Інші дзвонили з оточення прощатися, а Ярік сказав: «Ма, я скоро буду вдома. У мене все добре»

«Знаю: якщо я буду сильною, буде сильним і він». Так каже жінка, яка чекає сина ще з Іловайська – можна було б подумати, що вона сподівається даремно, адже жетви того котла – величезні. Однак мати справді має підстави вважати, що її син не загинув.

У серії публікацій #PrisonersVoice – рідні, які чекають в'язнів з окупованого Донбасу і Криму, розповідають, як проживають цей час очікування. Історії Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод.

• Ярослав Думчик: 19-річний солдат, волі якого дивувалися дорослі чоловіки

Боєць 93-ї окремої механізованої бригади Ярослав Думчик зник безвісти 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська. На той момент йому було 19 років. Ярослав народився в селі Лозоватка, що в Дніпропетровській області. Після закінчення школи, в 2013 році, був призваний на строкову військову службу, а у вересні того ж року підписав контракт із ЗСУ. Служив у 93-й бригаді. У березні 2014 року приїхав додому у відпустку, але пробув лише кілька днів: надійшов наказ від командування – терміново прибути до військової частини.

На Ярослава чекає мати Інна Думчик:

– Він швидко зібрався й поїхав, я три місяці взагалі не знала, де він. Мені казав, що у військовій частині, але потім я випадково дізналася, що Ярік служить у селищі Марківка, що в Луганській області. Питаю його: «Чому ж ти не розказав?» А він: «Ма, не хотів, щоб ти засмучувалася».

19 серпня 2014 року їх перекинули в Іловайськ, про що він мені теж нічого не сказав. Востаннє говорила з ним 26 серпня 2014-го, він подзвонив і каже: «Ма, я скоро буду вдома. У мене все добре». Якщо хлопці дзвонили і прощалися з рідним, просили пробачення, то мій і словом не обмовився, що він в оточенні в Іловайську.

Про те, що 93-я бригада потрапила в оточення, я випадково дізналася з відео на ютубі. Звернулася до військкомату, потім до військової частини – там нічого конкретного сказати не могли, лише, що шукають.

Нам робили ДНК-експертизу, сказали, що є збіг. В описі до тіла прочитала – «чоловік 30-40 років», а Яріку ж на той момент були лише 19. До того ж, зріст загиблого був на 10 сантиметрів нижчий, ніж у сина: у Яріка – 1,8 м, а в тіла – 1,7.

У грудні 2014 року син мені зателефонував, коротко сказав, що скоро вернеться додому. Я сама пробила дзвінок – він надійшов зі Свердловки Луганської області (нині – село Твердохлібове), яка на той час була окупованою. Потім я знайшла двох свідків, які підтвердили, що шістьох наших хлопців привезли у Свердловку. Показала їм фотографію сина, вони підтвердили, що такий хлопець там був. Ще один свідок бачив Ярослава 6-7 жовтня 2014-го в полоні в Сніжному. Тому я і не визнаю тіла, з яким у мене був цей ДНК-збіг, бо Ярослава одразу кілька людей бачили в полоні, живим. Тому мій син – офіційно зниклий безвісти.

Зверталася усюди – в Червоний Хрест, ОБСЄ… Подала документи, щоб сина внесли в список на обмін. У всіх родичів зниклих безвісти є ці товсті пакети з різними листами і документами, але конкретної відповіді, де наші діти і що з ними, – немає.

Мій Ярік – дуже чесний хлопець. Він завжди за правду. Хлопцям казав, що йде захищати свою сім’ю. Коли прийшов з Луганської області, то дорослі чоловіки казали, що у нього стільки волі, що він такий дорослий як на свої 19 років. Справжній воїн, який нікому, крім нас, зараз не потрібний.

Знаю: якщо я буду сильною, буде сильним і він. Оця ниточка між мною і сином – нерозривна. Я своїх домашніх – чоловіка й старшого сина – тримаю: наш син живий, кажу, і він повинен знати, що ми його чекаємо, що ми його не хоронимо.

