Київ, 15 травня 2001 - У різноманітному багатстві жанрів українського фольклору – в піснях, думах, голосіннях, прислів’ях, колядках і щедрівках – всюди ми зустрічаємо величний образ матері, всюди знаходимо виявлення до неї надзвичайної любові. В українських обрядових піснях зберігся відгомін давнього культу матері як хранительки сімейного вогнища. Адже традиційно більша частина відповідальності за виховання дітей, підготовку їх до дорослого життя покладалася на матір. Від неї вимагалася повна самовіддача, готовність до самопожертви заради дітей. Їхня невдячність, вчинена матері кривда трактувалася народною традицією не тільки як порушення Божої заповіді: “Шануй отця і матір свою”. Це було відступництво від засад людського співжиття, злочин, за який неминуча розплата: “Хто матір забуває, того Бог карає”, “Шануй батька і неньку, то буде тобі скрізь гладенько”.
У відомій псальмі про Правду і Кривду єдиним світлим промінням серед загальної темряви переможеного Неправдою світу є мати: Нема в світі Правди, / Правди не зіскати, / Тільки тої Правди, / Що рідная мати!. В одній з найдавніших українських дум – “Думі про вдову і трьох синів” оповідається про сина, що прогнав свою матір. Різні нещастя, як грізна кара за найтяжчий гріх, спадають на недоброго сина. Силу і святість материнського благословіння показує “Дума про Олексія Поповича”. Її герой завинив перед батьками: без їхнього благословення вирушив у великий похід, і за це Бог його покарав, наславши велику бурю. І тільки тоді, коли Олексій Попович перед козацькою громадою і перед самим Богом почав сповідати свої гріхи і щиро каятися в них, тоді тільки стала втихати буря на Чорному морі і до острова човен прибивати. Адже співалося: То отцівська-материна молитва зо дна моря винімає, / Од великих гріхів душу відкупляє, / До царствія небесного приводжає. /
От вона, сила материнської молитви.
Так українська народна поезія протягом віків викохала незрівняної сили й чистоти культ материнства, сповідаючи свою, особливу “релігію матері”.
У відомій псальмі про Правду і Кривду єдиним світлим промінням серед загальної темряви переможеного Неправдою світу є мати: Нема в світі Правди, / Правди не зіскати, / Тільки тої Правди, / Що рідная мати!. В одній з найдавніших українських дум – “Думі про вдову і трьох синів” оповідається про сина, що прогнав свою матір. Різні нещастя, як грізна кара за найтяжчий гріх, спадають на недоброго сина. Силу і святість материнського благословіння показує “Дума про Олексія Поповича”. Її герой завинив перед батьками: без їхнього благословення вирушив у великий похід, і за це Бог його покарав, наславши велику бурю. І тільки тоді, коли Олексій Попович перед козацькою громадою і перед самим Богом почав сповідати свої гріхи і щиро каятися в них, тоді тільки стала втихати буря на Чорному морі і до острова човен прибивати. Адже співалося: То отцівська-материна молитва зо дна моря винімає, / Од великих гріхів душу відкупляє, / До царствія небесного приводжає. /
От вона, сила материнської молитви.
Так українська народна поезія протягом віків викохала незрівняної сили й чистоти культ материнства, сповідаючи свою, особливу “релігію матері”.
