В Україні не всі святкують День жінок. Одна феміністична блогерка каже, що це це свято «оманливе і лицемірне», і зміст, який вкладали в нього засновниці, – досягнення справжньої рівності між правами чоловіків і жінок, – було знівельовано.
КИЇВ – 26 лютого Оксана Майборода, депутат міськради західноукраїнського міста Рівного, виступила на сесії міськради із зауваженнями щодо важливості пішохідних зон у містобудуванні. Під час виступу вона тримала свою дворічну дочку.
Менш ніж через тиждень Майборода наразилася на бурхливу реакцію в соціальних мережах після того, як чоловік із її партії «Європейська солідарність» опублікував фото у фейсбуці, а перший коментатор був такий: «Що, ясла-садки більше не приймають малюків?»
В іншому коментарі говорилося, що «негоже» з’являтися на трибуні разом із дитиною.
І хоча деякі коментатори виступали з підтримкою, розміщуючи фотографії своїх дітей на своїх робочих місцях, багато з більш ніж 800 коментарів становили «яскравий практичний приклад внутрішньої мізогінії, дискримінації за ознакою материнства та політичного булінгу», написала у фейсбуці Майборода, яка брала з собою дочку в перебігу кампанії напередодні виборів у жовтні.
Критика в соцмережах дає уявлення про різні погляди, які існують в Україні. напередодні Дня жінок, який 8 березня відзначається у всьому світі – в деяких місцях більш офіційно, в інших – менше.
В Україні не всі святкують
Для феміністської блогерки Зої Казанжи День жінок – це «найоманливіше і лицемірне свято».
Менеджерка з комунікацій в київському агентстві зв’язків з громадськістю ECOMM і вихідця з Одеської області, Казанжи сказала у розмові з кореспондентом Радіо Свобода, що вона почала писати про свою відмову від свята більш ніж десять років тому. Зараз його відзначення – це «фасад», сказала вона.
Вперше Жіночий день відзначався на початку 20-го століття в США та кількох європейських країнах на тлі сплеску популярності соціалістичної політики і наростання закликів до кращих умов праці і рівних прав із чоловіками в низці питань, таких, як робота, голосування й обрання на державні посади.
Хоча Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир – така є повна назва – це свято, встановлене ООН у 1977 році, він швидко зник у США. А натомість до 1970-х років він став одним з найбільших свят року в Радянському Союзі і залежних від нього країнах.
Але з перемогою соціалізму було вирішено, що жінкам вже немає за що боротися, тож залишалося тільки святкувати – подарунками, вітальними листівками, букетами квітів і пляшками з алкоголем.
Із наближенням свята телебачення та інтернет в Україні, Росії й інших колишніх радянських республіках рясніють рекламою, мемами та іншим контентом, присвяченим квітам, шоколадним цукеркам, сердечкам і святковим рецептам.
«Квіти – не замість»
Але як би не боровся СРСР з «кухонним рабством» із плакату, класичні гендерні ролі у суспільстві переважають досі. Критики зазначають, що свято давно перестало бути прагненням до гендерного паритету і святкуванням досягнень жінок – особливо поза домом і сім’єю.
Це розчарування для Тетяни Дурнєвої, виконавчого директора київської громадської організації.
«Квіти – це добре», – сказала вона, – але лише в тому випадку, якщо таке свято супроводжується серйозною дискусією про те, «на які бар’єри наражаються жінки».
Ми все ще потребуємо більшого захисту замість квітівТетяна Дурнєва
Організація Дурнєвої складається з колишніх співробітників громадських організацій, які були переміщені зі сходу України внаслідок війни 2014 року, коли підтримані Росією сепаратисти захопили частини Донбасу. Більш ніж 13 200 людей були вбиті, і конфлікт триває.
Щороку 8 березня вона розмовляє зі своїми двома дітьми про важливість виборчого права для жінок і про те, що раніше жінки не мали права голосувати.
Хоча деякі успіхи були досягнуті, «ми все ще потребуємо більшого захисту замість квітів, …вони не можуть замінити уваги [до питань, що стосуються переважно жінок], і вони не виправдовують насильства або існування «скляної стелі», сказала Дурнєва, посилаючись на перешкоди, які заважають прогресові жінок на шляху до високих посад на роботі та в суспільстві.
Казанжи вважає, що потрібні радикальні зміни, і що дітей слід навчати, «чому права жінок важливі, …починаючи з дитячого садка».
Держава й громадяни «повинні переосмислити свято», сказала вона.
Ірина Швець, професорка економіки і доцентка Донецького національного технічного університету, дотримується іншої точки зору.
Вона наводить свій університет як приклад приблизного гендерного паритету: ректор – чоловік, але двоє з чотирьох деканів є жінки, а керівники відділів – приблизно 50 на 50. Її виш був переміщений після того, як підтримані Росією бойовики захопили столицю регіону, і зараз він працює в контрольованому урядом місті Покровську.
Гендерний розрив
Жінкам насправді не потрібно свято 8 березня, вважає Швець, «бо, по суті, жінкам більше не доводиться боротися за свої права – ми маємо всі права».
Можливо, права рівні на папері, але дослідження показують, що в реальному житті є великі нерівності.
