Східною Слобожанщиною називається та частина Слобідських земель, що перебуває зараз у складі Росії. Після ліквідації імперським урядом козацького устрою на українській Слобожанщині 1765 року, територія більшості слобідських полків (Харківського, Сумського, Ізюмського, Охтирського) увійшла через деякий час до складу Харківської губернії, а в ХХ столітті стала частиною радянської України, а потім і незалежної української держави.
І тільки територія найсхіднішого, Острогозького полку, як і невеличкі окрайці чотирьох інших, стала частиною іншої, Воронезької губернії, і через це згодом увійшла до складу Росії. З усього великого Острогозького полку тільки ділянка навколо Старобільську є зараз у складі України, а саме Луганської області.
Так створилася сучасна Східна Слобожанщина, яка, попри те, що стала частиною Росії, не загубила свою українську самобутність. Чисельну перевагу українців на цих землях фіксували переписи 1897 і 1926 років, тут народилися такі відомі українці, як історик і громадський діяч Микола Костомаров, актор Михайло Щепкін, поети Євген Плужник та Кость Буревій, етнограф Митрофан Дикарів, діяч УНР та перший дослідник Східної Слобожанщини Аркадій Животко.
Столиця Східної Слобожанщини, колишнє полкове місто Острогозьк (зараз у Воронезькій області), теж зберегло до нашого часу деякі особливості українського життя. Центральна історична площа міста дотепер у місцевих мешканців носить назву Майдан, і на ній є історична пам'ятка, пам'ятний знак, який розповідає, що «16 вересня 1696 року на Майдані Петро І, повертаючись з Азовського походу, зустрічався з гетьманом України Іваном Мазепою і козаками Острогозького полку, дякував їм за хоробрість і вірну службу».
І саме на околиці міста Острогозька, в слободі Нова Сотня (назва якої також свідчить про її козацьке, сотенне минуле), 1837 року народився видатний художник Іван Крамський (1837–1887), якого росіяни вважають своїм художником, але він, разом з тим, був українцем, знав і не забував про своє українство. Саме прізвище Крамський є українським, і свідчить про те, що його предки займалися якоюсь торгівлею («крамарювали»).
Нещодавно в Острогозьку (частиною якого є зараз Нова Сотня) відновили родинну хату Крамського, яка своїм виглядом знов таки нагадує місцевим мешканцям про їхнє українське минуле.
Не забував про Україну Іван Крамський також і у своїй творчості. 1871 році він пише для Пересувної художньої виставки дві українські картини.
І якщо перша з них, «Русалки. Травнева ніч», за мотивами повістей Гоголя, виявилася звичайною картиною з української тематики, то друга картина залишила великий слід в подальшій українській культурі.
Це був портрет Тараса Шевченка, який з цього часу і на довгі роки став хрестоматійним і в Україні, і в Росії. З моменту смерті Кобзаря на той час минуло вже 10 років, і Крамський писав його портрет, використовуючи фотографії та вивчаючи спогади сучасників Тараса.
Під кожухом у Тараса вдягнений фрак і модна краватка, що повинно символізувати й народність Кобзаря і його сучасність
Шевченко на портреті зображений у козацькій шапці та кожусі, який привезли йому його земляки з України. Разом з тим під кожухом у Тараса вдягнений фрак і модна краватка, що повинно символізувати й народність Кобзаря і його сучасність.
І хоч Крамський ніколи не бачив живим Тараса Шевченка, та чимось зміг угадати його характер, та зробити так, що саме цей портрет набув неабиякої поширеності в Україні – його поміщали на першій сторінці друкованих творів Шевченка, вивішували в класах народної школи, та навіть часто його можна було побачити як у звичайних селянських хатах, так і в будинках освічених українських патріотів. Зараз оригінал цієї картини висить на почесному місці в московській Третьяковській галереї.
Так що, пишатися Крамським українці можуть не менше, ніж росіяни. І те, що народився він на російському боці Слобожанщини, а не українському, не має бути для того перешкодою. Адже українці залишаються українцями й там, і там, і в Україні, і в Росії.
Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
