Доступність посилання

ТОП новини

Від знищеної Сталіним до глобальної церкви – шлях УГКЦ після псевдособору


Велика зміна настала, коли папою став Іван Павло ІІ, який сказав, що «мовчазна церква буде говорити його устами». Папа Іван Павло ІІ під час зустрічі з 700 000 вірних у Львові. 27 червня 2001 року
Велика зміна настала, коли папою став Іван Павло ІІ, який сказав, що «мовчазна церква буде говорити його устами». Папа Іван Павло ІІ під час зустрічі з 700 000 вірних у Львові. 27 червня 2001 року

10 березня 1946 року Українська греко-католицька церква в результаті Львівського псевдособору офіційно була ліквідована, а її священники і вірні мали приєднатися до Російської православної церкви. Псевдособор відбувався після репресій, під які потрапило все керівництво церкви – заарештовали митрополита Йосифа Сліпого, який очолював УГКЦ, єпископів Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Ще двох єпископів з Перемиської єпархії – Йосафата Коциловського та Григорія Лакоту – депортували до СРСР і заарештували вже після псевдособору, у червні 1946 року. Єдиним єпископом Галицької митрополії, якому вдалося уникнути арешту, був Іван Бучко, який перебував у цей час в Римі. Кільком сотням священників вдалося втекти за кордон, і вони таким чином врятувалися і від «переходу до православ’я», і від репресій.

Станом на 1939 рік у Галицькій митрополії було близько 3 тисяч парафіяльних священників та близько 500 монахів. За офіційними радянськими даними, дали згоду приєднатися до РПЦ близько 1200 священників. Про те, як вижила церква у підпіллі, та про те, наскільки важливою була допомога з-за кордону, говоримо з істориком, проректором з зовнішніх зв’язків Українського католицького університету, професором Олегом Турієм.

Олег Турій, проректор Українського католицького університету, проректор з зовнішніх зв’язків
Олег Турій, проректор Українського католицького університету, проректор з зовнішніх зв’язків
До 1950 року було заарештовано, ув’язнено, відправлено на заслання понад 500 греко-католицьких священників

– Репресії торкнулися не лише керівництва церкви, але і простих священників, частину з яких було ув’язнено відразу після псевдособору, в квітні, а частину і без суду було відразу відправлено на заслання. Дослідники говорять, що до 1950 року було заарештовано, ув’язнено, відправлено на заслання понад 500 греко-католицьких священників, і включають сюди священників Закарпаття, які не входили до УГКЦ. Але цілком точної статистики немає, бо були священники, що формально погодилися на «возз’єднання» з РПЦ, але насправді повернулися потім до своєї церкви.

Радянська статистика є іншою, бо вона не включає тих священників, які втекли за кордон, перейшли на світську роботу, або не хотіли реєструватися в органах влади, та монашества, представники якого в переважній більшості не підписали «возз’єднання». Згідно з цією статистикою, до російського православ’я дві третини перейшли священників УГКЦ.

Назагал можна сказати, що акція щодо організації псевдособору була дуже масивною, 66% учасників цього собору були вже на той момент агентами чи інформаторами радянських спецслужб. Це була типова спецоперація, яка реалізовувалася руками спецагентури. При чому не лише з боку греко-католицького духовенства, але і ті особи, які брали участь у цих діях з боку Московського патріархату, також всі були агентами НКВС.

Тому точної статистики поки немає, а єдиним способом її отримати, є робота, яку наш Інстит історії Церкви провадить вже понад 25 років. Це – поіменне дослідження, яке вже частково реалізовано з ініціативи нашого теперішнього ректора о. Богдана Праха щодо історичної Перемиської єпархії, а зараз ми готуємо довідник про парафіяльне духовенство Львівської архиєпархії станом на 1939 рік і далі до 1989 року, докладно з’ясовуючи, що з кожним зі священників сталося.

– Після цього розгрому, коли керівництво церкви заарештоване, сотні священників ув’язнені та вислані до Сибіру, все майно передане Російській православній церкві, як церква виживає у цих умовах?

Греко-католицька церква не вважала себе ліквідованою

– З формальної точки зору, ліквідація церкви була організована як самоліквідація, хоча, з юридичної точки зору, ця ініціативна група не була вповноважена проводити таку самоліквідацію, бо не була офіційним органом управління церкви. Крім того, ініціатори проведення на той момент вже були православними, тож не мали права говорити від імені греко-католиків.