У 2016 році я вперше була на кладовищі, де поховані й тимчасово невстановлені воїни. Йду – і бачу могилу з табличкою «Ярослав Думчик». У мене всередині все скипіло – побити, потрощити, зламати. Але я собі кажу: «Інно, стоп, що тобі підказує серце? Мовчить? Мовчить. Ти не будеш займатися вандалізмом. Хто почепив, той має зняти». Потім в Дніпрі зробили красивий меморіал, і знову розмістили фото Яріка. Ось тоді ми з іншими мамами зниклих безвісти добилися, щоб фотографії наших синів зняли з меморіалу й таблички з їхніми іменами прибрали з могил.

Ярік коли уходив на війну, сказав: «Мама, я вернусь. Ти чуєш мене? Я вернусь додому». І сказав це таким командирським голосом. З цим і живемо.

Я досі не закриваю вхідні двері – чекаю. Де що скрипне – я у вікно визираю. Йду десь на город чи у справах і думаю, що ось зараз підійде мій син і обійме та поцілує мене. І так вже шість років...

• Раїм Айвазов. «До цього дня на судах я не буваю одна»

Раїму Айвазову – 26-річному кримському татарину, активісту «Кримської солідарності» – загрожує від десяти років у російській в’язниці через звинувачення окупаційної влади в організації терористичної організації та підготовці до насильницького захоплення влади. Зараз чоловік перебуває у Сімферопольському слідчому ізоляторі, під вартою – з 17 квітня 2019 року. До арешту Раїм проживав у Сімферополі та займався електричними і сантехнічними роботами.

На Раїма чекає дружина Мавіле Айвазова з двома доньками, молодша народилась вже після арешту Раїма:

– 16 квітня чоловік вирішив поїхати «в Україну», й о 21:00 сів в автобус до «кордону». Близько півночі написав мені, що він на кордоні, що у нього забрали документи і сказали чекати людей, які повинні під'їхати з Сімферополя. Він чекав три години, а о третій ночі написав мені «Щось дуже довго чекаю» – і все, після цього з ним зв'язок зник, на дзвінки і повідомлення перестав відповідати.

Уже пізніше Раїм розповів, що на кордон приїхали троє чоловіків, і, погрожуючи електрошокером, посадили його в машину, вдаривши при цьому – на побаченні я побачила рану на губі. Далі його повезли в поля – їхали близько п’яти хвилин. Висадили з машини і там імітували розстріл: стріляли біля його ніг, голови. Погрожували, що живим звідти не вийде. Раїм думав, що це вже кінець.

Після цього його відвезли до Сімферополя – у відділення ФСБ. Мені о 10:30 ранку наступного дня прийшло від чоловіка повідомлення, що з ним все добре і що він пройшов кордон. Я попросила набрати по відео – він відмовлявся. Пізніше з'ясувалося, що це були співробітники ФСБ, які писали з чоловікового телефону.

Вранці я подала заяву про викрадення людини. Ми поїхали на кордон – у Каланчак, де він зник, але поки доїхали до Красноперекопська, нам подзвонили повідомити, що Раїм перебуває в ФСБ, і ми повернули назад. Коли приїхали, нас не пустили до нього. Після допиту його відправили в Алуштинське СІЗО, а наступного дня був суд у Київському районному суді м. Сімферополя щодо обрання запобіжного заходу.

Як тільки Раїма затримали, мене почали підтримувати співвітчизники. На суд приїхало дуже багато людей з різних куточків Криму. До цього дня на судах я не буваю одна, щомісяця чоловікові роблять передачі, а нам передають продукти, дітям – подарунки, я дуже вдячна за це! Біда може торкнутися будь-якої людини, тому потрібно завжди підтримувати один одного. Тільки разом ми зможемо пройти через ці випробування, в єдності – сила!

• Сергій Ватаманюк. «Мені 71 рік вже, і я дуже хочу дочекатися сина»

Він – боєць 80-тої окремої десантно-штурмової бригади, був мобілізований 8 серпня 2014 року, служив у Луганський області. 5 вересня 2014 року біля сіл Весела Гора та Цвітні Піски Луганської області бійці батальйону «Айдар» і 80-ої бригади потрапили у засідку, влаштовану російськими гібридними силами. Внаслідок нерівного бою загинули та пропали безвісти 45 українських воїнів. Серед тих, хто вважається зниклим, – і Сергій Ватаманюк. Він народився 13 лютого 1987 року у Шепетівці Хмельницької області. Працював зварником та будівельником. Незадовго до мобілізації одружився. Перед виходом на завдання Сергій попередив матір, що не знає, коли матиме змогу зателефонувати наступного разу – сказав, щоб не хвилювалися. Дружина Сергія була на останніх місяцях вагітності. Син народився 23 жовтня 2014 року, коли Сергій вже зник безвісти.

Людмила Ватаманюк, матір Сергія:

– Сергій не знав, що в нього буде хлопчик. Він пішов воювати у серпні, зник безвісти у вересні, а дитя його родилося в жовтні. Якось я спитала онука: «Де твій тато?». Він відповів: «Мій тато воює. Ти що, не знаєш?». У мене тоді голос затремтів, а онук сказав: «Ні, не треба плакати». А потім і в садку, і всім довкола почав розповідати, що тато скоро приїде додому.

Спочатку були дані, що Сергій – в полоні, це вже згодом його статус офіційно змінили на зниклого безвісти. Коли це все сталося – ми нічого не знали, командування нам нічого не повідомляло. Якусь інформацію шукали в інтернеті. Про те, що Сергій потрапив у полон, спочатку дізналася моя дочка – від волонтерів, але нічого мені не казала, бо не знала як. З військкомату до нас ніхто не прийшов. З військової частини теж. А повинні були. А потім невістка в інтернеті побачила, що Сергій в полоні.

Я одразу почала складати план дій. Цілими ночами складала плани й уявляла, як звільняю його. Вже знала на пам'ять карту Донецької і Луганської областей, населені пункти. Весь час чекала його. Хвіртка рипне – я відразу визираю: може, це він вернувся? Я і досі визираю…

Телефонувала волонтерам, капеланам, в різні організації та офіційні установи. Але представники офіційних установ завжди відповідали завченими фразами, там не було зацікавленості, я не відчувала і не бачила, що вони хочуть мені допомогти. Мені 71 рік вже, і я дуже хочу дочекатися сина.

ДНК-експертизу робили, але збігів немає. Я здавала і в 2014 році, й в 2016 році, й у січні 2019-го. Серед тимчасово невстановлених загиблих військових мого сина немає. Я вірю, що він у полоні. Як саме держава шукає зниклих безвісти – мені невідомо. Прізвища наших синів обіцяють внести у списки на обмін, але я не надто в це вірю. Все, що від нас залежить, – ми робимо. Але поки жодного результату.

Великою підтримкою для мене є спілкування з іншими мамами та рідними людьми зниклих безвісти військових і добровольців. Слава Богу, що ми зійшлися. Зідзвонюємося часто, з деким – щодня, зустрічаємося, підтримуємо одна одну та й просто розмовляємо. Так, як жде мама, – ніхто не жде. Ми можемо відчути цей біль і зрозуміти одна одну.

Нам важливо, щоб про наших дітей не забували.

• Джеміль Гафаров. «Наші чоловіки – достойні порядні люди»

Джеміль Гафаров був затриманий російськими силовиками в анексованому Криму під час одного з наймасовіших обшуків в оселях кримських татар 27 березня 2019 року, коли за підозрою в участі в ісламській організації «Хізб ут-Тахрір» (визнана в Росії терористичною) арештували 20 мусульман. Джемілю 58 років, до затримання він був приватним підприємцем. Вже більш ніж півтора року чоловіка утримують в Сімферопольському слідчому ізоляторі №1.

На Джеміля чекає дружина Разіє Гафарова з трьома дітьми:

– Ніхто і ніщо не замінить дітям їхнього батька, вони дуже через це переживають. Їм доводиться простоювати черги в СІЗО, щоб передати татові передачу, а іноді вони несуть в школу пакет, щоб після уроків надіслати батькові посилку. Дуже хочеться, щоб про нас почули і звернули увагу на наших дітей, які засинають і згадують усі жахи ранку 27 березня.

