Київ, 1 серпня 2001 - В кримінально-виконавчій системі України почалася амністія, тобто дострокове звільнення засуджених. В зв’язку з цим актуальною стала тема реформування пенітенціарної системи, тобто запровадження європейських стандартів в діяльності закладів тюремної системи, співробітництво громадських орагнізацій та установ кримінально- виконавчої системи, вирішення проблем реінтеграції засуджених в суспільство після звільненя з-за грат. Водночас поза увагою суспільства та держави залишився тюремний персонал, від якого чи не найбільшою мірою залежать зміни в тюремній системі. Саме на цьому питанні акцентує діяльність громадська організація “Донецький меморіал”, яка працює в рамках програми “Сприяння відкритості тюрем”, про яку йтиметься в програмі “Соціум”.
Громадська організація “Донецький меморіал” діє з 1989 року. Спочатку “Меморіaл” займався реабілітацією репресованих, збором документів та свідчень про наслідки панування тоталітаризму, надавав матеріальну та консультаційну допомогу громадянам, які постраждали від політичних репресій. Підтримавши ініціативу Олександра Солженіцина, активісти “Донецького меморіалу” шукали на Донеччині колишніх політв’язнів. Пізніше “Меморіал” зосередив свою діяльність на проблемі захисту прав людини, співпрацюючи з Міжнародною Амністією.
Нині основний акцент “Донецький меморіал” робить на рефомуванні пенітенціарної системи. Власне, ця організація стала першою, що порушила у посттоталітарній державі тюремну тему, яка у Радянському Союзі була під суцільним табу.
1997 року “Меморіал” розпочав реалізацію програми “Сприяння відкритості тюрем” у партнерстві з міжнародною недержавною організацією “Міжнародна тюремна реформа”. Спочатку мало хто розумів та підтримував заходи “Меморіалу”, однак пізніше почався зустрічний рух з боку Департаменту виконання покарань.
Треба сказати, що саме “Меморіал” вперше порушив питання умови роботи для персоналу в”язниць, оскільки саме від цієї категорії людей залежить реформування пенітерніарної системи. Говорить керівник “Донецького Меморіалу “ Олександр Бука лов:
- “Розуміючи, що змінити економічний стан в’язниць нам не під силу, ми почали видавати книги, брошури, бюлетені, організовувати з персоналом тюрем зустрічі та семінари, аби з’ясувати, як вони розуміють необхідність змін у системі виконання покарань. Минулого року почали видавати вісник “Аспекти”, який розповсюджується як серед представників персоналу в”язниць, так і серед неурядових організацій та журналістів”. Олександр Букалов каже, що публікації, розміщені в “Аспектах”, викликають дискусію щодо необхідності гуманізації та відкритості тюремної системи. На адресу “Меморіалу” надходять листи з в’язниць від персоналу.
Серед них і лист пана Попова, старшого інспектора соціально-психологічної служби Ірпінського лікувально-трудовго профілакторію, який, вважає, що не варто гуманізувати пенітенціарну систему, а перебудовувати інститут покарання, строго диференціюючи міру вини засудженого.
Як пише пан Попов, “я впевнений, що у пенітенціарній системі треба ввести в практику тілесні покарання, щоб закон був на боці працівників пенітенціарної системи, оскільки нинішні засоби впливу на особистість засудженого неефективні, не спрацьовують, що й викликає зловживання. А відтак, треба впровадити в закон зловживання, бо тільки ці міри є дієвими і вгамовують засудженого” (кінець цитати). Інші автори вказують на нестачу кадрів і відсутність соціального захисту песоналу в’язниць. Старший інспектор з нагляду Світлана, яка працює в одній з жіночих колоній каже, що на кожного працівника колонії припадає 30 засуджених, у той час як у європейських тюрмах чисельність персоналу перевищує кількість ув’язнених:
- “Робота із засудженими вимагає психологічного підходу до кожного. Бо кожна із засуджених жінок — тонкий психолог. Ми для них передусім люди зі свободи, ми після зміни йдемо із зони, а вони залишаються тут”.
У колонії, де працює Світлана, не вистачає персоналу, особливо лікарів та психологів. До речі, в Україні тільки минулого року відкрили факультет в одному з ВУЗ-ів, де готують фахівців для системи виконання покарань. Крім цього, каже Світлана, її колеги, попри складну специфіку професії, не мають соціального захисту: - “Найстрашніше у нашій роботі те, що ми практично не захищені навіть від тих хвороб, які є у цих стінах. Це СНІД, туберкульоз, венеричні хвороби, які повсюди. І ці хвороби підхоплюють не тільки засуджені, але й мої колеги. І в таких випадках важко домогтися компенсації або пільг, бо практично неможливо довести, що ти захворів на сухоти через професійну діяльність. Вище керівництво не визнає цього факту, побоюючись за імідж установи.”