Тому греко-католицька церква не вважала себе ліквідованою. Митрополит Йосиф Сліпий, попри те, що він був в ув’язненні, і далі вважав себе законним митрополитом і постійно ставив цю вимогу перед радянською владою, щоб вона визнала його предстоятелем УГКЦ і дала йому можливість виконувати свої функції. Розповідали, що йому навіть пропонували посаду митрополита Київського, але за умови, що він перейде у православ’я. Проте жоден з єпископів, як і митрополит, на це не погодився.

Йосиф Сліпий (ліворуч) і Климентій Шептицький під час візиту до Італії (Тіволі) біля озера Альбано, 1939 рік. Фото із фондів Постуляційного центру монастирів Студійського уставу
Йосиф Сліпий (ліворуч) і Климентій Шептицький під час візиту до Італії (Тіволі) біля озера Альбано, 1939 рік. Фото із фондів Постуляційного центру монастирів Студійського уставу

Як управлялася церква далі? Митрополит Йосиф з ув’язнення, а потім з заслання передавав пастирські послання, він видавав перестороги для тих священників, які перейшли до РПЦ, з осудженням їхніх дій. Він звертався зі скаргами до радянської влади, використовуючи кожне послаблення режиму, особливо після смерті Сталіна, вимагаючи відновлення прав церкви і своїх прав як митрополита.

Ніхто не мав ілюзій щодо радянської системи, і тому, очікуючи, що таке може статися, кожен з єпископів, і Львівський митрополит Йосиф Сліпий, і Станіславівський владика Григорій Хомишин залишили своїх адміністраторів. Частині з них надали навіть умовні єпископські свячення – їх таємно висвятили на єпископів під умовою, що свій уряд вони можуть виконувати тільки тоді, коли б ординарій опинився в ув’язненні, що зрештою і сталося. Тож у кожній з єпархій була такі адміністратори.

Щоправда, у Львівській їх також невдовзі було заарештовано. Одного з них, редемпториста-бельгійця було депортовано, а інші адміністратори загинули в ув’язненні, як Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея Шептицького. Але був ще інший орган, який церква сама творить – це так звані капітулярні вікарії – на той випадок, коли єпископ важко хворий чи помирає, то в цьому випадку капітула, тобто рада, має право обрати тимчасового адміністратора. Такі адміністратори були, їх обирали ті священники, які залишалися на волі. Багато з них було заарештовано, але, наприклад, одному такому вікарію, Миколі Хвильовському, вдалося переховуватися аж до 1950 року і виконувати функції керівника.

Історична Свобода | Собор «під омофором» НКДБ: як ліквідовували УГКЦ
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:20:00 0:00

Тож таким чином у дуже складний спосіб і з багатьма перешкодами керівництво церквою діяло, і коли після смерті Сталіна двоє з єпископів, які вижили, повернулися в Галичину, вони продовжували таємно виконувати свої функції. Зрештою і сам митрополит Йосиф, будучи у Москві, і очікуючи депортації до Риму, коли його звільнив після 18 років ув’язнення і заслання Микита Хрущов, встиг викликати до себе кількох священників, щоб передати їм єпископські повноваження.

Лінія єпископату в підпільній церкві не припинялася аж до легалізації цієї церкви у грудні 1989 року

Лише одному вдалося потрапити до митрополита – це був Василь Величковський, який у московському готелі отримав від митрополита Йосифа свячення на єпископа-помічника з правом місеблюстителя, тобто адміністратора, який від його імені мав керувати Галицькою греко-католицькою митрополією. Таким чином лінія єпископату в підпільній церкві не припинялася аж до легалізації цієї церкви у грудні 1989 року.

Єпископ Василь Величковський
Єпископ Василь Величковський

– Наскільки важливою була допомога з-за кордону до звільнення Йосифа Сліпого та після нього?

Ватикан радянська влада розглядала як свого конкурента і супротивника

– Треба пам’ятати, що однією з причин ліквідації греко-католицької церкви було те, що вона перебувала у спільноті з цілою католицькою церквою. Ватикан радянська влада розглядала як свого конкурента і супротивника. Хоча свого часу Сталін кепкував з папи Римського і запитував, скільки у нього дивізій, але потім він збагнув, що католицька церква є дуже потужною, і був розроблений цілий план протидії Ватиканові на всіх фронтах.

Він передбачав першим пунктом ліквідацію греко-католицької церкви, а іншими пунктами зміцнення Російської православної церкви, перетворення Москви в центр «православного інтернаціоналу», тобто переведення під юрисдикцію Москви тих церков, які були під контролем радянської влади – це Польща, Чехословаччина, Мукачівсько-Пряшівська православна єпархія на Закарпатті була передана з сербської юрисдикції в московську і багато інших кроків, які були спрямовані на розкол католицької церкви та союз з деякими протестантськими церквами, зокрема з англіканською.

