Київ, 11 травня 2001 - У своїх традиціях споживання алкоголю українці, – порівняно з їхніми північно-східними сусідами, – справді виглядають «меншенькими братиками». Проте ці традиції були і залишаються суттєвою складовою національної ментальності українців, а їхнє ставлення до міцних напоїв є також одним із чинників української історії.
Першими достовірними свідченнями вживання міцних напоїв на дніпровських берегах є складені аріями ведичні гімни на честь сп’янілого бога Індри. До знахідок археологів у курганах Нижнього Подніпров’я належать жорна для розтирання зерен, з яких виготовлявся ритуальний хмільний напій «сома». Вживання його становило передумову обряду поклоніння Індрі і супроводжувалося приспівом: «Лийся, Сомо, лийся Індрі!».
Від скіфів українці успадкували не тільки вшанування берегинь та русалок, а і звичай побратимства. Невипадково одним із сюжетів скіфського мистецтва є пара чоловіків, кожен з яких тримає ріг з вином та обіймає побратима.
Для Київської Русі пиття означало веселість, і це стало основною причиною відмови Володимира Великого від пропозиції прийняти іслам. Навіть князь Олег був прозваний Віщим саме за те, що, підвівши військо під браму Царгорода, відмовився пити піднесене візантійцями отруєне вино. А символом українського політичного життя і сьогодні є чаша з окутого золотом черепа князя Святослава, з якої пив вино печенізький князь Куря.
Варязький слід в українській культурі найпомітніше відбився у вигляді запозичення так званих «кенінґів» – усталених висловів скандинавських саґ, що в них «криваве вино» означало кров, «бенкет» – битву, а «поїти ворога вином» – битися. Досить згадати хоча б «Слово о полку Ігоревім»: «Тут кривавового вина не вистачило; тут бенкет закінчили хоробрі руси: сватів напували, а самі полягли за землю Руську».
Прихильність до горілки була засадничою властивістю запорожця-гультяя – цього національного ідеалу українця, який, за словами пісні, «тиждень заробляє, за день пропиває». Власне, на усіх своїх портретах Козак Мамай відрізняється від татарина тільки наявністю сулії та чарки. За свідченням сучасника, навіть на прийомі Богданом Хмельницьким Антіохійського патріарха Макарія «на стіл подали миску з горілкою, і її черпали ложками ще гарячу». Коли ж гетьман на старшинській Раді розсердився на черкаського полковника Яська Пархоменка і рубонув його шаблею по руці, то, отямившись, уклонився тричі і звелів викотити бочку меду зі словами: «Дітки мої, напийтеся і мене не судіть!». Натомість брацлавський полковник Данило Нечай полюбляв у своїх листах кепкувати з ворога: «А я прошу до дому мого на добрий мед, на кухоль і другий вина. До того бенкету маємо кілька штук гармати і пороху кілька бочок, будемо собі на здоров’я стріляти».
Тривале існування у чужій державі заганяло українську людину у безвихідь, відтак, наприклад, двадцять років тому мало не кожний п’ятий на київських вулицях видавався напідпитку. Проте віднедавна горілка почала втрачати свою культову роль у масовій свідомості, а пов’язаний з нею фольклор відчутно занепав. Споживання алкоголю нині поволі поступається поглинанню різноманітної інформації, зароблянню грошей та поліпшенню добробуту своєї родини. І це дає надію на відновлення в українців системи національних цінностей західного ґатунку, в якій міцні напої – то лише міцні напої.
Першими достовірними свідченнями вживання міцних напоїв на дніпровських берегах є складені аріями ведичні гімни на честь сп’янілого бога Індри. До знахідок археологів у курганах Нижнього Подніпров’я належать жорна для розтирання зерен, з яких виготовлявся ритуальний хмільний напій «сома». Вживання його становило передумову обряду поклоніння Індрі і супроводжувалося приспівом: «Лийся, Сомо, лийся Індрі!».
Від скіфів українці успадкували не тільки вшанування берегинь та русалок, а і звичай побратимства. Невипадково одним із сюжетів скіфського мистецтва є пара чоловіків, кожен з яких тримає ріг з вином та обіймає побратима.
Для Київської Русі пиття означало веселість, і це стало основною причиною відмови Володимира Великого від пропозиції прийняти іслам. Навіть князь Олег був прозваний Віщим саме за те, що, підвівши військо під браму Царгорода, відмовився пити піднесене візантійцями отруєне вино. А символом українського політичного життя і сьогодні є чаша з окутого золотом черепа князя Святослава, з якої пив вино печенізький князь Куря.
Варязький слід в українській культурі найпомітніше відбився у вигляді запозичення так званих «кенінґів» – усталених висловів скандинавських саґ, що в них «криваве вино» означало кров, «бенкет» – битву, а «поїти ворога вином» – битися. Досить згадати хоча б «Слово о полку Ігоревім»: «Тут кривавового вина не вистачило; тут бенкет закінчили хоробрі руси: сватів напували, а самі полягли за землю Руську».
Прихильність до горілки була засадничою властивістю запорожця-гультяя – цього національного ідеалу українця, який, за словами пісні, «тиждень заробляє, за день пропиває». Власне, на усіх своїх портретах Козак Мамай відрізняється від татарина тільки наявністю сулії та чарки. За свідченням сучасника, навіть на прийомі Богданом Хмельницьким Антіохійського патріарха Макарія «на стіл подали миску з горілкою, і її черпали ложками ще гарячу». Коли ж гетьман на старшинській Раді розсердився на черкаського полковника Яська Пархоменка і рубонув його шаблею по руці, то, отямившись, уклонився тричі і звелів викотити бочку меду зі словами: «Дітки мої, напийтеся і мене не судіть!». Натомість брацлавський полковник Данило Нечай полюбляв у своїх листах кепкувати з ворога: «А я прошу до дому мого на добрий мед, на кухоль і другий вина. До того бенкету маємо кілька штук гармати і пороху кілька бочок, будемо собі на здоров’я стріляти».
Тривале існування у чужій державі заганяло українську людину у безвихідь, відтак, наприклад, двадцять років тому мало не кожний п’ятий на київських вулицях видавався напідпитку. Проте віднедавна горілка почала втрачати свою культову роль у масовій свідомості, а пов’язаний з нею фольклор відчутно занепав. Споживання алкоголю нині поволі поступається поглинанню різноманітної інформації, зароблянню грошей та поліпшенню добробуту своєї родини. І це дає надію на відновлення в українців системи національних цінностей західного ґатунку, в якій міцні напої – то лише міцні напої.