У лютому консалтингова компанія з аналізу даних Global People Strategist зазначила у звіті, що різниця в оплаті праці між чоловіками й жінками в Україні становить близько 32 відсотків.
У середньому по всій країні жінки заробляють у перерахунку більш ніж на 4000 доларів на рік менше, ніж чоловіки, згідно з дослідженням, проведеним Асоціацією юристів України в квітні 2020 року.
Це ж дослідження показало, що лише 23 відсотки менеджерів на робочих місцях в Україні складають жінки, тоді як у спільному звіті компанії Ring Ukraine, що вивчає соціальну безпеку, та фірми соціальних досліджень Info Sapiens дослідники дійшли висновку, що «гендерні стереотипи … призводять до гендерної нерівності на керівних посадах», а також до гендерної диспропорції в оплаті праці.
«Уряд, у якому домінують чоловіки»
Тим часом удома чоловіки не надто допомагають, принаймні з малими дітьми: Опитування Фонду народонаселення ООН (ЮНФПА) 2020 року показало, що дітей до трьох років виховує лише 2% чоловіків, тоді як у 85 відсотках домогосподарств цією роботою займалися матері.
У телефонному інтерв’ю Радіо Свобода депутатка Ірина Геращенко поскаржилася, що жінки продовжують залишатися поза «процесом ухвалення рішень», коли мова йде про важливі урядові справи.
На місцевих, регіональних і загальнодержавних виборах до законодавчих органів тепер існує 40-відсоткова квота для жінок-кандидатів у списках політичних партій.
Це уряд, у якому переважають чоловіки, …немає концепції паритету з жінками, …це концепція сексизму та стереотипівІрина Геращенко
Але лише 21 відсоток із 422 місць у Верховній Раді займають жінки, лише троє з 23 міністрів уряду – жінки, а також «жінки в основному відсутні» на впливових посадах в адміністрації президента, зазначила вона.
Жінок у званні генерала у Збройних силах немає, і лише одна в Службі безпеки України (СБУ), заявила Геращенко.
Це «уряд, у якому переважають чоловіки, …немає концепції паритету з жінками, …це концепція сексизму та стереотипів», сказала вона, додавши, що вважає, що 8 березня «має бути святом, але не вихідним днем» і має бути «про солідарність та боротьбу за права жінок».
«Ми завжди повинні були працювати»
Лариса Коновалюк, 58-річна касирка супермаркету, яка переїхала з Донецька до Києва у 2018 році, також вважає, що 8 березня має бути робочим днем. «Нам завжди доводилося працювати в Донецьку, якщо ти на заводі чи шахті, і чоловіки, і жінки», – сказала вона.
Для Наталії Веселової, колишньої депутатки, також родом з Донбасу, події семирічної давнини нагадують про той Жіночий день 2014 року, який вона тепер пов’язує з потрясіннями, війною й окупацією.
Напередодні близько 100 демонстрантів були вбиті на Майдані в Києві в лютому, далі, як вона пригадує, в Донецьк завезли «повні автобуси росіян, які окупували урядові будівлі, встановили намети з російськими та радянськими прапорами і грали старі радянські пісні разом з місцевими маргіналами».
«Для мене це неприпустимо, – сказала про події весни 2014 року Веселова, яка виїхала з Донецька наступного року і нині працює в групі аналізу політики. – 8 березня я розмістила в фейсбуці букет тюльпанів, перекреслений чорними стрічками, кажучи, що більше не буду святкувати цього свята».
Пандемічний тиск
Як і в багатьох країнах, пандемія COVID-19 посилила деякі проблеми, на які наражаються жінки в Україні. Сімейне насильство зросло відтоді, як обмежувальні заходи вперше були введені в березні 2020 року, сказала Геращенко.
У 2018 році ЮНФПА заявив, що понад 1,1 мільйона жінок в Україні «щорічно страждає від фізичного, сексуального чи емоційного насильства».
Статистика поліції свідчить, що у 2020 році було зареєстровано 235 720 випадків домашнього насильства, що на 66 відсотків більше порівняно з 2019 роком. А ЮНФПА повідомив, що у другому місяці карантинування, з 13 квітня по 10 травня, було зареєстровано 41% збільшення «гендерного насильства» порівняно з першим місяцем «локдауну».
Закон, який набрав чинності того року, передбачав криміналізацію домашнього насильства. Він також містить положення про послуги, такі, як притулки для потерпілих, і гарантує реальне покарання – а не попередження чи умовне – для правопорушників, яких визнають винними.
Але Казанжи каже, що «багато жінок терплять домашнє насильство», додавши, що «проводиться недостатньо досліджень» і що покращення не зможуть зареєструвати, якщо проблемі не приділятиметься більше уваги.
У звіті Організації з безпеки та співробітництва в Європі за 2019 рік було виявлено, що дві з трьох жінок в Україні зазнали психологічного, фізичного або сексуального насильства. За словами ЮНФПА, лише 32 відсотки жінок, які переживають фізичне або сексуальне насильство, звертаються за допомогою.
«У нас все ще є суспільство закритих чоловічих клубів, у тому числі в державних органах», – вважає Казанжи.