Інформацію вдавалося передавати у Ватикан і через територію Польщі, і через підпільні канали УПА, через Римо-католицьку церкву

З іншого боку, католицька спільнота, Ватикан, відчували солідарність з переслідуваною церквою. Папа Пій ХІІ видав досить гостру відозву з осудженням насилля проти Української греко-католицької церкви, і рішень цього Львівського псевдособору у Ватикані не визнавали. Знаємо також, що інформацію вдавалося передавати у Ватикан і через територію Польщі, через Римо-католицьку церкву в СРСР і через підпільні канали УПА. Хоча кожен священник, який цю комунікацію здійснював, піддавав себе ризику арешту. Ми знаємо приклади таких римо-католицьких священників, яких за це було ув’язнено і відправлено в Сибір, де вони згодом зустрічалися з митрополитом Йосифом Сліпим.

Велика зміна настала, коли папою став Іван Павло ІІ, який сказав, що «мовчазна церква буде говорити його устами»

Але іншої допомоги напряму в цей час було важко надати. Важливою на той момент була і моральна підтримка переслідуваної церкви. Ця політика послабилася згодом, бо папа Іван ХХІІІ, а особливо Павло VI почали шукати контактів з православним світом, особливо з Московським патріархатом, чиї представники були присутні на Другому ватиканському соборі. Всі ці моменти викликали у середовищі підпільної церкви, а особливо у Йосифа Сліпого певні настороженість і побоювання, щоб часом коштом греко-католиків не було ухвалено якийсь альянс з Москвою.

Патріарх Йосип Сліпий (1892–1984) – український церковний діяч, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Фото зроблене під час візиту на виставку Спілки українських образотворчих митців Австралії в Лідкомбі, 18 жовтня 1968 року
Патріарх Йосип Сліпий (1892–1984) – український церковний діяч, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Фото зроблене під час візиту на виставку Спілки українських образотворчих митців Австралії в Лідкомбі, 18 жовтня 1968 року

Велика зміна настала, коли папою став Іван Павло ІІ, який сказав, що «мовчазна церква буде говорити його устами». Він звернувся до католиків радянського блоку зі словами «Не бійтеся», і я думаю, що його понтифікат був промовистим свідченням солідарності. Каналів підтримки було багато: Ватиканське радіо, і створення організацій, таких, як «Церква у потребі», і індивідуальні листи та посилки в’язням сумління, і багато інших. Всі це підтримувало у вірі тих греко-католиків, які були позбавлені духовної опіки.

Для багатьох людей приклад церкви, яка зуміла вистояти протягом радянських десятиліть і не стати «совєцькою», був дуже мотивуючим

І в результаті, коли вже за горбачовської перебудови церква вийшла з катакомб, до неї потягнулися як ті, що до неї раніше належали, так і ті, хто був далеким від питань віри. Для багатьох людей приклад церкви, яка зуміла вистояти протягом цих радянських десятиліть і не стати «совєцькою», був дуже мотивуючим прикладом. І це призвело до того, що сьогодні церква має більше священників, парафій і вірних, ніж тих, що вона мала станом на 1939 рік.

– І ширшу географію, бо з регіональної церкви вона стала глобальною.

– Так, тут ми бачимо, якими незвіданими шляхами діяв Господь, і ті випробування, які вона мала на своєму шляху, принесли їй неочікувані плоди. Тепер вона має структури по цілій території України, окремі громади має в Росії, хоч там їх не визнають, і вони змушені реєструватися як католицькі громади східного обряду, має громади у Казахстані – там трохи краща ситуація, там греко-католики мають право існувати як окрема зареєстрована спільнота.

У західних країнах греко-католицькі структури виникли ще не початку ХХ століття. З великим потоком трудових мігрантів в США та Канаді були створені спочатку екзархати, потім єпархії, а після Другої світової війни до них додалася величезна хвиля вимушених скитальців, переважно освічених людей. Це дало можливість розбудувати митрополії з кількома єпархіями не лише у Канаді і США, але і в Південній Америці, і в Австралії, в Західній Європі.

Дуже часто рух за легалізацію греко-католицької церкви ставав частиною ширшого дисидентського руху за права людини

Переїзд митрополита Йосифа Сліпого до Риму, його подорожі країнами діаспори, його заснування в Римі Собору Святої Софії, Українського католицького університету – все це надало нового імпульсу цим громадам, як він казав, «у розсіянні сущих», і він став тим живим свідком боротьби не лише церкви за своє існування, але і став символом боротьби за свободу совісті. Дуже часто рух за легалізацію греко-католицької церкви ставав частиною ширшого дисидентського руху за права людини.

  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

XS
SM
MD
LG