Це була Світлана, яка працює із засудженими в одній з колоній. Нагадаю також, що на такі відвертості її колег наштовхують публікації в бюлетені “Аспекти”, який видає громадська організація “Донецький меморіал”. Погодьтеся, що примусити говорити про наболіле цю категорію людей, не так легко. Однак, як каже керівник “Меморіалу” Олександр Букалов, крига скресла.
Громадська організація “Донецький меморіал” діє з 1989 року. Спочатку “Меморіaл” займався реабілітацією репресованих, збором документів та свідчень про наслідки панування тоталітаризму, надавав матеріальну та консультаційну допомогу громадянам, які постраждали від політичних репресій. Підтримавши ініціативу Олександра Солженіцина, активісти “Донецького меморіалу” шукали на Донеччині колишніх політв’язнів. Пізніше “Меморіал” зосередив свою діяльність на проблемі захисту прав людини, співпрацюючи з Міжнародною Амністією.
Нині основний акцент “Донецький меморіал” робить на рефомуванні пенітенціарної системи. Власне, ця організація стала першою, що порушила у посттоталітарній державі тюремну тему, яка у Радянському Союзі була під суцільним табу.
1997 року “Меморіал” розпочав реалізацію програми “Сприяння відкритості тюрем” у партнерстві з міжнародною недержавною організацією “Міжнародна тюремна реформа”. Спочатку мало хто розумів та підтримував заходи “Меморіалу”, однак пізніше почався зустрічний рух з боку Департаменту виконання покарань.
Треба сказати, що саме “Меморіал” вперше порушив питання умови роботи для персоналу в”язниць, оскільки саме від цієї категорії людей залежить реформування пенітерніарної системи. Говорить керівник “Донецького Меморіалу “ Олександр Бука лов:
- “Розуміючи, що змінити економічний стан в’язниць нам не під силу, ми почали видавати книги, брошури, бюлетені, організовувати з персоналом тюрем зустрічі та семінари, аби з’ясувати, як вони розуміють необхідність змін у системі виконання покарань. Минулого року почали видавати вісник “Аспекти”, який розповсюджується як серед представників персоналу в”язниць, так і серед неурядових організацій та журналістів”. Олександр Букалов каже, що публікації, розміщені в “Аспектах”, викликають дискусію щодо необхідності гуманізації та відкритості тюремної системи. На адресу “Меморіалу” надходять листи з в’язниць від персоналу.
Серед них і лист пана Попова, старшого інспектора соціально-психологічної служби Ірпінського лікувально-трудовго профілакторію, який, вважає, що не варто гуманізувати пенітенціарну систему, а перебудовувати інститут покарання, строго диференціюючи міру вини засудженого.
Як пише пан Попов, “я впевнений, що у пенітенціарній системі треба ввести в практику тілесні покарання, щоб закон був на боці працівників пенітенціарної системи, оскільки нинішні засоби впливу на особистість засудженого неефективні, не спрацьовують, що й викликає зловживання. А відтак, треба впровадити в закон зловживання, бо тільки ці міри є дієвими і вгамовують засудженого” (кінець цитати). Інші автори вказують на нестачу кадрів і відсутність соціального захисту песоналу в’язниць. Старший інспектор з нагляду Світлана, яка працює в одній з жіночих колоній каже, що на кожного працівника колонії припадає 30 засуджених, у той час як у європейських тюрмах чисельність персоналу перевищує кількість ув’язнених:
- “Робота із засудженими вимагає психологічного підходу до кожного. Бо кожна із засуджених жінок — тонкий психолог. Ми для них передусім люди зі свободи, ми після зміни йдемо із зони, а вони залишаються тут”.
У колонії, де працює Світлана, не вистачає персоналу, особливо лікарів та психологів. До речі, в Україні тільки минулого року відкрили факультет в одному з ВУЗ-ів, де готують фахівців для системи виконання покарань. Крім цього, каже Світлана, її колеги, попри складну специфіку професії, не мають соціального захисту: - “Найстрашніше у нашій роботі те, що ми практично не захищені навіть від тих хвороб, які є у цих стінах. Це СНІД, туберкульоз, венеричні хвороби, які повсюди. І ці хвороби підхоплюють не тільки засуджені, але й мої колеги. І в таких випадках важко домогтися компенсації або пільг, бо практично неможливо довести, що ти захворів на сухоти через професійну діяльність. Вище керівництво не визнає цього факту, побоюючись за імідж установи.”
Це була Світлана, яка працює із засудженими в одній з колоній. Нагадаю також, що на такі відвертості її колег наштовхують публікації в бюлетені “Аспекти”, який видає громадська організація “Донецький меморіал”. Погодьтеся, що примусити говорити про наболіле цю категорію людей, не так легко. Однак, як каже керівник “Меморіалу” Олександр Букалов, крига скресла.
