Наприкінці Другої світової війни етнічних українців почали масово і примусово переселяти із прикордонних територій Польщі до Радянської України. Це стало можливим після підписання угоди між радянським та польським комуністичним режимами у 1944 році. Володимир Середа та його родина були одними із понад пів мільйона українців, яких примусово вивезли із територій, де жили їхні предки. Така ж доля спіткала також близько 800 тисяч поляків та понад 10 тисяч євреїв, яких депортували із західної частини України.
Про втрату батьківщини, виселення під градом каміння та виживання у новій реальності – у монолозі голови Об'єднання товариств депортованих українців.
МОЛИТВА ПРОТИ БОМБ
Бомби, бомби, бомби. Вже не було ні німецької піхоти, ні артилерії. А їхня авіація наступ Червоної армії стримати не могла. Наприкінці липня 1944-го мені було 9 років.
Ми розуміли, що війна. Ховалися з мамою і маленькою сестрою у сусідки. Вона була богомільна, тому вважалося, що найнадійніше буде у неї.
І тут раптом дикий тріск, запах угару б’є в ніс, вилітають вікна, двері. З переляку вискакуємо на подвір’я. Сиджу під якимось кущем, молюся. Як ніколи щиро молюся і дивлюся вгору. Літак летить на мене. Свист неймовірний. Вже думаю, як мені буде боляче, як мені бомба впаде в голову і мене там вколе. Закриваю очі, чекаю, як буде та бомба падати, молюся.
Розривається. Звук різкий страшно.
Але ні: не в мене, не в мене.
ДЕПОРТАЦІЯ
У вересні 1944 року УРСР підписала з Польським комітетом національного визволення угоду, яка визначила нашу долю. Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР.
Те, що нам судилося пережити, називалося добровільною евакуацією. Який глум! Вже 1944 року пішли перші ешелони з українцями. Добровільністю там і не пахло.
Це була воістину депортація.
ЗАЙВІ
Згідно з угодою, ми стали зайвими.
Ми жили в центрі села Ляшки Ярославського повіту, яке тягнулося із заходу на схід пару довгих кілометрів. Чим далі на схід – тим поляків було менше. Була частина, де вони взагалі не з'являлися, там панували українці. І був польський кут із крамницею та сільськими збиточниками з рогатками. Одного разу вони мене поставили спиною і вправлялися, хто-де мені попаде камінчиком. Розумієте? Тому що я українець, український хлопець. Я вдома це розповів, і мені сказали: «Більше ти там, дитино, не підеш».
Мій батько був спокійним селянином, вродженим господарем, хористом і прихильником УНДО – Українського національного демократичного об’єднання. Це означало: читати, бути добрим господарем, сплачувати податки, й само собою: хотіти незалежної України.
Поляки його арештували. Протримали деякий час в міліції і скатували так, що він увесь був синій. Мама ходила і до священників, і до заможних поляків, які шанували батька як доброго господаря: «Попросіть, щоб відпустили Миколу, його ж там заб’ють насмерть».
У 1945-му упівський курінь спалив всі державні будівлі у нашому селі. Польська міліція втекла і почалося безвладдя. Приятель мого тата, поляк Стах Гальва, переховувався у нашій коморі на сіні. А коли польське військо відновило владу, вже мій батько мусив ховатися у сусіда-поляка.
ВИСЕЛЕННЯ
На подвір'ї з'являються польські солдати. Кажуть: все, що вважаєте за потрібне, беріть на підводу.
21 березня 1946 року. Я цю дату пам'ятаю, тому що вона стоїть на евакуаційному листі, який був написаний непоганим каліграфічним почерком українською мовою.
Там, серед іншого, написано, що мій батько, Середа Микола, 1902 року народження, з собою перевозить: коней – 2, великої худоби – 1, овець, кіз – немає. Продовольчих продуктів – 8 центнерів. Але хто їх важив?