Вранці близько 5:30 до нашого будинку почали вриватися люди в масках: вони сильно били в залізні двері й у вікно кімнати, де спала наша молодша дочка. Можете собі уявити стан 13-річної дівчинки, до якої у вікно ломляться люди в масках, озброєні автоматами. Нас загнали на кухню, зібрали телефони, погрожуючи зброєю. Потім почався обшук, який більше був схожий на імітацію: поки ми були на кухні, дивовижним чином на горищі знайшли брошуру, якої ніколи в нашому домі не було. Адвокату подзвонити нам не дозволили.

Мій чоловік – інвалід ІІ групи – переніс обширний інфаркт у 2017 році, має хронічну ниркову недостатність. Людина з такими захворюваннями має проходити регулярні обстеження, щоб коректувати прийом препаратів. На жаль, в СІЗО відмовляють у наданні кваліфікованої медичної допомоги та проведенні об’єктивної діагностики. Крім цього, після інфаркту в Джеміля була аневризма серця, і щоб дізнатись, в якому вона стані зараз, потрібно зробити УЗД серця.

Шановні люди, допоможіть нашим дітям – їх уже близько двохсот – рости поруч з їхніми батьками. Наші чоловіки – достойні порядні люди, і їхнє місце – у своїх сім’ях. Чомусь за те, що людина живе чимось, не вживає алкоголю, п’ять разів на день молиться за мир та здоров’я, її оголошують злочинцем та засуджують до 15-20 років у в’язниці. За що – запитуємо ми себе?

• Владлен Абдулкадиров. «20 років ув’язнення – просто не вкладаються в голові»

За кілька днів до арешту кримськотатарський активіст Владен Абдулкадиров виїхав в Ростов-на-Дону, аби підтримати на судовому засіданні «першу сімферопольську групу» – п’ятьох кримських татар, затриманих за підозрою в участі в організації «Хізб ут-Тахрір». Неподалік Ростова у «МакДональдзі» 28 березня 2019 року його разом із Ремзі Бекіровим та Османом Аріфмеметовим російські силовики затримали за тією ж підозрою. Владену 41 рік, до арешту чоловік займався ремонтом і продажем мобільних телефонів та іншої техніки.

На Владлена чекає дружина Гульзара з трьома доньками:

– Ми зустрілись із Владеном коло нашого будинку, в якому зараз живемо з дітьми. Ми вже майже 11 років у шлюбі, і за цей час було дуже багато яскравих подій у житті – разом виховували наших дітей, яких Владен дуже любить. Кожного тижня сім’єю їздили в кафе чи розважальний комплекс. Тому зараз мені дуже не вистачає чоловіка, адже самій нелегко виховувати трьох маленьких дітей.

У день обшуку чоловік був у Ростові, а я була в будинку одна, з дітьми – минуло лише 2 тижні відколи я виписалась з пологового будинку після народження третьої дочки. О 6 ранку до нас прийшли з обшуком, і мені навіть не сказали, за якою статтею звинувачують чоловіка.

При затриманні застосовувалось фізичне насилля – їх побили і відібрали особисті речі, які не були внесені в протокол і, відповідно, їх не повернули. Із хлопців знущались і били по голові, після чого у мого чоловіка загострились головні болі.

Умови утримання в СІЗО – це справжнє катування. Це клопи, таргани, миші, які бігають по них. Повна антисанітарія у камерах і ніякого необхідного медичного обслуговування. У Владена зір став дуже сильно погіршуватись останнім часом, оскільки там немає нормального освітлення. Крім того, у нього з дитинства проблеми з печінкою – потрібне особливе харчування, якого там, звісно, немає.

Факту злочину немає взагалі, це звинувачення в тероризмі й страшні цифри – 20 років ув’язнення – просто не вкладаються в голові. Ми повинні підтримувати всіх політв’язнів: мирним шляхом боротись за їхнє звільнення, писати їм листи зі словами підтримки, про те, що ми їх чекаємо і разом з усім цивілізованим світом віримо у їхню невинуватість.

