Прага, 10 липня 2001 – Сьогодні сталіністи можливо ще відзначають день сталінської конституції, коли в СРСР були придушені будь-які прояві інакодумства, але не всі знають, що прояви дисидентсва, тобто виступів тих, хто не був згоден з загальною лінієї тоталітарної політики, мали місце вже з середини 50-х і особливо активізувалися в 60-ті –еру хрущовського потепління або відлиги.
Саме слово дисидент – інакомислячий – ходило у світі ще з 17-го століття. Так називали тоді релігійні секти, осіб, що відступали від учення пануючої церкви. З кінця 60-х років нинішнього сторіччя дисиденти – це інакомислячі в СРСР та інших країнах соціалістичного табору часів брежнєвського режиму, переважним чином представники інтелігенції, які висловлювали свою незгоду з офіційною ідеологією та існуючими порядками. Підготовлене “хрущовською відлигою” дисиденство стало чи не першим, чи не єдиним способом громадянського опору, своєрідною, властивою лише соціалістичним режимам формою опозиції владі та протидії тоталітарному устрою, органічною складовою правозахисного руху. З останньої причини їх ще називали “правозахисниками”.
Своїм завданням учасники руху дисидентів ставили формування й упровадження в життя певних соціальних, загальнолюдських ідеалів і цінностей, таких, як свобода совісті, слова й пересування, демократія, правова держава, громадянське суспільство тощо. Українські дисиденти, одним з перших серед яких був Левко Лук”яненко та його підпільна група, ставили перед собою за мету також досягнення реальної незалежності для України.
Власне широкий дисидентський рух в СРСР та й в Україні народився після вторгнення радянських військ до Чехословаччини, на початку літа 1968 року. Потім були перші політичні виступи академіка Андрія Сахарова, процеси супроти “націоналістів” в Україні. До речі, на захист українського поета та інакодумця Василя Стуса, після засудження його у 1972 році в Києві за націоналізм, виступав той же російський дисидент Андрій Сахаров.
Сутність і методи діяльності дисидентів у цей час полягають переважно в протестах супроти беззаконня, у наданні гласності фактам порушення прав людини \ широке коло так званих “хельсінкських груп”\, у підтримці ув”язнених однодумців, розкритті фактів використання психіатрії при переслідувані інакомислячих, у захисті прав віруючих, національних прав народів, так, як це зробив у своїй праці “Інтернаціоналізм чи русифікація” український правозахисник Іван Дзюба. Дисиденти створювали для цього продукцію смавидаву і поширювали її серед громадян. Зокрема, “Український вісник” групи В”ячеслава Чорновола та інше.
Потім дисиденство переростає у політичну опозицію комуністичному режимові. Особливо це помітно в Україні в 1989-91 роках. Але тоді, на жаль, тут не сталося так, як, наприклад, у Польщі чи Чехії, де інакомислячі сприяли корінними демократичним перетворенням і відстороненню злочинних комуністичних сил від влади. Чому так сталося в Україні? У цьому українському суспільству варто буде ще розібратися. Хоча, як то кажуть, для тих, хто скористався дисидентами для підвищення своєї дешевої популярності і нині в “еполєтах”, в бюрократичних погонах, важко зробити такий аналіз для народу. А варто, бо й нині учасники руху протистояння тоталітарному режимові є прикладом суспільної честі й гідності, хоча переважно залишилася без еполєтів, в духовній опозиції тому, що здійснюють владні верхи під маскою демократичності.
Саме слово дисидент – інакомислячий – ходило у світі ще з 17-го століття. Так називали тоді релігійні секти, осіб, що відступали від учення пануючої церкви. З кінця 60-х років нинішнього сторіччя дисиденти – це інакомислячі в СРСР та інших країнах соціалістичного табору часів брежнєвського режиму, переважним чином представники інтелігенції, які висловлювали свою незгоду з офіційною ідеологією та існуючими порядками. Підготовлене “хрущовською відлигою” дисиденство стало чи не першим, чи не єдиним способом громадянського опору, своєрідною, властивою лише соціалістичним режимам формою опозиції владі та протидії тоталітарному устрою, органічною складовою правозахисного руху. З останньої причини їх ще називали “правозахисниками”.
Своїм завданням учасники руху дисидентів ставили формування й упровадження в життя певних соціальних, загальнолюдських ідеалів і цінностей, таких, як свобода совісті, слова й пересування, демократія, правова держава, громадянське суспільство тощо. Українські дисиденти, одним з перших серед яких був Левко Лук”яненко та його підпільна група, ставили перед собою за мету також досягнення реальної незалежності для України.
Власне широкий дисидентський рух в СРСР та й в Україні народився після вторгнення радянських військ до Чехословаччини, на початку літа 1968 року. Потім були перші політичні виступи академіка Андрія Сахарова, процеси супроти “націоналістів” в Україні. До речі, на захист українського поета та інакодумця Василя Стуса, після засудження його у 1972 році в Києві за націоналізм, виступав той же російський дисидент Андрій Сахаров.
Сутність і методи діяльності дисидентів у цей час полягають переважно в протестах супроти беззаконня, у наданні гласності фактам порушення прав людини \ широке коло так званих “хельсінкських груп”\, у підтримці ув”язнених однодумців, розкритті фактів використання психіатрії при переслідувані інакомислячих, у захисті прав віруючих, національних прав народів, так, як це зробив у своїй праці “Інтернаціоналізм чи русифікація” український правозахисник Іван Дзюба. Дисиденти створювали для цього продукцію смавидаву і поширювали її серед громадян. Зокрема, “Український вісник” групи В”ячеслава Чорновола та інше.
Потім дисиденство переростає у політичну опозицію комуністичному режимові. Особливо це помітно в Україні в 1989-91 роках. Але тоді, на жаль, тут не сталося так, як, наприклад, у Польщі чи Чехії, де інакомислячі сприяли корінними демократичним перетворенням і відстороненню злочинних комуністичних сил від влади. Чому так сталося в Україні? У цьому українському суспільству варто буде ще розібратися. Хоча, як то кажуть, для тих, хто скористався дисидентами для підвищення своєї дешевої популярності і нині в “еполєтах”, в бюрократичних погонах, важко зробити такий аналіз для народу. А варто, бо й нині учасники руху протистояння тоталітарному режимові є прикладом суспільної честі й гідності, хоча переважно залишилася без еполєтів, в духовній опозиції тому, що здійснюють владні верхи під маскою демократичності.
