Прага, 31 серпня 2001 – Чи не вся історія України ХХ століття щільно сплетена з діяльністю такої політичної сили, як комуністична партія. Її провід завжди був тісно пов’язаний із ленінсько-сталінським керівництвом Москви, яка проводила в Україні політику тотальних репресій і денаціоналізації. До сьогодні історична роль комуністів в Україні ще по-справжньому не усвідомлена більшістю суспільства, хоча вплив їх на громадян держави неухильно падає.
Сам факт призупинення діяльності Компартії України за постановою Президії Верховної Ради в Києві став реальністю саме 30 серпня 1991 року, через кілька днів після провалу московського путчу. В указі щодо тимчасового припинення діяльності КПУ йшлося про заходи для остаточного розслідування обставин, пов’язаних із державним переворотом.
Але, на жаль, ніякого реального розслідування цих обставин не відбулося і майже вся державна та господарська номенклатура, призначена у свій час комуністами на свої посади, залишилася при владі. До речі, й нинішній президент був свого часу парторгом дніпропетровського Південмашу і посада його прирівнювалася до членства у ЦК КПРС, і в багатьох важливих питаннях він міг послати подалі й самого першого секретаря ЦК Компартії України.
Відомо також, що значна частина згаданої номенклатури в Україні з самого початку підтримала путчистів. Не секрет, що представник ҐКЧП – ДКНС генерал Варенніков зателефонував до Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука рано-вранці 19 серпня 1991 року саме з кабінету тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Станіслава Гуренка.
Фактичне збереження позицій партноменклатури в державі дозволило цій партії знову відновити діяльність, перереєструвавши свій, знову ж таки, марксистсько-ленінський статут у 1993 році. До речі, в документах нинішньої Компартії України й тепер сформульовано чимало антидержавницьких, антинародних положень. Хоча її глава Петро Симоненко вважає, що, як і завжди в минулому думали лідери комуністів, Компартія мусить діяти залежно від історичних обставин. Це означає, мабуть, те, що сьогодні можна без розбору обніматися з православними ієрархами, а завтра, хто зна, відправляти їх і на комуністичну Голгофу. Бо довгий історичний досвід такої гнучкості Компартії – свят, свят – наявний.
Але справа сьогодні, мабуть, не лише в тому, хто з нинішніх керівників держави які посади в компартії обіймав і обіймає, – а насамперед у чорній книзі комунізму… Так, так, у низці злочинів компартії супроти свого народу, які інколи за своїми масштабами перевищували навіть горезвісні нацистські злодійства.
Українці ще багато мусять учитися в євреїв, які вважають, що жоден із злочинів супроти людяності не має бути забутим і кожен винуватець переслідувань та нищення євреїв у роки Другої свтової війни має бути покараний. Це ж стосується й Компартії України, злочини якої мають бути офіційно, на юридично-правовому рівні, оцінені в незалежній державі.
Українська компартія була одним із найбільших загонів КПРС і беззаперечно виконувала всі вказівки Москви, котрі переважно були спрямовані супроти українського народу. Це, насамперед, брутальні удари по українській культурі і мові, шалена денаціоналізація і винищення цвіту України, її національно-свідомої верхівки. У республіці й до сьогодні відчувається інерція русифікації та брак національних кадрів.
КПУ безпосередньо причетна до таких кричущих злочинів, як репресії і розстріли за часів радянської влади в Україні. На совісті лідерів компартії республіки багатомільйонні жертви голодоморів 1920-х, 30-х, 40-х років, які забрали загалом від 11 до 15 мільйонів людських життів в Україні. Комуністична партія республіки очолювала депортації сотень тисяч своїх громадян, яких розкуркулювали, обвинувачували в підтримці ОУН–УПА та різних, так би мовити, «антидержавних ухилах». Уся історія цієї партії, котра налічувала напередодні її заборони наприкінці серпня 1991 року понад 2 мільйони 700 тисяч членів, – це історія зневаги до власного народу, до людських прав, до справжньої демократії.
Недарма чимало громадян і громадських організацій України виступають сьогодні за відкриття справжнього судового процесу для засудження всіх злочинів Компартії. Чимало західних правників та політиків уважають, що для повного усвідомлення всього зла, вчиненого цією партією, українське суспільство дійсно мусить домогтися започаткування своєрідного «Нюрнберґа–2» саме над національним комунізмом.
Сам факт призупинення діяльності Компартії України за постановою Президії Верховної Ради в Києві став реальністю саме 30 серпня 1991 року, через кілька днів після провалу московського путчу. В указі щодо тимчасового припинення діяльності КПУ йшлося про заходи для остаточного розслідування обставин, пов’язаних із державним переворотом.
Але, на жаль, ніякого реального розслідування цих обставин не відбулося і майже вся державна та господарська номенклатура, призначена у свій час комуністами на свої посади, залишилася при владі. До речі, й нинішній президент був свого часу парторгом дніпропетровського Південмашу і посада його прирівнювалася до членства у ЦК КПРС, і в багатьох важливих питаннях він міг послати подалі й самого першого секретаря ЦК Компартії України.
Відомо також, що значна частина згаданої номенклатури в Україні з самого початку підтримала путчистів. Не секрет, що представник ҐКЧП – ДКНС генерал Варенніков зателефонував до Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука рано-вранці 19 серпня 1991 року саме з кабінету тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Станіслава Гуренка.
Фактичне збереження позицій партноменклатури в державі дозволило цій партії знову відновити діяльність, перереєструвавши свій, знову ж таки, марксистсько-ленінський статут у 1993 році. До речі, в документах нинішньої Компартії України й тепер сформульовано чимало антидержавницьких, антинародних положень. Хоча її глава Петро Симоненко вважає, що, як і завжди в минулому думали лідери комуністів, Компартія мусить діяти залежно від історичних обставин. Це означає, мабуть, те, що сьогодні можна без розбору обніматися з православними ієрархами, а завтра, хто зна, відправляти їх і на комуністичну Голгофу. Бо довгий історичний досвід такої гнучкості Компартії – свят, свят – наявний.
Але справа сьогодні, мабуть, не лише в тому, хто з нинішніх керівників держави які посади в компартії обіймав і обіймає, – а насамперед у чорній книзі комунізму… Так, так, у низці злочинів компартії супроти свого народу, які інколи за своїми масштабами перевищували навіть горезвісні нацистські злодійства.
Українці ще багато мусять учитися в євреїв, які вважають, що жоден із злочинів супроти людяності не має бути забутим і кожен винуватець переслідувань та нищення євреїв у роки Другої свтової війни має бути покараний. Це ж стосується й Компартії України, злочини якої мають бути офіційно, на юридично-правовому рівні, оцінені в незалежній державі.
Українська компартія була одним із найбільших загонів КПРС і беззаперечно виконувала всі вказівки Москви, котрі переважно були спрямовані супроти українського народу. Це, насамперед, брутальні удари по українській культурі і мові, шалена денаціоналізація і винищення цвіту України, її національно-свідомої верхівки. У республіці й до сьогодні відчувається інерція русифікації та брак національних кадрів.
КПУ безпосередньо причетна до таких кричущих злочинів, як репресії і розстріли за часів радянської влади в Україні. На совісті лідерів компартії республіки багатомільйонні жертви голодоморів 1920-х, 30-х, 40-х років, які забрали загалом від 11 до 15 мільйонів людських життів в Україні. Комуністична партія республіки очолювала депортації сотень тисяч своїх громадян, яких розкуркулювали, обвинувачували в підтримці ОУН–УПА та різних, так би мовити, «антидержавних ухилах». Уся історія цієї партії, котра налічувала напередодні її заборони наприкінці серпня 1991 року понад 2 мільйони 700 тисяч членів, – це історія зневаги до власного народу, до людських прав, до справжньої демократії.
Недарма чимало громадян і громадських організацій України виступають сьогодні за відкриття справжнього судового процесу для засудження всіх злочинів Компартії. Чимало західних правників та політиків уважають, що для повного усвідомлення всього зла, вчиненого цією партією, українське суспільство дійсно мусить домогтися започаткування своєрідного «Нюрнберґа–2» саме над національним комунізмом.
