Київ, 8 червня 2001 - В експедиційному документальному масиві з традиційної обрядової культури є чимало свідчень того, як радянська влада поступово “закривала” великі і малі сільські православні церкви, прирікаючи їх на розграбування й руйнацію. Активне започаткування цього процесу припадає на кінець 30-х, особливо – на два останні передвоєнні роки, а також період хрущовської антирелігійної кампанії, яка фактично затягнулася до кінця 80-х років.
Універсальним приводом для закриття церков ставало “порушення” духовенством радянського законодавства про культи. Парадоксальним виглядає той факт, що подекуди церква як архітектурна пам’ятка бралася під охорону Міністерства культури. Але в результаті податки за користування церковними приміщеннями ставали такими високими, що вірні не мали змоги витримувати їх, і церкву закривали. Висувалися і типові “практичні” причини – необхідність нового будівництва на місці церкви, потреба у приміщенні для сільського клубу чи кінотеатру, “загрозлива” близкість церкви до школи. Церкву у селі Василівка Сумської області було закрито через “занесення віруючими інфекції на ферми великої рогатої худоби”.
Після закриття храми подекуди перетворювалися на музеї атеїзму, частіше – на спортзали, свиноферми чи зерносховища, склади для будматеріалів, або просто стояли пусткою.
У народних оповідях про руйнацію церков однозначно і дуже емоційно засуджуються ці ганебні акції. Оповідачі досі пам’ятають щонайменші деталі вандалізму, згадують імена виконавців. Показово, що у народній свідомості мотив “руйнування храмів” часто асоціюється з фольклорними сюжетами про “Божу відплату”. Нечестивців, які знімали дзвони і нищили церкви, неминуче чекала кара – невдовзі страшна смерть або тяжке каліцтво.
На початку 20-х років на території України діяла також широка мережа католицьких храмів. У складі двох дієцезій (Житомирської та Кам’янець-Подільської) було понад 200 костьолів, які обслуговували понад 100 ксьондзів. Чисельність віруючих складала 650 тисяч. Католицька церква мала великий вплив на формування національної свідомості польського населення. Отже, цілком зрозуміло, чому радянський режим поряд із польським заможним селянством бачив у католицькій церкві основну перешкоду в радянізації польської меншини. Радянські і партійні органи запроваджували різні форми і методи боротьби проти католицького духовенства – від конфіскації церковного майна до фізичного винищення останніх.
Універсальним приводом для закриття церков ставало “порушення” духовенством радянського законодавства про культи. Парадоксальним виглядає той факт, що подекуди церква як архітектурна пам’ятка бралася під охорону Міністерства культури. Але в результаті податки за користування церковними приміщеннями ставали такими високими, що вірні не мали змоги витримувати їх, і церкву закривали. Висувалися і типові “практичні” причини – необхідність нового будівництва на місці церкви, потреба у приміщенні для сільського клубу чи кінотеатру, “загрозлива” близкість церкви до школи. Церкву у селі Василівка Сумської області було закрито через “занесення віруючими інфекції на ферми великої рогатої худоби”.
Після закриття храми подекуди перетворювалися на музеї атеїзму, частіше – на спортзали, свиноферми чи зерносховища, склади для будматеріалів, або просто стояли пусткою.
У народних оповідях про руйнацію церков однозначно і дуже емоційно засуджуються ці ганебні акції. Оповідачі досі пам’ятають щонайменші деталі вандалізму, згадують імена виконавців. Показово, що у народній свідомості мотив “руйнування храмів” часто асоціюється з фольклорними сюжетами про “Божу відплату”. Нечестивців, які знімали дзвони і нищили церкви, неминуче чекала кара – невдовзі страшна смерть або тяжке каліцтво.
На початку 20-х років на території України діяла також широка мережа католицьких храмів. У складі двох дієцезій (Житомирської та Кам’янець-Подільської) було понад 200 костьолів, які обслуговували понад 100 ксьондзів. Чисельність віруючих складала 650 тисяч. Католицька церква мала великий вплив на формування національної свідомості польського населення. Отже, цілком зрозуміло, чому радянський режим поряд із польським заможним селянством бачив у католицькій церкві основну перешкоду в радянізації польської меншини. Радянські і партійні органи запроваджували різні форми і методи боротьби проти католицького духовенства – від конфіскації церковного майна до фізичного винищення останніх.