• Леонід Крепець. «Я його чекаю і шукаю»

Леонід Крепець був мобілізований до лав Збройних сил України у квітні 2014 року, служив старшим водієм у 51-й механізованій бригаді. 25 серпня 2014 року його батальйон потрапив в оточення під Іловайськом – біля села Дзеркальне. У тому бою 51-а бригада зазнала втрат: були як загиблі бійці, так і ті, хто потрапив у полон. Доля ж Леоніда була довгий час невідомою. Згодом його офіційно визнали зниклим безвісти. Леонід Крепець народився 13 березня 1984 року у селі Білокриниччя, що в Хмельницькій області.

Після проведення ДНК-експертизи у 2015 році й збігу з тілом одного з тимчасово невстановлених воїнів дружина Леоніда Віра визнала його загиблим. Того ж року він був посмертно нагороджений почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимир-Волинський». Матір бійця – Наталія Крепець – не вірить, що її син загинув, а продовжує його шукати.

У матері є власні аргументи, чому вона не вірить у загибель Леоніда:

— Останній дзвінок від сина був 25 серпня 2014 року з Іловайська. Сказав, щоб я берегла себе… Після того зв’язку з ним більше не було.

У 2015 році ми здавали ДНК, і був збіг із тілом одного з невстановлених загиблих. Ексгумацію ми не робили. Жінка Леоніда підтвердила, що це він. Але ми не проводили перепоховання, тіло так і лежить на кладовищі у Дніпрі – на хресті фото Леоніда, могила ним підписана.

Проте з опису до тіла видно деякі нестиковки. Леонід – нижчий на сім сантиметрів, ніж тіло, з яким маємо ДНК-збіг. Зубна карта теж не збігається. Далі взуття: у Леоніда маленька нога, а в того тіла – більший розмір ноги. То тіло не наше, то не Леонід.

Син у мене дуже хороший, людяний, ми щодня зідзвонювалися. Він ходив у церкву, прислужував там, і я в церкву зараз ходжу, це мені допомагає. А ще мене на світі тримають онуки. Ми спілкуємося, приїжджаємо одне до одного в гості. Я невістці дякую, що вона така, що доглядає, що водить їх на танці, на математику. Це – хлопці, перший і п’ятий клас. Вони були маленькими, коли їхній тато зник безвісти.

У списки на обмін Леоніда не подадуть, бо дружина визнала його загиблим. Але я його чекаю і шукаю.

• Ремзі Меметов. «Сказали, що його не буде 15 хвилин»

Інженер-механік за освітою, 54-річний Ремзі Меметов останні десять років працював кухарем у м. Бахчисарай. Ремзі та ще трьох кримських татар, яких зараховують до «першої бахчисарайської групи», було заарештовано під час масових обшуків в оселях мусульман Бахчисарая 12 травня 2016 року за підозрою в терористичній діяльності.

Відтоді вдома на нього чекає дружина Ельміра Меметова з двома синами:

– О 6:15 ранку до нашого дому ввірвались близько п’ятнадцяти співробітників ФСБ. Протягом десь чотирьох годин провели обшук. Вони забрали мого чоловіка, сказавши мені, що його не буде буквально 15 хвилин. І ось уже 4,5 роки він безпідставно перебуває у в’язниці.

Перебуваючи в СІЗО Ростова, мій чоловік декілька разів був відправлений у штрафний ізолятор за нібито порушення режиму. Одразу після прибуття в колонію його також помістили в ШІЗО, мотивуючи це тим, що у нього "небезпечна стаття"».

Ремзі засудили до дев’яти років колонії суворого режиму. Апеляційний суд, який відбувся 11 липня 2019 року, скоротив термін ув’язнення на три місяці.

