Київ, 22 травня 2001 - 3 червня православна церква відзначає пам’ять рівноапостольного царя Костянтина і матері його цариці Олени. Ці святі особливо шанувалися зокрема грецькими переселенцями, що мешкали в селі Карачоль (тепер с. Чорнопілля Білогорського району Криму). Вважали, що їх самоназва – “нестенарії”, що в перекладі з грецької означає “ті, що зітхають”, походила від своєрідного обрядового танцю, під час якого виконавці з іконами в руках проходили босими ногами по жаринках з багаття, вигукуючи “ох” або “ах”. В Криму були добре відомі карачольські знахарі. Деяким зі звичаїв греків-переселенців із далекої Фракії, зокрема ворожінням гуртом, а також обрядам жертвопринесення були притаманні рудименти язичництва.
Відомо, що ця релігійна група переселенців привезла з собою на нову батьківщину “священні ікони дідів” – образи св. царя Костянтина і цариці Олени, котрі були духовними покровителями їхнього рідного села у метрополії. За народними переказами, нестенарії повинні були на новому місці відшукати джерело із цілющими властивостями, і місце для майбутньої церкви, яке було б до серця святим, котрих вони шанують. Перше місце зупинки (а це був Джанкой), як і друге (Карабах) “не прийняв” святий цар Костянтин – нестенарії не відчули тут своєї сили. Третім і останнім притулком стало безіменне джерело на землях маєтку Карачоль. Тільки тут “нестенарії” нарешті відчули, що св. цар Костянтин уподобав це місце. У 1913 р. мешканці села побудували на честь святих церкву.
Серед своєрідних форм шанування греками св. царя Костянтина, дослідники вказували на існування “айко” – або вотивів – пластин різної конфігурації, якими символічно зображували людину чи окремі частини її тіла. Такі “амулети” були здавна відомі у католицькому світі, а також у самій Греції. Знали їх і греки Маріуполя – у день св. Олени і Костянтина підвішували “айко” на полотняні “сорочки” ікон – рушники. Греки Приазов’я на свято Олени і Костянтина здійснювали хресні ходи на засіяні поля, а по дорозі ще й освячували воду в кожному колодязі і просили в святих на майбутнє дощу.
Відомо, що ця релігійна група переселенців привезла з собою на нову батьківщину “священні ікони дідів” – образи св. царя Костянтина і цариці Олени, котрі були духовними покровителями їхнього рідного села у метрополії. За народними переказами, нестенарії повинні були на новому місці відшукати джерело із цілющими властивостями, і місце для майбутньої церкви, яке було б до серця святим, котрих вони шанують. Перше місце зупинки (а це був Джанкой), як і друге (Карабах) “не прийняв” святий цар Костянтин – нестенарії не відчули тут своєї сили. Третім і останнім притулком стало безіменне джерело на землях маєтку Карачоль. Тільки тут “нестенарії” нарешті відчули, що св. цар Костянтин уподобав це місце. У 1913 р. мешканці села побудували на честь святих церкву.
Серед своєрідних форм шанування греками св. царя Костянтина, дослідники вказували на існування “айко” – або вотивів – пластин різної конфігурації, якими символічно зображували людину чи окремі частини її тіла. Такі “амулети” були здавна відомі у католицькому світі, а також у самій Греції. Знали їх і греки Маріуполя – у день св. Олени і Костянтина підвішували “айко” на полотняні “сорочки” ікон – рушники. Греки Приазов’я на свято Олени і Костянтина здійснювали хресні ходи на засіяні поля, а по дорозі ще й освячували воду в кожному колодязі і просили в святих на майбутнє дощу.
