Доступність посилання

ТОП новини
29 лютого 2020, Київ 09:44

Розкуркулені: історії родини Стоянів із Донеччини, Смол із Херсонщини, Буцолів із Чернігівщини та Королів із Полтавщини


Два весілля у Стоянів, січень 1926 року. Іван Оніпко і Зоя Стоян, Антоніна і Антон Стояни. Донеччина

Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство». Ці історії, разом зі збереженими світлинами і архівними документами, до редакції надсилають нащадки тих, хто пройшов через влаштоване Комуністичною партією більшовиків «розкуркулення» – пограбування і знищення самостійних селянських-господарств.

30 січня 1930 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств…» Цей документ запустив на повну процес репресій проти селян, який більшовики назвали «розкуркуленням».

Ця постанова формально закріпила сталінські директиви, озвучені радянським «вождем» 21 січня 1930 року у статті «До питання про політику ліквідації куркульства як класу».

«Щоб витіснити куркульство як клас, треба зломити у відкритому бою опір цього класу і позбавити його виробничих джерел існування і розвитку. Нинішня політика партії на селі є поворот до нової політики ліквідації куркульства як класу», – наголосив Йосип Сталін, генеральний секретар Центрального комітету Комуністичної партії СРСР.

Йосип Сталін (перший зліва) з дружиною Надією (перша праворуч) на відпочинку. 1927 рік
Йосип Сталін (перший зліва) з дружиною Надією (перша праворуч) на відпочинку. 1927 рік

Селян позбавили усього: житла, землі, майна, харчів, реманенту, худоби. Тих, хто не хотів вступати у колгоспи, висилали, ув'язнювали, розстрілювали.

Ті, кому вдалося вижити, у радянські часи приховували свою належність до «розкуркулених», боялися розповідати правду своїм дітям і онукам.

Однак, як виявилося, правда збереглася...

6. (перші історії тут)

Від: Зоя Грехова

Надіслано: 11 лютого 2020 р. 9:49
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулені Стояни

Мої пращури також потрапили у вирій тих жахливих подій.

1932 рік, село Осикове (зараз Амвросіївський район, Донецької області).

У родині моєї прабабки Стоян Зої Яківни (1904 р.н.) було 14 братів та сестер.

Стояни мали 6 десятин землі, дві великі хати, господарство, власну цегельню, олійню.

Усього у родині було 24 душ людей. Усі працювали на землі, а також запрошували робітників із села. Важкої роботи не цуралися. Все, що вирощували, продавали.

Брали до себе в родину сиріт, виховували їх, влаштовували в життя.

Влітку працювали, взимку наймали вчителів, вчили дітей музики і танців. та гуляли весілля. Моя прабабка вміла грати на трьох музичних інструментах.

Весілля моєї прабабусі Зої і її брата Антона було в один день – у січні 1926 року.

Два весілля у Стоянів, січень 1926 року. Іван Оніпко і Зоя Стоян, Антоніна і Антон Стояни, Донеччина
Два весілля у Стоянів, січень 1926 року. Іван Оніпко і Зоя Стоян, Антоніна і Антон Стояни, Донеччина

У селі їх поважали. Тому того дня хтось із селян попередив, що «йдуть розкуркулювати». Це попередження дуже допомогло: мати моєї прабабки – Ганна Василівна – встигла приховати на дітях золоті та срібні прикраси. Дітей не обшукали і потім саме це приховане золото врятувало родину в Голодомор – золото виміняли на хліб.

А тоді – усіх їх вигнали з хати. В зиму, у нікуди…

Розпач, розгубленість, гнів… Складно навіть уявити, що у них тоді було на душі.

Діда прабабки – Федота – відправили до Сибіру. Десь по дорозі він зник.

Решта родини мала заборону на поселення в радіусі 50 кілометрів від їхньої землі.

Жили вони у землянці, а з їхнього будинку зробили тоді конюшню, меблі порубали і спалили.

Розкуркулення в селі Удачне. Донеччина
Розкуркулення в селі Удачне. Донеччина

Велика і згуртована родина розпорошилася. Таку мету і переслідувала нова «червона» влада, але рід вижив. Розкидало усіх по різних містах та селах, але вони вижили, стали на ноги і вивчили своїх дітей.

Прабабуся Стоян Зоя Яківна померла у травні 1993 року, коли мені було 10 років. Вона похована у Сватовому, що на Луганщині.

На початку 2000-х років моя бабуся Людмила Іванівна (молодша донька Зої Стоян) наполягла на тому, щоб ми поїхали в село Осикове, з якого вигнали її матір.

Саме від своєї бабки – Людмили – я і знаю все це. Вона ретельно зберігала пам’ять про свій рід, записувала. І розповіла мені.

І от – поїхали ми. Знайшли село, і знайшли навіть будинок, який будував Яків Павлович Стоян на початку 1900-х років.

Будинок стоїть і досі. Там живуть люди.

До тієї поїздки усі бабусині розповіді були в моїй голові наче вигадка, казка, химера... А коли ми на власні очі побачили будинок, як його згадувала бабуся, почули старих жителів села, які пам'ятають Стоянів – примара ожила.

Будинок розкуркуленого роду Стоянів у селі Осикове на Донеччині. 2001 рік
Будинок розкуркуленого роду Стоянів у селі Осикове на Донеччині. 2001 рік

На пагорбі стоїть будинок, якому понад 100 років, який зроблений з тої червоної цегли, яку виготовляли Стояни.

Ніщо його не здолало, ні комуністи, ні війна. Лише відмітини на стінах від осколків снарядів Другої світової війни, як шрами.

На жаль, мені з родиною також «пощастило»! Ми були вимушені у 2014 році дуже швидко, не заплановано, покинути власний будинок у Донецьку.

Це допомогло пропустити через себе, пережите прадідами. Ми відчули, що переживає людина, коли їй не з власної волі доводиться залишати свій дім і вирушати в нікуди.

Але це вже інша, новітня історія.

7.

Від: Микола Южний
Надіслано: 9 лютого 2020 р. 11:03
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: 90 років початку масового розкуркулення: як Компартія знищила селянина-власника

Мій рідний дід – Смола Прокіп Єрмолайович, 1907 року народження, жив у селі Рождєствінське, нині Сиваське Херсонської області.

Архівна справа репресованого через «розкуркулення» Прокопа Смоли
Архівна справа репресованого через «розкуркулення» Прокопа Смоли

Мав, згідно із архівною довідкою: 7 коней, 6 волів, молодняка великої рогатої худоби до 10 штук, 50 овець.

У 1932 році був розкуркулений і висланий до Сибіру. Під час етапування утік із односельцем Семеном Адаменком і переховувався на хуторах біля свого села.

Із архівної справи репресованого через «розкуркулення» Прокопа Смоли
Із архівної справи репресованого через «розкуркулення» Прокопа Смоли

Під час Голодомору був вимушений працювати у колгоспі, щоб рятувати життя своїм дітям – сину (моєму батькові) 1929 року народження і дочці 1932 року народження.

Вирок щодо розкуркуленого Прокопа Смоли
Вирок щодо розкуркуленого Прокопа Смоли

Але у 1937 році знову був арештований і 23 листопада 1937 року – розстріляний... Йому було лише 30 років

Довідка про виконаний вирок щодо розкуркуленого Прокопа Смоли
Довідка про виконаний вирок щодо розкуркуленого Прокопа Смоли

8.

Від: Alexander Korol

Надіслано: 6 лютого 2020 р. 0:13

Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>

Тема: Історія колективізації нашої родини Король та Буцола

Добрий день, шановна редакція!

Це історії колективізації моїх прадідів.

Цю історію мені переказала моя бабуня – Марія (Муся) Андріївна Король (Буцола) у 80-роках.

Її батько, мій прадід Андрій Буцола, був родом із Мало-Девицького району Чернігівської області. Він був сиротою і не успадкував нічого у своєму житті. Але хлопець був роботящий і наймитував на одного місцевого селянина, у доньку якого, Марію – закохався. Почуття були взаємними.

Тоді батько Марії, селянин заможний і справедливий сказав Андрію: «Хлопче! Ти добрий робітник і щира людина. Я б радий віддати за тебе Марію, але в тебе ж нічого немає! Зароби гроші, купи землю, побудуй господарство і я радо видам за тебе Марію. Вона буде на тебе чекати».

Прадід Андрій зібрав свої речі і поїхав шукати заробітку. Згодом він влаштувався у Криму чабаном, де декілька сезонів пас овець. Може і ще щось робив, але цього ми не знаємо.

Проте, коли він повернувся до рідного села, то купив землю і разом ще з декількома селянами побудували хутір, який зараз є селом Воровським.

На жаль, у Криму Андрій Буцола захворів на сухоти (туберкульоз легень – ред.) і усе своє життя страшно кашляв.

Одружившись із Марією, вони почали налагоджувати власне господарство. Через хворобу, прадіда не забрали до війська під час Першої світової війни і він залишався з родиною увесь час.

Почали народжуватися діти.

Всього Господь дав їм вісім діточок, але вижили тільки троє: старший син Павло – 1912 року народження, донька Марія (Муся, моя бабуся) – 1915-го і молодший син Гриша – 1918 року народження.

Так родина і жила: батьки і дорослі діти працювали, малі доглядали за немовлятами.

Якось родина пережила Першу світову війну, Громадянську війну та перший Голодомор.

Господарство було невелике, але вони мали землю, хату, декілька клунь, фруктовий сад, худобу, город. На селі їх звали середняками, бо хоча і господарство було добрим, але наймитів не мали і самі тяжко працювали на землі.

Прийшла колективізація і одним із перших був розкуркулений батько Марії, мій прапрадід. Я точно не знаю, що сталося з усією родиною, але частина родичів переїхала чи втекла до Прилук.

Андрій Буцола бачив, до чого іде і відправив до міста старшого сина Павла, який оселився у Києві і почав працювати на залізниці.

Андрій Буцола, 1930-і роки
Андрій Буцола, 1930-і роки

Андрію і Марії Буцолам комуністи сказали вступати «добровільно» до колгоспу.

Прадід відмовився власноруч відписати «комунії» майно, зароблене кров'ю та важкою працею усієї родини.

«Комнезамівці» вхопили Андрія і посадили його у підземелля під колгоспною управою. Так і сидів дід там тижнів два. Стан його дуже погіршився. Марія зрозуміла, що чоловік скоріше помре, аніж віддасть комуністам власне майно, і щоб врятувати чоловіка – підписала папери на вступ у колгосп від себе і від нього. Андрія випустили, але він зрозумів, що треба з села тікати. У колгоспі працював аби як, а на дружину був ображений.

Андрій і Марія Буцоли, 1930-і роки
Андрій і Марія Буцоли, 1930-і роки

Одного дня, село оточили червоноармійці і почали вилучати і зерно, і курей, і буряки, і капусту. Це був початок Голодомору 1932–1933.

Бабуся розповідала, як до хати зайшли солдати і почали шукати зерно. Спочатку вони пробивали земляну підлогу хати залізними щупами, обстукували стіни, перевертали та били усі горщики. Потім один із червоноармійців зняв байонет (штик, багнет – ред.), прив’язав до нього мотузку, змочив його у діжці з водою і почав опускати його у цілину між піччю та стіною. Якщо б він витягнув того байонета, а до нього прилипло зерно, то вони б розбили стіни, щоб вигребти зерно, якщо воно там було сховане.

У такий спосіб, надіслані більшовиками солдати, вишукували навіть те зерно, яке селяни засипали у щілини, за піч, щоб мати чим годувати дітей.

Розкуркулення. Донеччина
Розкуркулення. Донеччина

Але у нашої родини вони нічого не знайшли. Вони шукали і в хаті, і на городі, і у хліві. Свиней і корову вже забрали, тож солдати обшукували і там усе.

У підсумку – солдати і місцеві комуністи забрали усі харчі з хати, навіть просо, яким годували курей.

Марія плакала, діти розуміли, що сталося лихо, і тільки Андрій, як переказувала мені бабуся, «спокійно дивився у вікно і тихо кашляв».

Коли солдати пішли з села, а колгоспний актив понапивався від радості, що пограбували власних односельців – прадід Андрій вийшов з хати і через деякий час повернувся із маленькою торбинкою. Там було зерно.

Виявляється, коли мій прадід сидів у підвалі колгоспної управи, він чув, що говорили комуністи і зрозумів, до чого все іде. Тож, коли його випустили, він ночами копав у хліві – у тому місці, де тримали свиней – глибоку яму і там ховав зерно й харчі.

Там де свині – брудно, тож солдати не дуже ретельно шукали у тому місці. А там – глибоко у землі – був захований родинний порятунок.

Так, почуте у підвалі і недовіра до влади, врятувала родину від лютої смерті.

Згодом Андрію вдалося відправити до Києва й інших дітей – спочатку Марію, а потім і Григорія. Як їм це вдалося зробити, я не знаю, але вони приїхали до старшого сина Павла у Київ. Згодом моя бабуся Марія (Муся) почала працювати на фабриці і згодом одружилася з моїм дідом Григорієм Харитоновичем Королем, помічником машиніста на той час.

Дід Гриша народився у 1914 році. Він був сином сільського шевця і ветерана Першої світової війни​ Харитона Даниловича Короля, який під час війни потрапив у полон до австрійців і повернувся до рідного села Степанівка, Драбівського району Полтавщини (зараз це Черкащина)​тільки у 1918 році.

Прадід Харитон також не сприйняв усі ці «комунії», але я точно не знаю, що саме з ним було у Громадянську війну і у часи НЕПу («нової економічної політики», яку проводили більшовики – ред). Однак, знаю, що мій дід 14-річним підлітком працював у колгоспі возницею. Одного разу він разом із дорослим селянином везли зерно на станцію. Коли вози в’їхали до лісу, з боку пролунали декілька пострілів і ватага людей намагалась їх зупинити. Дядько вдарив коней і вони понеслись. Навздогін повстанці вистрелили ще декілька разів, але усі залишилися живими.

Прадід Харитон Король, який вижив в окопах і полоні Першої світової війни – помер під час Голодомору
Олександр Король

Наступного тижня Харитон відправив свого сина, а згодом і доньку Надію – до Києва, до своєї сестри, яка працювала на залізниці. Так мій дід став киянином у 1928 році. Спочатку він працював у залізничних депо, а коли виповнилось 16 років, став кочегаром паротяга, потім помічником машиніста, а згодом і машиністом.

Доля мого прадіда Харитона та його дружини була люта. Врятувавши дітей від колективізації і Голодомору, прадід Харитон, який вижив в окопах і полоні Першої світової війни – помер під час Голодомору.

Коли якось я запитав діда про долю його батька, то він коротко відповів: «Помер батько від голодовки», і відвернувся.

Його мати вижила, але втратила розум від голоду та горя. Після війни, вже у 50-х роках, дід Гриша забрав її з села і вона жила з родиною сина до самої смерті у 60-х. Коли хтось із дітей наближався до неї, вона кричала: «Гриша, забери їх! Вони хочуть мене з’їсти!»

Дід Гриша і бабуня Муся побралися у 1936 році і у них народились мій батько Володимир, 1937 року народження, і донька Ніна, 1938-го.

Марія (донька Андрія Буцоли) і Григорій Королі разом із дітьми: сином Володимиром та донькою Ніною
Марія (донька Андрія Буцоли) і Григорій Королі разом із дітьми: сином Володимиром та донькою Ніною

Ще один син народився у 1941 році – за декілька тижнів до початку нової війни. Бабуся не хотіла згадувати ці події, тільки від різних родичів та з її уривчастих фраз можна приблизно уявити, що сталося з ними на початку літа 1941 року.

Коли німці напали на СРСР, то Київ бомбардували уже в першу ж ніч. Дід відправив родину до батьків бабусі – у село Воровське, де вони і пережили війну. На жаль, маленький хлопчик помер. Бабуся казала, що у нього були проблеми з легенями, але моя мама мені розповіла, що колись свекруха сказала їй, що дитина померла, бо в неї пропало молоко, а іншу їжу немовля не приймало, то ж «швидко помер».

Не витримав жахів війни і прадід Андрій Буцола: сухоти швидко забрали його у тому ж 1941 році.

Інші пережили війну і повернулася до Києва. Так завершилась може тисячолітня історія господарювання моїх родів на землі.

З повагою Олександр Король, правнук Харитона і Мотрі Королів та Андрія і Марії Буцол.

Проєкт «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство», який Радіо Свобода реалізовує спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду, триватиме до листопада 2020 року.

У рамках проєкту Радіо Свобода друкуватиме спогади про розкуркулення, архівні матеріали та документи, інтерв'ю із істориками та краєзнавцями.

Якщо ваш рід розкуркулили – розкажіть нам свою історію.

Ми просимо повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) і історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати. Якщо ви знайшли в архівах справи репресивних органів СРСР, заведені проти ваших рідних, просимо розповісти як вам це вдалося зробити.

Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org

Читайте ще:

90 років початку масового розкуркулення: як Компартія знищила селянина-власника

Голодомор зачепив усіх: читачі Радіо Свобода діляться історіями своїх родин​

Один – розстріляний, інший – пережив голод і загинув у засланні. Історія родини Олександра Жовміра

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG