Київ, 11 вересня 2001 - У жодній з літератур народів світу, напевно, немає стільки письменників, як в Україні, біографії котрих закінчувались би словами “заарештований” і “розстріляний”. Валер’ян Підмогильний – один із них, тих, чиї життя обірвані дочасно, чиї могили – або на далекій чужині, або й невідомо де, в яких болотах Соловків, нетрях сибірських безкрайніх просторів, оспіваних у патологічно бадьорих радянських піснях.
Цієї осені письменник повертається до рідної землі, а точніше – в рідну землю. Тіло його перепоховане і тепер могила його - в Києві, на Байковому цвинтарі. І перші осінні квіти, принесені сюди – то не тільки свідчення пошани до письменника, визнання його творчості, його життя. То ще й ознака того, що Україна повертає собі своїх синів, пригортає бодай посмертно.
Як письменник, Валер’ян Підмогильний дебютував у 1920 році збіркою оповідань, котра мала “скромну” назву “Твори. Том 1”.
На той час він мав у життєвому набутку церковно-приходську школу та реальне училище.
Відтоді минуло майже століття.
І в тому столітті оцінювання творів, творчості, таланту Валер’яна Підмогильного відбувалося під кутом зору кожного разу нових обставин. Під час буйного проростання Влади Рад крізь усі пласти життя, крізь людські душі та крізь літературу теж, тогочасні критики закидали Підмогильному багато чого такого, що було несумісним із радянськими уявленнями про імідж творця, озброєного пером. А його роман “Місто”, що вийшов двома виданнями – у 1928 та 1929 роках – було взагалі означено як “антирадянський”.
Таке означення звучало майже як вирок. Та боротьба з “ворогами народу” набирала обертів. І доконечний вирок письменнику таки було винесено, хоч і трохи пізніше. Наприкінці 1934 його заарештували – як учасника групи контрреволюціонерів. Невдовзі вивезли на Соловки. У таборі, як вказують деякі літературознавці у своїх працях, Валер’ян Підмогильний писав – оповідання і навіть роман про колективізацію під назвою “Осінь. 1929”. Навіщо він писав там, у пеклі, де смерть дихала в лице?
Може, жив написаним. Може, писав, щоб жити…
Третього листопада 1937 року письменника розстріляли.
“Терорист”, “Контрреволюціонер” – це останні прижиттєві епітети, якими нагородила Валер’яна Підмогильного нещадна доля. Минув час. І його ім’я – ім’я талановитого українського письменника – взялися реабілітувати. І вже наприкінці того самого століття, в якому він народився і в якому його розстріляли, двадцятого століття, з’явилися роботи, в яких творчість Валер’яна Підмогильного характеризувалася як така, якій властива “Різноманітність тематики, багатство образів, ідей і способів трактування”. Правда, подібні узагальнення трапляються тепер у літературознавчих роботах стосовно майже кожного письменника, який був розстріляний чи вбитий по-іншому…
Та все ж Валер’ян Підмогильний повертається. У підручниках, у хрестоматіях, у спеціально написаних дослідженнях. А тепер сталося ще й малоймовірне – його прах вихоплено з чорного виру тієї, майже потойбічної, безіменності, зі смертельної безодні, в яку кануло багато прекрасних імен. Його прийняла рідна земля, яка тепер навіки належатиме йому і якій навіки належатиме він.
Цієї осені письменник повертається до рідної землі, а точніше – в рідну землю. Тіло його перепоховане і тепер могила його - в Києві, на Байковому цвинтарі. І перші осінні квіти, принесені сюди – то не тільки свідчення пошани до письменника, визнання його творчості, його життя. То ще й ознака того, що Україна повертає собі своїх синів, пригортає бодай посмертно.
Як письменник, Валер’ян Підмогильний дебютував у 1920 році збіркою оповідань, котра мала “скромну” назву “Твори. Том 1”.
На той час він мав у життєвому набутку церковно-приходську школу та реальне училище.
Відтоді минуло майже століття.
І в тому столітті оцінювання творів, творчості, таланту Валер’яна Підмогильного відбувалося під кутом зору кожного разу нових обставин. Під час буйного проростання Влади Рад крізь усі пласти життя, крізь людські душі та крізь літературу теж, тогочасні критики закидали Підмогильному багато чого такого, що було несумісним із радянськими уявленнями про імідж творця, озброєного пером. А його роман “Місто”, що вийшов двома виданнями – у 1928 та 1929 роках – було взагалі означено як “антирадянський”.
Таке означення звучало майже як вирок. Та боротьба з “ворогами народу” набирала обертів. І доконечний вирок письменнику таки було винесено, хоч і трохи пізніше. Наприкінці 1934 його заарештували – як учасника групи контрреволюціонерів. Невдовзі вивезли на Соловки. У таборі, як вказують деякі літературознавці у своїх працях, Валер’ян Підмогильний писав – оповідання і навіть роман про колективізацію під назвою “Осінь. 1929”. Навіщо він писав там, у пеклі, де смерть дихала в лице?
Може, жив написаним. Може, писав, щоб жити…
Третього листопада 1937 року письменника розстріляли.
“Терорист”, “Контрреволюціонер” – це останні прижиттєві епітети, якими нагородила Валер’яна Підмогильного нещадна доля. Минув час. І його ім’я – ім’я талановитого українського письменника – взялися реабілітувати. І вже наприкінці того самого століття, в якому він народився і в якому його розстріляли, двадцятого століття, з’явилися роботи, в яких творчість Валер’яна Підмогильного характеризувалася як така, якій властива “Різноманітність тематики, багатство образів, ідей і способів трактування”. Правда, подібні узагальнення трапляються тепер у літературознавчих роботах стосовно майже кожного письменника, який був розстріляний чи вбитий по-іншому…
Та все ж Валер’ян Підмогильний повертається. У підручниках, у хрестоматіях, у спеціально написаних дослідженнях. А тепер сталося ще й малоймовірне – його прах вихоплено з чорного виру тієї, майже потойбічної, безіменності, зі смертельної безодні, в яку кануло багато прекрасних імен. Його прийняла рідна земля, яка тепер навіки належатиме йому і якій навіки належатиме він.