На даний момент мій чоловік відбуває термін ув’язнення в колонії суворого режиму №11 у м. Ставрополь, РФ. Безумовно, стан його здоров’я погіршився, оскільки вже довгий час він перебуває в нелюдських умовах. Морально він тримається, сподівається на волю Всевишнього і сприймає всі випробування як благо. Він не втрачає надії на визволення всіх політв’язнів Україною, адже він є громадянином цієї країни.

Дуже важко було залишитись без підтримки чоловіка, особливо у перші дні після арешту. Проте завдяки нашому дружньому народу ми не залишились один-на-один зі своєю проблемою і завжди відчуваємо підтримку в будь-якому питанні. Ми дуже вдячні всім, хто не залишився осторонь нашої біди. Чоловік отримує багато листів з різних країн, в тому числі – з України, і завжди передає слова вдячності.

Я вважаю, що мій чоловік, як і всі хлопці, засуджені за цією статтею, не мають жодного стосунку до тероризму. Ремзі – порядний мусульманин, який сповідував і буде сповідувати свою релігію. Я впевнена, що всі ці справи політично мотивовані. Ми ніколи не змиримось із тавром терориста, яке нам намагаються нав’язати.

• Сервер Зекір’яєв. «Сказали зібрати чоловікові теплі речі – він їде надовго»

Голову багатодітної родини, 47-річного приватного підприємця Сервера Зекір’яєва 16 вересня 2020 російський суд визнав винним в участі у діяльності терористичної організації та спробі захоплення влади й засудив до 13 років колонії суворого режиму. Рідні Сервера, які за останні три роки пережили близько 72 судових засідань, зараз очікують на апеляцію.

На Сервера чекає дружина Зарема Зекір’яєва:

– У шлюбі ми прожили рівно 20 років – і в річницю весілля його заарештували. У нас із чоловіком 13 дітей. Він дуже любить їх, турботливий батько: весь свій вільний час проводив з дітьми. Дуже засмучує те, що мої діти позбавлені щасливого дитинства, і, маючи такого дбайливого батька, вони на даний момент сироти. Моя донечка, яка народилася після арешту Сервера, вже почала розмовляти і, дивлячись на його фото в телефоні, сама з ним говорить – просить прийти додому.

11 жовтня 2017 року рано-вранці до нас прийшли з обшуком ФСБ. Надали можливість ознайомитися з протоколом, проте адвоката не пустили і вилучили телефони. Обшук почали зі спальні: там вони перевернули все, переглянули документи, паспорти чоловіка, жорсткий диск з комп'ютера.

Обшук проходив у супроводі нашого старшого сина і двох незнайомих людей – понятих. Всього в будинку перебувало близько 20 осіб, і стільки ж у дворі. Частина силовиків була в балаклавах, частина без. У кінці попросили зібрати чоловікові теплі речі й сказали, що він їде надовго, а як надовго – залежить від нього...

Як виявилось, в перший день відвезли його в СІЗО в Євпаторію, бо тут не було вільних місць. Везли з мішком на голові. Я побачила його на першому судовому засіданні по запобіжному заході кудлатим, на що він відповів, що забув зачесатися. Він просто не зміг цього зробити, тому що постійно був у кайданках.

Зараз його перевели в СІЗО №5 у Ростові-на-Дону. Нещодавно ми з'їздили на короткострокове побачення – перший раз після вироку. У камері четверо ув’язнених, умови нормальні. Чоловік в принципі ніколи не скаржиться. У СІЗО №1 він просидів в одиночній камері сім місяців. Посилки, передачі, ліки по можливості відправляємо.

Мені допомагають небайдужі люди, підтримують мене і мою сім'ю, оточують увагою моїх дітей. Одна надія на Всевишнього і на те, що правда завжди перемагає.

За даними кампанії #PrisonersVoice, в Росії й окупованому Криму залишився за ґратами щонайменше 101 особа, на Донбасі – не менше 234-х. За даними українського омбудсмена Людмили Денісової, у російському ув’язненні перебувають від 113 до 115 осіб. У списку «Кримськотатарського ресурсного центру» вказують про 86 кримських політв’язнів. Такі ж цифри – у «Кримської правозахисної групи».

СБУ каже про 250 українців, незаконно утримуваних в ОРДЛО.