Прага, 29 серпня 2001 – Історики не раз дискутували з приводу історичних аналогій, зокрема для порівняння антилюдяного характеру радянського тоталітарного режиму, – і останнім часом дедалі більше сходилися на тому, що подібним до радянського військово-б’юрократичним пануванням було хіба що царство Хаммурапі, що існувало майже 4 тисячі років тому на території нинішнього Іраку. Царі Вавілонії не шкодували людських ресурсів для зміцнення свого всевладдя і завойовницьких походів.
Подібний підхід практикували і комуністичні режими Європи. Події, що почалися в серпні 1944 року на словацьких теренах, є цьому підтвердженням.
Низка національних повстань у країнах центральної Європи супроти нацизму були спровоковані комуністами і Москвою. Це стосується і Словацького національного повстання, яке стихійно спалахнуло 29 серпня 1944 року за організаційної участі місцевих комуністів та патріотичних сил Словаччини.
Москва обіцяла словакам швидку підтримку своїм воєнним наступом на близькому фронті через Карпати і Дукельский перевал. Але нацисти також не дрімали і організували досить серйозне блокування радянським військам та протидію словацьким партизанам.
Сучасний російський письменник Віктор Астаф’єв, якому нині місцева комуністична влада в Сибіру не хоче платити пенсію, свідчить, що на підходах до Словаччини радянські війська вже вдруге повторили стару помилку російських військ часів Першої світової війни. «Стратегічні спокуси, – пише Астаф’єв у своїй новій книжці «Веселий вояк», – мабуть, такі живучі, військова думка така закореніла і негнучка, що ось і в цю, в «нашу» вже, війну нові наші генерали, але з тими ж лампасами, що і в старих генералів, знову штовхалися поблизу Дукельського перевалу, намагаючись перебратися через нього, потрапити у Словаччину і таким метким, безкровним маневром відрізати гітлерівські війська від Балкан, вивести з війни Чехословаччину та й усі балканські країни… Але німці також мали своє завдання – вони не пускали нас на перевал і оборонялися вміло та вперто»…
«Словацький бунт» був для гітлерівців раптовим. І тому не дивно, що вже на другий день, 30 серпня 1944 року, 15 тисяч словацьких партизанів за підтримки частин словацької армії, котра перейшла на їхній бік, встановили свою владу на двох третинах території маріонеткової республіки прогітлерівського режиму Тісо.
Але нацисти дуже оперативно витіснили більшість повстанців у гори і блокували їх там, частину учасників повстання розстріляли, а частину запроторили до таборів.
Українці були причетними до цих подій тому, що брали участь у подіях на боці повсталих. В одному зі словацьких реґіонів – Земплинщині, поблизу Дуклі, – проживало на той час до 300 тисяч етнічних українців.
Окрім того, в передових радянських частинах під час трагічного штурму Дуклі нараховувалося кілька десятків тисяч так званих «добровольців» із українського Закарпаття. Той самий Віктор Астаф’єв свідчить, що цих вояків його однополчани називали «західняками» – «це по селах Західної України (в основному Закарпаття) нашкребли їх, поголили, трішки вимуштрували і попхали на фронт».
Пізньої осені і зими 1944-45 років під час дурних прямолінійних штурмів Дукельських висот із наказу радянського командування полягло близько ста тисяч таких необстріляних вояків і більшість отих «західняків»… Сам же майбутній відомий російський письменник Віктор Астаф’єв був витягнутий його товаришем «із майже відірваною рукою» «з розхитаної прикарпатської висоти»…
Ціна Словацького національного повстання і Дукельського штурму була по-людському страшна. Це був один із прикладів ведення війни по-комуністичному: «головне не люди, а цілі» – так стверджували сталіністи та комуністичні ідеологи.
Один із ініціаторів тієї авантюри був Ґустав Гусак, котрий став одним із найнадійніших промосковських комуністичних вождів Чехословаччини і протримався при владі до осені 1989 року.
Подібний підхід практикували і комуністичні режими Європи. Події, що почалися в серпні 1944 року на словацьких теренах, є цьому підтвердженням.
Низка національних повстань у країнах центральної Європи супроти нацизму були спровоковані комуністами і Москвою. Це стосується і Словацького національного повстання, яке стихійно спалахнуло 29 серпня 1944 року за організаційної участі місцевих комуністів та патріотичних сил Словаччини.
Москва обіцяла словакам швидку підтримку своїм воєнним наступом на близькому фронті через Карпати і Дукельский перевал. Але нацисти також не дрімали і організували досить серйозне блокування радянським військам та протидію словацьким партизанам.
Сучасний російський письменник Віктор Астаф’єв, якому нині місцева комуністична влада в Сибіру не хоче платити пенсію, свідчить, що на підходах до Словаччини радянські війська вже вдруге повторили стару помилку російських військ часів Першої світової війни. «Стратегічні спокуси, – пише Астаф’єв у своїй новій книжці «Веселий вояк», – мабуть, такі живучі, військова думка така закореніла і негнучка, що ось і в цю, в «нашу» вже, війну нові наші генерали, але з тими ж лампасами, що і в старих генералів, знову штовхалися поблизу Дукельського перевалу, намагаючись перебратися через нього, потрапити у Словаччину і таким метким, безкровним маневром відрізати гітлерівські війська від Балкан, вивести з війни Чехословаччину та й усі балканські країни… Але німці також мали своє завдання – вони не пускали нас на перевал і оборонялися вміло та вперто»…
«Словацький бунт» був для гітлерівців раптовим. І тому не дивно, що вже на другий день, 30 серпня 1944 року, 15 тисяч словацьких партизанів за підтримки частин словацької армії, котра перейшла на їхній бік, встановили свою владу на двох третинах території маріонеткової республіки прогітлерівського режиму Тісо.
Але нацисти дуже оперативно витіснили більшість повстанців у гори і блокували їх там, частину учасників повстання розстріляли, а частину запроторили до таборів.
Українці були причетними до цих подій тому, що брали участь у подіях на боці повсталих. В одному зі словацьких реґіонів – Земплинщині, поблизу Дуклі, – проживало на той час до 300 тисяч етнічних українців.
Окрім того, в передових радянських частинах під час трагічного штурму Дуклі нараховувалося кілька десятків тисяч так званих «добровольців» із українського Закарпаття. Той самий Віктор Астаф’єв свідчить, що цих вояків його однополчани називали «західняками» – «це по селах Західної України (в основному Закарпаття) нашкребли їх, поголили, трішки вимуштрували і попхали на фронт».
Пізньої осені і зими 1944-45 років під час дурних прямолінійних штурмів Дукельських висот із наказу радянського командування полягло близько ста тисяч таких необстріляних вояків і більшість отих «західняків»… Сам же майбутній відомий російський письменник Віктор Астаф’єв був витягнутий його товаришем «із майже відірваною рукою» «з розхитаної прикарпатської висоти»…
Ціна Словацького національного повстання і Дукельського штурму була по-людському страшна. Це був один із прикладів ведення війни по-комуністичному: «головне не люди, а цілі» – так стверджували сталіністи та комуністичні ідеологи.
Один із ініціаторів тієї авантюри був Ґустав Гусак, котрий став одним із найнадійніших промосковських комуністичних вождів Чехословаччини і протримався при владі до осені 1989 року.