Ми взяли тільки те, що потрібне в першу чергу: якийсь документ, взуття, одяг, образ. Швейну машинку Singer взяли, бо то придане моєї мами. Взяли трохи кролів, курей, аби було що їсти. Якогось зерна коню і корові.
Все, що не помістилося на підводу – лишилося вдома. Ось так нас вирвали.
У супроводі польських конвоїрів ми попрямували до залізничної станції.
ДОРОГА ПІД КАМІННЯМ
Був березень, мокро, болото неймовірне, холодно.
Нас відконвоювали до станції у Радимно. Там зруйновані будівлі, бараки без дверей. Далі нас не везуть, бо немає вагонів – повоєнна розруха. Довелося там отаборитися на дві чи три ночі.
Ночі жаху.
Приходили польські підлітки-хулігани, недобрі, викрикували до нас, кидали каміння. Ми ховалися під перини і так ночували. В польської молоді виховання тоді було вкрай антиукраїнським. Дуже неприхильно вони нас зустрічали, я так делікатно скажу.
Через якийсь час наш сусід Стах Гальва, який раніше ховався у нас у коморі, привіз нам ще одну підводу харчів. Вдома ж всі мої кролі бігали, дві корови залишилися, свиня, кури, гуси, качки… Того добра було багато.
Прибули товарні вагони. Мушу зазначити, що вони були криті, бо декому попадались відкриті. Туди поміщали дві-три сім'ї. В одну частину вагону скидали клунки, в іншу – худобу. Але худоба не розуміла, що треба заходити, тому процес вантаження був дуже-дуже довгим.
МИ ЗАЛИШАЛИ НАШ КРАЙ
Нарешті ми проїхали кільканадцять кілометрів до гігантської залізничної станції Журавиця. Паровоз відчепили і завезли наші вагони на одну з кількох десятків колій.
У вагоні було жахливо. Який там туалет чи що – мови не могло бути. Худоба з нами, гній треба підібрати, викинути. Але головне – немає що їсти, немає трави, щоб наскубти для худоби. І ми вже на території, де майже не залишилося українців. Їх депортували ще в 45-му. Чоловіки шукати їжу йти бояться, їх можуть вбити. Тому йдуть жінки в надії, що вмолять.
А от чого у нас не було дефіциту, так це сілезького вугілля. Такого кам'яного, блискучого. Той запах мені запам'ятався на все життя. Вночі бандюки цими вугільними глибами лупили по вагонах. На сусідній колії стояв «состав», то можна було довго лупити. Важко збагнути, чому цей провінційний люмпен так був заражений ненавистю. Адже ми їхали, залишали цей край.
Нарешті зібралися люди, почали бунтувати: забирайте нас звідси. Антисанітарія була страшна. Поляки зрозуміли, що ми ще розведемо тут якусь епідемію, тому причепили паровоз і повезли далі.
У дорозі ми були до двох тижнів.
НОВЕ ЖАХІТТЯ У СОЮЗІ
На Тернопільщину ми прибули десь у квітні 1946 року. Почалося нове жахіття, але вже в Радянському Союзі.
Нам сказали йти в село Байківці, шукати собі хату. Ясно, що там залишилися тільки найгірші. Кращі зайняли перші депортовані в 1945-му.
Наша нова (колись польська) хата у Байківцях мала дві кімнатки і сінки. Така, знаєте, шевченківська хата. Ми жили у більшій кімнаті: нас було двоє дітей, тато, мамця і бабця. В меншій жили двоє дітей та двоє батьків – наші односельчани. Ми трішки відрізнялися говіркою: вони, наприклад, говорили не «стовп», а «слуп». То ми на них казали «слупи». А вони на нас «ходь гев» («йди сюди»).
Хата була порожня. Люди допомагали, та й тато був столяром. Діяльність почав з того, що збудував туалет.
Почалося виживання. Ми ж приїхали у квітні – така пора, що ще нічого не посієш, не посадиш. Просили, ходили. Ось так входили в життя.
Я мав іти в п’ятий клас, але в селі була лише початкова школа, тому ходив ще раз до четвертого.
ЛЮБОВ ДО ЧОРНОЗЕМУ І КОЛГОСП
Я не можу збагнути батькову любов до землі. Мій батько був людиною, яка вірила в чорнозем, яка була в нього закохана! Тому коли нас відшукав мами стрийко (дядько) і сказав, що знайде нам краще місце (а він, певно, вмів жити по-радянськи ліпше, ніж ми), батько сказав: я вже твого піску там нанюхався, а тут такі неймовірні чорноземи. (В Ляшках був такий піщанистий ґрунт). В хаті відбулися дебати, мама поплакала, стрийко подивився на нас та й поїхав до своєї гарної каменички поблизу Львова. А ми лишилися бідувати.
Потім почалася колективізація і на тому сільське господарство мого батька закінчилося. Так як він вже зазнав колгоспного щастя у 1940-41 роках (коли Ляшки були під радянською владою), то другого разу не міг цього витерпіти, – пішов працювати на будівництво птахофабрики під Тернополем.
Мама теж вперлася – в колгосп не пішла. Тому нам виділили землі, які до того ніхто не обробляв, корови там пасли. Ну, кілька сімей скомпонувалися, ті глиби потягнули. Але зрозуміло, що це програшна лінія. Податки шалені... Довго не потягнеш. Не дадуть.
ВЛОДКО КОМСОМОЛЕЦЬ
Школа у селі стала семирічною, я її закінчив: похвальна грамота, відмінник. Далі ходив полями, багнюкою і хуртовинами до школи у райцентрі. Весь одяг мав саморобний. Так проходив 8-й, 9-й і чверть десятого класу.
Поруч зі школою був відділ НКВД. Якщо десь вбили упівців, клали їх у дворі, щоб жахати. І ми на перервах вибігали, дивилися. Ці сцени досі перед очима стоять. Це ж наші хлопці й дівчата лежали. Бачив там і дівчат теж.
Край у нас був національно свідомий: ні місцеві, ні українське підпілля комсомольців не дуже любили. Можна було дістати і такі випадки були. Я ж бачив упівців, у нас не було великих підрозділів, ячейки були, дівчата і хлопці озброєні.
Я спокійно ходив полями до села, бо не комсомолець. Ну, не моє це. Українець я. Та й перші три класи у Ляшках в часи німецької окупації вчителі віталися з нами «Слава Україні».
Але щоб вчитися далі, треба було вступати в комсомол.
І от мене з уроку викликають до директора. Я вже знаю наперед, що буде. Вчергове з райкому комсомолу прийде інструктор, щоб Володя вступав у комсомол. Бо всі вже вступили. Може один-два таких, як я, залишилося у класі. А без комсомолу я нікуди не вступлю, повторює вчителька.
І я вступив, пішов жити на квартиру, успішно закінчив 10-й клас.
Мама стала колгоспницею.
Батько мав скромну посаду сторожа на тернопільському стадіоні.
***
Це певне щастя, що я дожив до сьогоднішнього дня. Переживши такі складні умови.
На жаль, українська влада досі не дала справедливу політичну і правову оцінку тим подіям.
На території УРСР депортували понад 500 тисяч українців. Трішки могло бути більше. Не всі документально оформлювалися. А ще акція «Вісла»: понад 140 тисяч на понімецькі землі. Понад пів мільйона корінних жителів із рідної прапрапрабатьківської землі раптом опинилися в різних місцевостях. Ми розуміємо про статус сучасних кордонів. Не про те йдеться. Йдеться про те, щоб все, що сталося з нами, було названо тим терміном, який науковці й правники не ставлять під сумнів.
Депортація за етнічною ознакою.
Щоб можна було зрозуміти, що з нами було.
Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею «Територія Терору» та ГО «Пост Беллум» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії