Доступність посилання

ТОП новини
07 квітня 2020, Київ 13:36

Каторжники золотих копалень: історії розкуркулених родів Пахольчаків із Вінниччини та Трегубів із Київщини


Обід «спецконтингенту». Амурський край РРФСР. 30-роки

Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Ці розповіді, разом зі збереженими світлинами і архівними документами, до редакції надсилають нащадки тих, кому вдалося вижити під час організованого Сталіним і Компартією розкуркулення, колективізації, штучного голоду і масових репресій.

Від початку проєкту 30 січня 2020 року на електронну адресу редакції Радіо Свобода надійшло багато листів. Онуки і правнуки розкуркулених переповідають розповіді своїх батьків та дідів, бо хочуть, щоб «правду знали», а «справедливість була відновлена хоча б у такий спосіб».

Як виявилося, ці розповіді ще допомагають нащадкам репресованих сталінською тоталітарною машиною хліборобських родів – знайти один одного.

Від: Fedir Indutnyi
Надіслано: 9 лютого 2020 р. 6:36
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Копія: Irina Shtogrin <ShtogrinI@rferl.org>
Тема: Розкуркулені: історії знищуваних родів і дивом вцілілі сімейні фото

Доброго дня!

Прошу опублікувати нашу кричущу сімейну історію Це історія родини мого прадіда Федора Пахольчака, який відмовився вступати до колгоспу, за що був розкуркулений і засланий у Сибір. Але він утік із концтабору, десятиліттями переховувався і повернувся в Україну тільки після смерті Сталіна при «хрущовській відлизі». Ця історія передавалася від прадіда до діда, дід розповів своїй доньці – моїй мамі, а мама переповідає вам.

Дерево роду Пахольчаків
Дерево роду Пахольчаків

Федір Пахольчак народився у 1900 році в селі Мурафа Шаргородського району на Вінниччині. Його батько – Яків Пахольчак був скарбником у місцевій православній церкві. Їхня господа була у центрі села: хата під залізним дахом і невеликий город. Родина тримала корову, пару коней, свиню та домашніх птахів.

У 1914 році Федір Пахольчак закінчив 5 класів місцевої церковно-парафіяльної школи.

Коли прадіду виповнилося 20 років, він одружився із дівчиною зі свого села – Марією Петрівною Святою.

Документ із сімйного архіву репресованого роду Пахольчаків
Документ із сімйного архіву репресованого роду Пахольчаків

Спочатку прадід працював писарем, а потім почав візникувати – возити вантажі від залізничної станції Ярошенка до Мурафи і Шаргорода.

У Мурафі торгівлею займалися єврейські родини і вони замовляли таку послугу в Пахольчаків, бо знали, що вони чесні та відповідальні люди.

Відмова вступати до колгоспу і арешт

Коли у 1928 році більшовики почали запроваджувати обов’язкову колективізацію – родина Пахольчаків відмовилася вступати до колгоспу.

От як про те, що відбулося далі, розповідає син Федора Яковича Пахольчака – Володимир.

«Вранці в один із зимових днів 1930 року до хати зайшли двоє міліціонерів. Федір Пахольчак вже знав, що за ним прийдуть, його попередили друзі. Він сказав міліціонерам, що «з державою розрахувався повністю» (здав встановлену норму зерна та усього іншого, що радянська влада примусово і безоплатно стягувала з селян-одноосібників – ред.). «Одягайся» – була відповідь.

Спеціальна бригада, що відбирала зерно у селян. Село Удачне. Донеччина. 20-і роки
Спеціальна бригада, що відбирала зерно у селян. Село Удачне. Донеччина. 20-і роки

Міліціонери відвели Федора до костьолу. Цей католицький костьол, побудований у ХVІІІ столітті у селі Мурафа, і досі стоїть недалеко від базару. Будівля масивна, капітально побудована. Місцеві та немісцеві представники каральних органів СРСР зробили в костьолі пункт збору та утримання арештованих селян. Коли Федора привели до костьолу, то там вже було до десяти арештованих.

Наступного дня Марії сказали, щоб вона передала зимовий одяг для арештованого чоловіка. Вона це зробила і дізналася, що Федора та інших арештованих вивозять з костьолу на залізничну станцію Ярошенка, а звідти відправляють в Сибір.

І от Марія разом із сином Володимиром (народився 15.02.1924 року) пішли до костьолу, де тримали заарештованих. Там вже зібралося багато людей, які прийшли прощатися із «арештованими» без суду і слідства. Рішення радянських «трійок», то не суд, то свавілля і каральні заходи.

Із воріт костьолу почали виїжджати вози, запряжені кіньми, на яких сиділи заарештовані і конвоїри. Біля кожного арештованого сидів міліціонер. Візниці погнали коней і годувальники родин, чоловіки і батьки зникли з очей.

Репресовані не знали, куди їх в Сибіру завезуть.

Коли Федір Пахольчак, разом із іншими «розкуркуленими» і репресованими, прибули на місце, то виявилося, що це золотодобувна копальня «Золота Гора» в Зейському районі Амурської області, що у східному Сибіру РСФСР, СССР.

Обід. Амурський край РРФСР
Обід. Амурський край РРФСР

Копальня була на відстані 50–70 кілометрів від міста Зея.

Там був організований каральними органами СССР табір з воєнізованою охороною для утримання репресованих, яких примушували працювати на цій копальні та добувати золото.

Умови перебування у цьому таборі-«зоні» були важкі. Холод, каторжна праця і голод. Ув’язнені страждали від авітамінозу. У Федора за кілька місяців каторги від цинги частково повипадали зуби.

Федір розповідав пізніше, що багато людей помирало.

Конвоювання ув'язнених, ГУЛАГ. Фото із Музею радянського концтабору Перм-36
Конвоювання ув'язнених, ГУЛАГ. Фото із Музею радянського концтабору Перм-36

Через кілька днів після висилки Федора до хати Пахольчаків у Мурафі знову прийшли міліціонери і запитали Марію, чи вона готова їхати в Сибір до чоловіка. У відповідь почули: «Поїду до чоловіка». На що міліціонери відповіли: «Тоді збирайся».

Марія продала коней, корову віддала своїй сестрі Теклюні, яка жила в селі Адамівка. Меблі взяли далекі родичі Бернацькі. Міліціонери дозволили взяти з собою одяг, взуття, харчі. Свиню закололи, насмажили м’яса, сала, підготували інші харчі в дорогу, прощалися з рідними, знайомими і сусідами.

На момент відправки в Сибір Марії було 29 років, а їхньому синові Володі – 6 років

Батько Федора – Яків Пахольчак – не витримав і з горя помер у 1930 році.

Марію з сином та іншими родинами репресованих чоловіків з Мурафи – на підводах завезли в Ярошенку, а там їх повантажили у товарні вагони. У кожний вагон помістили по 2–3 родини. Там були нари, пічка-«буржуйка» і до неї дрова або вугілля.

Із Ярошенки потяг повіз їх через усю Україну і Росію у Сибір.

По дорозі на залізничних станціях до потяга чіпляли вагони із такими ж розкуркуленими та репресованими родинами. За словами Володимира Пахольчака, потяг складався із 30 вагонів.

На великих залізничних станціях, таких як Красноярськ чи Іркутськ, де міняли локомотивні бригади, потяги зупинялись на 2-3 години.

На деяких залізничних вузлах відчіпляли окремі вагони з родинами тих репресованих чоловіків, які відбували покарання у таборах, що територіально були розташовані відносно недалеко від цих залізничних вузлів.

Родину Федора Пахольчака – Марію із сином, та декілька інших родин із Мурафи, привезли на станцію Тигда, що неподалік від міста Благовєщенськ, розташованого біля місця, де річка Зея впадає в річку Амур.

Від залізниці людей на санях перевезли у місто Зея. Це був пересильний пункт, з якого родини репресований відправляли ближче до копалень, де працювали ув'язнені чоловіки. У Зеї були установи та організації, що займалися матеріальним забезпеченням таборів і копалень Зейського району.

На березі Зеї. Місто Зея, Амурський край РРФСР
На березі Зеї. Місто Зея, Амурський край РРФСР

Марію Пахольчак із сином залишили у Зеї. Їх помістили в спеціально збудований на березі ріки дерев’яний барак, довжиною до 100 метрів. У бараці були зроблені двоярусні нари: на верхніх нарах спали жінки з дітьми, а внизу – тримали свої речі. Опаленням слугувала пічка-«буржуйка» на дровах, за якою стежили по черзі.

Між Зеєю та копальнею «Золота Гора» був тільки «кінний» зв’язок: взимку діставалися на санях, а влітку – возами або «двоколками».

Гужовий транспорт. Амурський край РРФСР
Гужовий транспорт. Амурський край РРФСР

Коли Марія Пахольчак із сином прибули у Зею і трохи облаштувалися, то вона змогли передати чоловікові на копальню вісточку, що вони поблизу.

Федір на той час вже давно виношував думку про втечу із табору. Для цього він відростив вуса та бороду.

Отримавши вісточку від дружини, Пахольчак таємно домовився із візником, вночі поголився і вийшов із зони. Візник його чекав у призначеному місті. Федір приліг у санях, одягнутий у припасений візником кожух, прикрився зверху ще одним кожухом, і ще зверху поклав портфель, щоб склалося враження, що везуть когось із керівництва.

Вранці на зоні під час перевірки виявили відсутність Федора Пахольчака. Поки шукали, настав день. Пересвідчившись, що Пахольчака на зоні немає, один із наглядачів з наганом скочив на коня і помчав навздогін. Він догнав сани, але не впізнав чисто виголеного Пахольчака. Візник сказав, що везе хворого. Наглядач ще трохи подумав, що йому робити і повернув назад у табір.

Візник, напевно, вже не один раз привозив таких утікачів. Він довіз Пахольчака до бараку, де на нього чекали дружина і син. Кілька днів Федір ще ховався там, а потім родина таємно покинула те місце.

Марія та Федір Пахольчаки із сином Володимиром. Амурська область РРФСР. 1932 рік
Марія та Федір Пахольчаки із сином Володимиром. Амурська область РРФСР. 1932 рік

Ще три десятиліття під страхом щоденного викриття Федір Пахольчак переховувалися від влади. У разі викриття – йому загрожував розстріл за втечу з концтабору. Родина переїжджала із одного сибірського селища до іншого. Марія влаштовувалася на роботу, Володя ішов до місцевої школи, а сам Федір теж шукав можливості заробити на життя.

Пахольчак був освіченим, знався на бухгалтерії, тож його брали на різні підприємства обліковцем. Певний час Федір навіть працював касиром у Золотопродснабі. Офіційно його на роботу не оформляли, але щось таки платили.

У 1942 році сина Володимира забрали на фронт, а його батьку Федору сфабрикували нову кримінальну справу і знову ув'язнили. Та далі Сибіру вже не зашлють, тож він неподалік працював в ув'язненні бухгалтером. Звільнили старшого Пахольчака після завершення війни.

Володимир Пахольчак повернувся з війни у 1946 році, вивчився на бухгалтера теж і подав прохання поїхати працювати в Україну. У якійсь організації у Чорнобилі був потрібен бухгалтер і Володимир зміг поїхати у 50-х роках туди.

Родина Пахольчаків. Іркутськ, РРФСР, 1950 рік
Родина Пахольчаків. Іркутськ, РРФСР, 1950 рік

Старші Пахольчаки теж ніколи не полишали мрії повернутися колись до рідного села в Україну.

До смерті Сталіна (5 березня 1953 рік – ред.) це було неможливо. Але із настанням так званої «хрущовської відлиги» з’явився, хоч і ризикований, але шанс.

Похорони Сталіна. 9 березня 1953 року. Москва
Похорони Сталіна. 9 березня 1953 року. Москва

Тоді на великих залізничних вузлах з'явилося багато людей із характерними. дерев'яними, виготовленими на величезних територіях ГУЛАГу, валізами. Репресовані поверталися додому.

Ось що пише про це вже у наші дні, ресурс «АмурПолит.ру» в історичному огляді золотодобувної промисловості Амурського регіону Росії: «після смерті Сталіна закрилися табори і «спецконтингент», який отримав право виїжджати, став масово покидати місця заслання. Віддалені ділянки золотодобування почали закриватися одна за одною, як нерентабельні».

Родина Пахольчаків. Село Мурафа, Вінниччина. 1987 рік
Родина Пахольчаків. Село Мурафа, Вінниччина. 1987 рік

Тож Федір і Марія Пахольчаки повернулися в Україну між 1962-м і 1963-м роками. Їм обом було вже за 60 років. Уся їхня молодість пройшла на чужині. Там виріс їхній син, але вони хотіли додому. У своєму рідному селі Мурафа Пахольчаки купили хату. Навіть тоді вони усі документи оформляли тільки на Марію. Боялися репресій.

Від: Микола Іларіонович Трегуб
Надіслано: 31 січня 2020 р. 13:59
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Історія розкуркуленої сім'ї з села Яцьки Київської області

Надсилаю вам свідчення моєї тітки Стеблівської Поліни Петрівни, 1920 року народження, які вона надавала у 2012 році тим, хто займався реабілітацією репресованих, в редколегію проєкту «Реабілітовані історією», створену при Київській обласній держадміністрації згідно з постановою Президії Верховної Ради України.

Це розповідь про долю розкуркуленого у 1930 році і репресованого Трегуба Петра Прокоповича, корінного жителя села Яцьки Васильківського району Київської області та його родини.

За що репресували «куркулів» – виставка (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:51 0:00

Я, остання із розкуркуленої сім'ї Трегуба Петра Прокоповича, його рідна дочка Поліна Петрівна за прізвищем чоловіка Стеблівська. Народилася в селі Яцьки в 1920 році, українка. Я є потерпілою і безпосереднім живим свідком тих подій, які пережила наша сім'я.

Добре пам'ятаю все приблизно з 1925 року. Наша сім'я була велика й працьовита, отримавши власне господарство після відокремлення від сімейства нашого діда Трегуба Прокопа Корнійовича, в якого було четверо синів: Іларіон, Петро, Дмитро, Федір та чотири дочки: Палажка, Ганна, Василина, Олена.

Наш батько Трегуб Петро Прокопович народився 1882 року у Яцьках, здобув чотирикласну освіту, служив у царській армії, воював на фронті у Першу світову війну, де був поранений, мав нагороди, дослужився до унтер-офіцера.

Батько був хліборобом з діда-прадіда, любив землю і вміло працював на ній, старанно ведучи своє господарство. Він мав близько 7 гектарів землі.

Наші батьки побралися в 1909 році. Мати – Ольга Петрівна Кирипич, 1886 року народження, із шанованого у селі роду землероба та бджолярів. Змалечку мати була привчена до сумлінної праці і з батьком у них були любов і порозуміння. Батьки старанно працювали самі і з дитинства привчали до цього й нас, своїх дітей: братів Кузьму 1910 р.н., Семена 1912 р.н., Іларіона 1914 р.н., Кіндрата 1916 р.н., та мене, дочку Поліну 1920 р.н.

Ще двоє дітей померли у малолітньому віці.

Батька оголошують куркулем у 1930 році, виганяють всіх нас із власної домівки

Після відокремлення від сім'ї нашого діда Прокопа ми збудували у 1927 році хату з металевою покрівлею. В цей час у селі створили ТОЗ (товариство спільного обробітку землі – ред.) і головою обрали батька. Коли почалася колективізація, то батьки здали в колгосп землю, худобу, олійницю. Але секретар Яцьківської сільської ради разом з присланим з Росії 25-тисячником поставили за мету заволодіти нашою хатою і майном.

Батька оголошують куркулем у 1930 році, виганяють всіх нас із власної домівки, забирають все начисто майно, нажите власними мозолями.

Сім'ю викинули на попідтиння, а в хату вселився секретар Яцьківської сільської ради Федченко з дружиною Варкою. Вони під охороною міліції привласнили все, що там було.

Розкуркулили також сім'ї батькових братів: Іларіона, Дмитра, Федора.

В їхніх хатах вже й після війни були, відповідно, сільмаг, початкова школа та контора колгоспу «Більшовик».

Старшого з батькових братів Іларіона вислали з сім'єю до Архангельської області, звідки живою повернулася в Узин лише його дочка Галина. Федір із сім'єю жив у Києві, а Дмитро з дружиною жив у селі по чужих хатах.

Після виселення почалося наше поневіряння по родичах. Батька та моїх братів деякий час тримали у в'язниці Василькова і я пам'ятаю, як ми з матір'ю намагались їм передати їжу.

Після того, як батька та старших братів випустили з в'язниці на певних умовах, вони почали шукати порятунку хто де.

Батько зміг влаштуватися в Києві на роботу двірником по бульвару Шевченка №3, де отримав кімнату в підвалі (напроти Бесарабського ринку) і забирав до себе сім'ю. Брати влаштувалися на роботу.

Кузьма повернувся в село, одружився і працював у колгоспі, воював у Фінляндії, а в 1941 році пішов на війну й загинув у перших найбільш тяжких боях з німцями. Отримали повідомлення, що пропав безвісти. Семен влаштувався штукатуром на будівництві. Іларіон працював різноробом на Київській кондитерській фабриці імені К. Маркса.

Кіндрат влаштувався на Дніпровському річковому флоті дизелістом самохідної баржі.

Я продовжила навчання в 5-му класі Київської середньої школи по вулиці Леніна. Мати працювала прачкою у прачкарні.

Звідти батько вже й не повернувся, загинув невідомо де

Але довго нас не залишили в спокої. Приблизно через рік батька заарештовують і висилають спочатку до табора десь у районі Кременчука, а далі, після повторного затримання в Узині, за вироком якогось суду – на каторжні роботи десь на будівництво Біломоро-Балтійського каналу без дозволу писати листи і побачень з рідними.

Звідти батько вже й не повернувся, загинув невідомо де, а було тоді йому трохи більше п'ятдесяти років. Лише одна жінка з нашого села, яка також була в засланні і якось повернулася перед війною, казала, що бачила батька біля барака і він сказав їй, що в них усі хворіють і шансів повернутися додому немає.

Після арешту батька нас всіх виселяють з того підвалу, де ми жили. Брати Семен, Іларіон, Кіндрат шукають собі притулку в знайомих по роботі в Києві, а ми з матір'ю повертаємося в село Яцьки і ховаємося по родичах. Рідні приймали нас із острахом, бо їм забороняла влада.

Врятували нас від голодної смерті мої працьовиті брати

А це був 1933 рік і в селі лютував голод. Ми залишилися без батька, без житла, без ніякої власності. До того ж нас переслідували на кожному кроці. Голодні й холодні, ми з матір'ю просилися до своїх родичів, але ті й самі голодували та боролися за життя найближчих.

Врятували нас від голодної смерті мої працьовиті брати, які неймовірними зусиллями заробляли кусок хліба на роботах у Києві і ділилися з нами. Нам вдалося пережити голод, хоч були деякий час вже пухлими.

У 1934 році новий удар репресій торкнувся мого брата Іларіона, який в той час не тільки працював, але й навчався на вечірньому відділенні технікуму. Хтось доніс, що він син куркуля і його вночі взяли, судила якась «трійка» і дали п'ять років, обвинувативши у «троцкізмі».

Іларіона заслали на лісоповал у табір на півночі Карелії. Він там чудом вижив і повернувся із покаліченою ногою через сім років – у 1941 році перед самою війною. А у 1943 році його мобілізували.

Я у 1934 році найнялася доглядати дітей. Прослужила три роки у Києві, а коли мати поселилася в нашому селі в хату-пустку, яких після голоду було багато, то повернулася до неї.

Було деяке послаблення тиску влади після Голодомору в селі і я із 1936 року продовжила навчання в школі. Так я закінчила в 1938 році шостий і сьомий класи Яцьківської середньої школи на «відмінно» з похвальною грамотою і в тому році вступила до педагогічного технікуму в Києві.

Мати також переїхала до Києва і влаштувалася служницею, щоб матеріально допомогти мені навчатися в технікумі. В 1940 році нам влаштовують достроковий випуск з технікуму і розсилають по роботах, бо вже йшла підготовка до війни і вчителів – чоловіків забирали в армію. Я отримала призначення в Корсунь – Шевченківський район, село Квітки вчителем початкових класів середньої школи. В селі Квітки мені виділили хатину і я забираю до себе матір. Незабаром почалася війна і ми з матір'ю пережили німецьку окупацію в селі Квітках.

Брати Кузьма, Іларіон, Кіндрат були в армії, а Семен був ополченцем при обороні Києва, бо мав з дитинства травмовану ногу. Кузьма загинув, а інші всі вижили. Після закінчення війни матір забрав до себе брат Іларіон, який повернувся в село Яцьки і з дозволу сільської влади оселився в хаті, з якої колись нас вигнали, бо колишній голова сільради Федченко з сім'єю перед війною евакуювався і про нього не було чути.

Мене в селі Квітках після війни обрали секретарем сільради, а через деякий час призначають директором початкової сільської школи. В 1946 році знову почався голод і я переїхала ближче до свого села в м. Узин Київської області, де була призначена спочатку вчителем початкових класів, а після закінчення заочно Київського педінституту працювала вчителем старших класів аж до виходу на пенсію.

В 1947 році вийшла заміж за жителя Узина Стеблівського Якова Тимофійовича 1913 року народження, який повернувся з армії, а його перша дружина померла, залишивши двох малолітніх дітей. У нас з чоловіком народилося ще дві дочки і всі діти, хвалити Бога, сьогодні мають вже свої родини. Я нині (у 2012 році) проживаю в місті Узині в сім'ї меншої дочки Тетяни.

Після війни доля моїх братів Семена, Іларіона та Кіндрата видалася більш милостивою, ніж раніше. Доля дала їм і родини, і детей.

На цей момент (2012 рік), я залишаюсь єдиним живим свідком розкуркулення, репресій та Голодомору із сім'ї репресованого Трегуба Петра Прокоповича.

Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.

Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.

У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.

Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org

Читайте ще:

Розкуркулення на Одещині: пограбування, виселення у Сибір, «червоний терор»​

Терор проти селянства під час сталінського «розкуркулення»: кіровоградські хроніки​

Із архівів КДБ: доля останнього полковника УПА Василя Левковича-«Вороного»

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

РОЗКУРКУЛЕННЯ

До 90-ї річниці реалізації ЦК ВКП(б) СРСР на чолі із Сталіним спецоперації «ліквідації куркульських господарств», Радіо Свобода розпочало спеціальний проєкт – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство».

Через історії репресованих хліборобський родів можна побачити яким чином сталінський режим організував пограбування селян, насильницьке виселення родин, ув’язнення та депортацію до Сибіру.

Усі дані про це в СРСР були під грифом «цілком таємно», але ті, кому вдалося вижити, розповіли своїм нащадкам про пережите. Декому вдалося навіть зберегти фотографії...

Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам про це.

Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників), що виробляли, і переповісти історію їхнього «розкуркулення». Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Деталі можуть допомогти людям знайти рідних.

Пишіть на адресу: Radiosvoboda@rferl.org

Проєкт реалізовується спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду

БІЛЬШЕ МАТЕРІАЛІВ ПРО РОЗКУРКУЛЕННЯ

КОРОТКО ПРО ВАЖЛИВЕ

Recommended

XS
SM
MD
LG