Доступність посилання

ТОП новини
11 липня 2020, Київ 05:55

«Лушпайки від картоплі ніхто не викидав. То був би гріх» – депортована на далеку Північ


Ольга Шадна (Ватраль), праворуч, під час навчання у школі. Світлина початку 1950-х років

Надія Швадчак

У 1944–1953 роках радянська влада провела хвилю масових депортацій із Західної України. Передусім сімей, члени яких були пов’язані з УПА та підпіллям ОУН. Жертвами цих депортацій стали понад 203 000 осіб. Більшість із них опинилися у віддалених районах Радянського Союзу. Багато з депортованих загинули або не повернулися додому. Проте навіть ті, хто повернулися до України, тривалий час були змушені замовчувати пережите ними. Серед таких була і Ольга Шадна (Ватраль), яка провела у засланні​ 17 років.

Ольга була малою дитиною, коли у 1947 році її разом із сім'єю вивезли з села Бошів на Івано-Франківщині в Архангельську область. Хоча їм ніхто не пояснив причину, батьки Ольги здогадувалися.

«Я тільки одне знаю, що після цієї розмови з вами я не спала дві ночі. Все стоїть перед очима. І обов’язково думаєш: «А за що? Ну, за що?» – каже Ольга Шадна, яка 17 років провела у засланні.

Вона розповіла, як жилося її сім'ї на далекій Півночі:

Ольга Шадна (Ватраль). 2019 рік
Ольга Шадна (Ватраль). 2019 рік

– Той, що нас вивозив, перерив все: подвір’я, горище. Потім зайшов до кімнати, скинув зі скрині одежину – а там моя голова стирчить. (Я була височенька!) Чи пам'ятаю я того чоловіка? Ви що! Мені було чотири чи п'ять років…

Пам’ятаю, що я тоді дуже плакала. Плакала на возі всю дорогу до Станіславова

Але пам’ятаю, що я тоді дуже плакала: батька, маму, брата і мене вивезли.

Плакала на возі всю дорогу до Станіславова (теперішнього Івано-Франківська). Там нас трохи потримали. Далі – у вагони. Такі, в яких перевозять скот. Пам'ятаю, тісно, багато людей, якийсь куток, де мама нас з братом ложила. Ми вставали, лягав тато. Мама трошки. Коли поїзд зупинявся, наші люди щось міняли на продукти. Тато мав швейцарський годинник і якісь черевики – поміняв на картоплю.

Ми взяли з собою подушки, трохи одягу і перини. Казали, нас везуть на північ, а там холодно.

Везли нас довго: не тиждень і не два. Мене бавили молоді жінки, які полишали вдома дітей. Кожна в мені бачила свою. Потім питали, чи я то пам’ятаю. Але де ж я могла?

Коли приїхали в райцентр Няндома Архангельської області, напевно, вже була осінь, бо на городах росла картопля. Мама розказувала, що вони з батьком лупали каміння. Потім всіх вивезених розділили на дві групи: одних взяли в колгосп, других – на лісопункт.

Ми бідили сильно (бідували – ред.), але не так, як люди в колгоспі.

Воші там були – передати неможливо, які. Щоби спастись від них, мама мені періодично мастила волосся нафтою.

Нас поселили в Няндомському районі, у місці, яке називалося селище 23-го квартала, барак номер два. (Ліс в тайзі поділений на квартали). Учотирьох ми ділили одну невелику кімнату з жінкою і її трьома дорослими синами. Потім вони кудись пропали. Казали, тікали, пішли. Багато тікало...

Спаслися ми там тільки тому, що мали дві перини

Пізніше нас переселили в барак номер шість, дали окрему кімнату, десь на метрів 25. Спаслися ми там тільки тому, що мали дві перини. Бо якщо мама мила посуд, хляпнула води і забула витерти – на рано був лід. По тому тато постелив ще одну підлогу, зробив пічку і відремонтував вікна.

Навколо росли берези, горобини, осики, сосни і ялинки.

Робота депортованих на лісоповалі. 1958–1959 роки
Робота депортованих на лісоповалі. 1958–1959 роки

Мама одразу пішла в ліс. Тату тоді зробили операцію. Що було робити? В лісі рубали здебільшого ялинки. Переважно жінки. Вручну. Попробуй цілий день пиляти, звалювати ці «йолки». По тому йшли обрубувати сучки (це називалося обкарзати) і вивозили той ліс кіньми. Мама, яка не тримала сокиру в руках, там мусила навчитися працювати і сокирою, і пилкою. Рубати і вивозити.

Робота депортованих на лісоповалі. 1958–1959 роки
Робота депортованих на лісоповалі. 1958–1959 роки
46 градусів морозу там було найбільше

Взимку мама часто приходила до пояса мокра: трохи то все підсушувала і на завтра знову йшла. У нас був термометр на вікні – і я завжди на нього дивилася, тому знаю, що 46 градусів морозу там було найбільше. Але в такий мороз легше: сокирою вдарив – все розліталося.

Пізніше, коли вже були електропили і трактори, жінок до такої праці не брали. Казали, що то нежіноча робота.

Група депортованих, які працювали на лісоповалі. Мама Ольги – друга справа у другому ряду. Початок 1950-х років
Група депортованих, які працювали на лісоповалі. Мама Ольги – друга справа у другому ряду. Початок 1950-х років
Було 400 грамів хліба на дорослого, 200 – на дитину. Про олію, масло, жири, якесь м’ясо навіть мови не було

Їсти не було що. Було 400 грамів хліба на дорослого, 200 – на дитину. Про олію, масло, жири, якесь м’ясо навіть мови не було. А попробуй вижити так, працюючи в лісі.

Мама, коли той хліб принесе, нам поріже, а свій відкладе. Брат тоді їй: «Мамо, їжте». – «Я по тому», – «По тому Оля (показував на мене) буде на вас дивитись, ви їй віддасте». І брат брав мене за руку, щоб я не бачила, як мама їсть. Бо як мами не стане, що з нас?

Лушпайки від картоплі ніхто не викидав. То був би гріх. Мама їх сушила, потім ми їли. Усі так робили. Вже потім мама міняла їх на молоко. Коли нам перший раз його принесли, брат сказав: візьми кусочок хліба, кинь, і молока знов буде багато. Це такий був делікатес, я передати не можу.

А коли ми купили дві кози, то тато казав: «Думав, що ніколи більше не поїм гарячої картоплі з квасним молоком»

По тому, коли вже дали хліба вдоволь і люди робили тільки на одній роботі, батьки вечорами розробили цілину і посадили город. Це вже була картопля, був хліб, а значить, голоду вже не було. А коли ми купили дві кози, то тато казав: «Думав, що ніколи більше не поїм гарячої картоплі з квасним молоком».

Ми з братом відтоді не кидали хліб, щоб молока було більше.

Чоловіки, депортовані з села Бовшів. Батько Ольги – крайній справа. 1960-і роки
Чоловіки, депортовані з села Бовшів. Батько Ольги – крайній справа. 1960-і роки

Я була мала і все допитувалася: «Тату, за що нас сюди привезли?». Тато спочатку казав: «За Славка». А потім: «Не питай». І на тому був кінець.

Що я можу пам'ятати про свого найстаршого брата? Славко. Це Ярослав чи Святослав? Мені не казали.

Мама дуже плакала, коли їй хтось передав, що Славка стратили. Мала з собою його маленьку фотографію, яку вже в «посьолку» нам збільшили, і ми мали портрет.

Казали, що мій брат був «бандерівець». Тато потім сказав: брат був розумний. Показував його свідоцтво, де всюди було sehr gut (дуже добре)!

Я хотіла бути як Славко.

Ольга (праворуч) під час навчання у школі
Ольга (праворуч) під час навчання у школі

З мого першого класу в п'ятий нас пішло, по-моєму, четверо. В десятий – двоє. А вищу освіту отримала тільки я.

Початкова школа – це була маленька кімната. У нас було три уроки: читання, письмо, математика. Якщо колись були співи чи фізкультура – це був праздник. Пісні про Сталіна я сприймала так, як усі. Пам'ятаю, ми співали: «Первый сокол – Ленин. Второй сокол – Сталин». Що я могла розуміти? Тато старався нічого не розказувати, щоб я нічого не наговорила в школі.

Ольга з іншими дітьми під час навчання у школі
Ольга з іншими дітьми під час навчання у школі
У 5-7 класи ми ходили за 17 кілометрів

У 5-7 класи ми ходили за 17 кілометрів. Батькам не дозволялося подивитися, як ми живемо, а жили ми двадцять дівчат в одній кімнаті. Мали невеликий стіл. Ще на тумбочці могли писати.

8-10 класи були за 40 кілометрів поїздом

Я так боялася, що мене не пошлють у 8-й клас, так просила: «Тату, я дуже хочу!». 8-10 класи були за 40 кілометрів поїздом. До станції – ще десять. Мені часто сниться, як ми вдвох з однокласницею Катею йдемо – лісом, вночі, зимою. Я боюсь і вона боїться. Таких було нас дві дури, більше ніхто не хотів ходити.

Але раз хотіли вчитися – то вчилися.

Ольга (у центрі) з подругами біля бараку. Кінець 1950-х років
Ольга (у центрі) з подругами біля бараку. Кінець 1950-х років
Нам здавалося, що кращого, ніж Україна, ніде нема. Про повернення мріяли всі

Чого ще я хотіла? Виїхати, бачити білого світу, а не ці бараки і тротуари з дощок. Ми, діти України, не пам'ятали, але фантазували, як там було добре: що молока було, скільки хочеш, яблук, які я тільки в книжках бачила... Кожен щось своє. Нам здавалося, що кращого, ніж Україна, ніде нема.

Про повернення мріяли всі. Не було такого, хто би не мріяв.

Депортовані під час Великодня. Брат Ольги – третій зліва у другому ряду. 1959 рік
Депортовані під час Великодня. Брат Ольги – третій зліва у другому ряду. 1959 рік
Всі намагалися дотримуватись традицій... Колядувати нас вчила пані Челядин

Всі намагалися дотримуватись традицій. Хоча на Різдво часто ми вечеряли солоною водичкою, бо не було що. Яка кутя? Звідки? Але якось одній жінці прислали пшеницю, то вона її зварила і ходила з кімнати в кімнату – і так, як священник причащає, причащала нас.

Колядувати нас вчила пані Челядин. Вона була львів'янка, відрізнялася від усіх і навіть одягалася не як селянська жінка. Ми казали їй «вуйна Челядиниха».

Це вона розказала нам, як зайти до хати, як вітати з колядою. Це з її слів я пам'ятаю колядку «Бог предвічний», з якою ми обійшли тоді всі бараки. Як люди нам раділи! І на нас ніхто не доніс. Але це тільки один раз ми так ходили.

Коли поставили радіоточки (але не всім), ми цілим бараком слухали «Наталку Полтавку». Було пізно, зранку – на важку роботу, а люди сиділи і слухали.

Після того наші люди в клубі поставили «Наталку»! То був фурор на весь район. Розворот в обласній газеті – про цю виставу.

Людей було повно, сісти не було де. А коли вийшла «Наталка» у віночку і в тому вбранні… Ви не уявляєте, яка була тиша!

«Эти зАпадни всегда что-то придумают», – казали про нас.

Потім люди поставили ще «За сестрою» і «Пошилися в дурні».

Я повернулася до України у 1964 році. Батьків і брата тоді не пустили

Першими звільнили гуцула (йому було за 80) і його жінку. А їхню доньку – ні. Гуцул приходив до батька прощатися: «Миколо, нас пустили, і вас пустять». По тому звільнили дітей, народжених 38-го року і менших.

Я повернулася до України у 1964 році. Батьків і брата тоді не пустили. Вступила до Чернівецького університету. Коли побачила себе в списках – ридала. Не з радості, а від того, що сама у великому місті. Баба і сестра були в селі (сестру не вивезли, бо коли нас забрали, її не було вдома), але хіба я їх знала?

На перші канікули я поїхала до батьків. А через рік тато з мамою вернулися до України – то було для мене свято


Коли я до них приїхала і йшла до церкви, на мене всі дивилися, а дві жінки казали одна до одної: «Дивись, то та дівчина, що на возі дуже плакала».

На перші канікули я поїхала до батьків.

А через рік тато з мамою вернулися до України – то було для мене свято.

Ольга Шадна (Ватраль). 2019 рік
Ольга Шадна (Ватраль). 2019 рік

Чи казала я тут комусь, де була? Кому мала розказувати? Це я зараз ніби нормально говорю українською. А тоді моя мова була не дуже. З мене сміялися, що я з себе росіянку вдаю, а живу в гуртожитку. В гуртожитку – значить з села. Хто дружив, то знали. А були ті, хто сміявся, що слова перекручую. Так було. В селі я теж була білою вороною. То кому мала розказувати?

Вдома про то все говорити було важко. Одного разу мама зустріла жінку, з якою була там. Казала, що ніби сестру зустріла, а більше… Ні, надто важко. То хто говорив? Ніхто нічого.

Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею «Територія Терору» та ГО «Пост Беллум» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG