хто хотіли, ті боролися.

– Так. І я хотів їх підтримувати. Я поважаю їх. Якщо б я пішов туди зі словами «Не моя війна»…. Так, це не моя війна, але це мій дім. Я тут живу і буду захищати цю країну від ворогів.

– Який ваш найсвітліший спогад з фронту?

– Хм, цікаве запитання. Бо всі думають лише про погані речі. Напевне, це те, що один хлопець, який буквально виріс в моїх очах, змінився. Хлопець, який до того міг казати «Не люблю західних людей, вони всі фашисти та бандерівці», а потім з цими ж людьми із західної України вони воювали в одному добровольчому батальйоні. І вони розуміли, що вони всі – це люди, які люблять свою країну. Так, можливо дехто з них говорив російською, дехто українською чи навіть польською. Або хлопці з Карпат, які не розуміли навіть російського «да» (сміється).

– А найтривожніший спогад?

– Відхід українських військ з Іловайська. Я дізнався про це пізніше. Зараз Зеленський зробив День пам'яті. Я не думаю, що у тих людей є спеціальний день, коли вони про це згадують, я думаю, що вони пам'ятають це кожен день. Факт у тому, що росіяни пообіцяли хлопцям «зелений коридор», але вони були розстріляні в ньому. Ніби в тирі(в оригіналі англійською – як тварини – ред.) І… Я маю на увазі….

(Далі видно, що Давіду стає важко говорити, і він припиняє. Робить зупинку й починає розповідати про інший тривожний спогад.)

– Другий спогад – це коли люди продавали інформацію ворогам. Через те, що їм не було чим годувати сім'ю. Бо патріотизм може завести далеко, але хліб заведе ще далі. Ось так.

Ви служили в американській армії. Чим, на вашу думку, відрізняються стандарти роботи в США та в українській армії?

– Я працював радником двох командирів Нацгвардії України. Я просто давав інформацію про стандарти ТССС (Tactical Combat Casual Care) протоколів з медичного навчання. Я пам'ятаю, як солдати приносили певні сертифікати на передову. Я пам'ятаю військового, який викрикував «У мене є сертифікат. І я знаю, як надавати допомогу».

Я сказав, будь ласка, припиніть навчати за такими стандартами, бо так ви лише вб'єте людей, а не вилікуєте

Я запитав його, хто ж дав це йому. Тоді я сказав, що є конкретні стандарти, і ми не можемо вчити за стандартами 2009 року. Я сказав, будь ласка, припиніть навчати за такими стандартами, бо так ви лише вб'єте людей, а не вилікуєте. Мені сказали, що я не правий. Та справа в тому, що у нас немає права на помилку. Може у політиків – так, у військових немає такої переваги, як можливість зробити похибку. Бо це наші життя. Я можу сказати, що Нацгвардія була краще підготовлена, ніж ЗСУ, але всі вони точно хотіли навчитися. Вони хотіли бути натренованими для того, щоб відстоювати свою державу. Це були справжні патріоти, вмотивовані і спраглі до нових знань.

Моя ціль була в тому, щоб зупинити це волонтерське навчання, посприяти створенню загальновійськових сучасних стандартів, аби ЗСУ могли навчати себе самі. Так вони могли б рятувати більше життів. Я просто показував на що вони здатні, і це не є великим секретом.

У ЗМІ вас традиційно називають «президентом Борщагівки», розкажіть про цей проект. Хто вас обрав, і що входить в обов'язки?

– «Бабусі». Це завжди бабусі, все починається з них в цій країні. Президент Борщагівки – це велика відповідальність. Бо з великою владою (тут в значенні силою, а не вищого органу – ред.) – багато відповідальності, а з відсутністю влади – ще більше.

Одного разу ми прибирали, і люди сказали, що це «суботник», а я відповів, що це толока

Все, що я роблю – це живу за прикладом. Люди побачили, що я щось роблю, що мені не байдуже. Одного разу ми прибирали, і люди сказали, що це «суботник», а я відповів, що це толока, бо суботник – це тоді коли Радянський Союз наказує тобі, що робити.

Ми – ветерани. Ми маємо обов'язки перед країною. Я просто подавав іншим приклад. Я не казав, що я правий чи що обов'язково треба робити так, як я.

У вас є команда?

– Звичайно є! Це команда зі всього Києва, з країни.

Це лише ветерани чи і інші волонтери?

Ми – ветерани. Ми маємо обов'язки перед країною. Я просто подавав іншим приклад

– Ні–ні. Це всі, і волонтери також. Ми не робимо це для медалей чи нагород. Гордість відчувається тоді, коли ти робиш щось для своєї країни. Не тоді, коли ти отримуєш медаль, нагороду чи хочеш її. Гордість – це коли ти маєш друзів, які поважають тебе, і ти поважаєш їх. І найвища нагорода для мене, яка прирівнюється до нагороди «Герой України» – це коли хтось із військових називає мене «братом». Більше мені не потрібно.

Коли люди повертаються з війни і зацікавлені в ветеранських проєктах – це чудово. Треба боротися за права ветеранів. Але, подивіться навкруги, на суспільство. Це більше не місце для війни. Навкруги тебе – люди, які не знають, як виглядає війна. І я пішов на схід не тому, що я ненавиджу росіян, сепаратистів чи Путіна. Я пішов тому, що я люблю ту країну, в якій я живу. Я хочу захищати і рятувати життя інших. І все. Нічого більше. Люди питають мене: «Ти бився (воював) на війні?», а я відповідаю: «Я рятував життя українських захисників».

Чи був я в місці, де люди стріляли в мене? Де люди помирали навколо мене? Так, я брав участь у бойових діях. Але не судіть мене за те, що я можу вистрелити в когось, судіть мене за те, що можу врятувати життя. Бо кожен може стріляти. Але я навчав інших рятувати життя, бо це більш важливо. Я б сказав, що найкраща перша медична допомога – вбити твого ворога до того, як він вистрелить у тебе. Як ви вважаєте?

Давід з українськими військовими
Давід з українськими військовими

Ви живете тут з 2012-го. Розкажіть про найважливіші речі, які змінилися в Україні з того часу.

– Більше людей розмовляють англійською. Також, тільки те, що хтось говорить гарно українською – не робить його патріотом, і якщо хтось не розмовляє українською – не робить його сепаратистом чи москалем. Проте, ми всі пам’ятаємо, як починалася «русская весна» на Донбасі та в Криму, адже Путін використовує російську мову як зброю і як привід для вторгнення в Україну. Окрім того, українська – державна мова. Обов'язково потрібно знати державну мову, якщо ти тут живеш. Але знати англійську теж потрібно, не російську. Анлійська має бути другою мовою, тоді Україна не ставатиме на коліна.

Коли кожен зрозуміє, що він відповідальний за свою країну, і прокинеться, від розуміння і обов'язку того, кого він обирає, тоді політики будуть кращі. І немає сенсу казати «наші політики такі погані». Вони погані, бо ви вибрали їх. Не треба казати «моя хата скраю», треба казати «моя хата на розі і тому я першим зустрічаю ворогів». І те, що я роблю – це може робити кожен українець. Але щоб бути активістом, ви маєте діяти. Можна викрикувати «Слава Україні!», але ніхто не має право це кричати, поки нічого не зробив для країни.

Основні зміни, які ви бачите в Україні після президентських виборів 2019-го?

– Більше зелених кульок (сміється). Насправді, багато в сфері діджиталізації. Бажання змінити щось, те, як Зеленський висловлюється, його повідомлення. Я не кажу, що ці меседжі – це саме те, що хочуть чути українці, чи те, що допоможе, але він справді гарно справляється з тим, як це подає. Він орієнтований на старших людей і молодих. А Порошенко – на людей середнього віку. Ще те, що змінилось – набагато молодший Кабмін.

Як швидко ви опанували українську?

– Я повністю її ще не опанував. Але «Борітеся – поборете», – казав Тарас Шевченко. Я думаю, що ніхто не може опанувати українську. Я дуже добре розумію цю мову. Це просто бажання. Я хотів розуміти людей і щоб вони розуміли мене.

Що б ви порадили тим українцям, які з певних причин не розмовляють українською?

Я був в багатьох селах на Донбасі, де люди розмовляють українською

– Вивчати англійську. Я можу зрозуміти, чому людям більше комфортна російська, але я був в багатьох селах на Донбасі, де люди розмовляють українською. Я розумів, що багато хто вважає, що це мова неосвічених з минулого покоління. І я думаю це якась нісенітниця. Якщо ти не знаєш української, але хочеш можливостей в цій країні і допомогти Україні перейти (йдеться про інтеграцію – ред.), то вчи тоді англійську, а не російську. Таким чином, ти хоча б зможеш спілкуватися з більшою кількістю людей. Якщо ти проти базових фраз українською, тоді «чемодан–вокзал–Москва». Пам’ятай, що це саме Путіну важливо розгойдувати мовне питання в Україні. Але це важко, коли ти почуваєшся присоромлено, бо не виходить говорити українською. Бо не всі, хто ходять у вишиванці щодня чудово спілкуються українською. Мовні здібності не показують твою здатність бути хорошим українцем. Втім, коли я бачу, що діти шкільного віку не розуміють українську, то я не знаю, як вони збираються добитися успіху. Бо українська – це мова успіху, можливостей в цій країні.

Як ви собі уявляли Україну, коли ще не переїхали сюди жити? Чи були якісь стереотипи пов‘язані з Україною, які ви спростували?

– Ні. Я досить тверезо мислю. Я мав багато друзів звідси, тому не було стереотипів.

З чим у Вас асоціюється Україна?

– Хороші люди. Асоціації пов'язані з революцією. Люди, які хочуть мати можливість зробити свою долю кращою.

Чи плануєте повертатися на батьківщину?

– На Борщагівку? (сміється). Насправді, я люблю свою країну. Щоправда «Макдональдс» там смакує гірше, але я хочу жити в Україні. Я американець, але тут (в Україні) мій дім. Я тут живу.

Україна для мене – це… Продовжіть речення.

Україна – це можливість, це концепт

– Україна для мене – не тільки земля, люди, багата історія, культура… Це можливість, це концепт. Це люди, які, працюючи разом, можуть створити щось спільне. Україна – це друг, це любов, це мій дім. І я хочу щоб тут жилося краще, тому я зі своїми друзями – мешканцями Борщаги – створив волонтерський проект, у рамках якого ми боремося з розповсюдженням наркотиків у нашому районі, прибираємо сміття, тощо. Ми намагаємося зробити життя кращим і комфортнішим, на відміну від тих, кого влаштовує жити в поганих умовах. Саме тому я назвав цей проект «Anomaly», мовляв ми не такі як решта, бо ми не байдужі і хочемо змін. Про наші заходи можна прочитати у нас на фейсбуці, там повно відео та фото з наших «рейдів» по Борщагівці.

За роки нашої діяльності ми закрили утричі більше каналів з наркотиками, ніж МВС України – всього понад 3300, і зафарбували понад 15000 рекламних оголошень про наркотики, і це лише в Києві (волонтери вирішили замальовувати ті написи спрей–фарбою, залишаючи на їхньому місці візерунки та синьо–жовті смуги – ред.). Крім того, ми створили чатбот, який дає можливість швидше реагувати на проблеми та боротися з їх розповсюдженням. Маючи певний досвід, ми можемо запропонувати свою поміч. Якщо у людей є 5 хвилин, для цього потрібні лише два великі пальці та wifi. Приходьте до Anomaly, і ми покажемо вам, як змінити ситуацію. Адже справжні зміни починаються з кожного з нас.

Зараз у Давіда є також проєкти, пов’язані з викладанням англійської саме для ветеранів війни. Чоловік переконаний, що Україна починається з людей, і що кожен, навіть незначний крок, може допомогти жити в такій державі, в якій вони прагнуть.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG