Прага, 22 жовтня 2001 – Про особистість Василя Липківського ми поволі дізнаємося все більше й більше. З глибин спецхранів двох імперій – царської і радянської – не без труднощів з’являються, раніше глибоко сховані, документи, котрі вносять нові риси до історичного портрета цього українського християнського діяча, фундатора і першоієрарха Української Автокефальної православної церкви. Послідовний борець за національну духовну незалежність і прихильник всенародного собороправства в Україні викликав таку лють більшовиків, що вони змушені були організувати кілька спецоперацій для фізичної ліквідації митрополита.
Український православний рух початку ХХ століття був яскравим прикладом прагнення народу України до незалежності. І біографія одного з провідних священнослужителів Української Автокефальної православної церкви, її митрополита, закономірно співпадає з історією національно-визвольного руху власного народу на рубежі ХІХ-ХХ століть. Василь Липківський народився у центрі України, в одному із сіл Східного Поділля, де завжди нуртували українські незалежницькі устремлінння – ще від часів Коліївщини і руху Устима Кармелюка. Василь Констянтинович, як і його батько, пішов духовним шляхом, закінчив Уманське духовне училище і Київську Духовну Академію. В 1890-х, попрацювавши якийсь час вчителем закону Божого, Липківський приймає сан священника. У 1905 році він був звільнений царською владою з посади завідуючого Київською церковно-вчительською школою за національні переконання. Але маючи чимало друзів і однодумців, продовжує свій духовний шлях настоятелем однієї з Київських парафій, вчителем богослов’я…Справжня активізація християнської активності Василя Липківського відбулася у час бурхливих подій 1917 року, коли він разом з архієпископом Володимирським Олексієм, протоієреєм С.Потіхіним і священником Н. Мариничем започаткували український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви. Правда, українські незалежницькі уряди не змогли утвердити і зміцнити, проголошену 1 січня 1919 року, автокефалію УПЦ. І тому все відбувалося вже за більшовиків.
Комуністична влада вела щодо церкви сплановану провокаційну політику, намагалася, насамперед, розколоти РПЦ, а потім вже розправитися з іншими християнськими конфесіями. Рух УАПЦ був складовою частиною бурхливого процесу українізації, про яку один з героїв п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», дядько Тарас, зауважив: «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». У цих словах була своя частка правди. Про це й свідчить доля Василя Липківського та інших активних учасників створення УАПЦ.
На початку, коли йшла вперта боротьба прихильників автокефалії на Україні супроти керівних ієрархів РПЦ, більшовики займали підбурюючу позицію. Це дозволило провести у жовтні 1921 року Всеукраїнський Церковний Собор, де Липківського було обрано митрополитом. Не зважаючи на те, що ця акція виглядала неканонічною і занадто сміливою навіть серед ініціативної групи священнослужителів і активних християн республіки, саме утворення автокефалії призвело до бурхливого процесу переходу мільйонів віруючих-українців в Україні і за її межами на позиції УАПЦ. Митрополит був у центрі цього активного національно-християнського руху. Василь Липківський сам сприяв перекладам церковних книг українською, активно відвідував єпархії, побував в понад 500 церковних осередках з 1100 в Україні. Він розумів важливе значення народної активності і бачив у простих людях основу непохитності позицій церкви. Недарма Липківський був прихильником всенародного собороправства і демократизації УАПЦ, чим нажив собі ворогів серед власних же єпископів. Цим незабаром скористалися більшовики, яких налякала така масовість українського церковного руху і велика популярність митрополита.
Радянська влада шляхом брутального ультиматуму до учасників собору УАПЦ в жовтні 1927 року, погрожуючи арештом всіх делегатів, змусила його переобрати Липківського. Настав час постійного нагляду й арештів – останній був 22 жовтня 1937 року. Потім швидкий суд особливої трійки та розстріл. Така ж доля чекала більшість ієрархів УАПЦ та мільйони християн України.
Український православний рух початку ХХ століття був яскравим прикладом прагнення народу України до незалежності. І біографія одного з провідних священнослужителів Української Автокефальної православної церкви, її митрополита, закономірно співпадає з історією національно-визвольного руху власного народу на рубежі ХІХ-ХХ століть. Василь Липківський народився у центрі України, в одному із сіл Східного Поділля, де завжди нуртували українські незалежницькі устремлінння – ще від часів Коліївщини і руху Устима Кармелюка. Василь Констянтинович, як і його батько, пішов духовним шляхом, закінчив Уманське духовне училище і Київську Духовну Академію. В 1890-х, попрацювавши якийсь час вчителем закону Божого, Липківський приймає сан священника. У 1905 році він був звільнений царською владою з посади завідуючого Київською церковно-вчительською школою за національні переконання. Але маючи чимало друзів і однодумців, продовжує свій духовний шлях настоятелем однієї з Київських парафій, вчителем богослов’я…Справжня активізація християнської активності Василя Липківського відбулася у час бурхливих подій 1917 року, коли він разом з архієпископом Володимирським Олексієм, протоієреєм С.Потіхіним і священником Н. Мариничем започаткували український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви. Правда, українські незалежницькі уряди не змогли утвердити і зміцнити, проголошену 1 січня 1919 року, автокефалію УПЦ. І тому все відбувалося вже за більшовиків.
Комуністична влада вела щодо церкви сплановану провокаційну політику, намагалася, насамперед, розколоти РПЦ, а потім вже розправитися з іншими християнськими конфесіями. Рух УАПЦ був складовою частиною бурхливого процесу українізації, про яку один з героїв п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», дядько Тарас, зауважив: «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». У цих словах була своя частка правди. Про це й свідчить доля Василя Липківського та інших активних учасників створення УАПЦ.
На початку, коли йшла вперта боротьба прихильників автокефалії на Україні супроти керівних ієрархів РПЦ, більшовики займали підбурюючу позицію. Це дозволило провести у жовтні 1921 року Всеукраїнський Церковний Собор, де Липківського було обрано митрополитом. Не зважаючи на те, що ця акція виглядала неканонічною і занадто сміливою навіть серед ініціативної групи священнослужителів і активних християн республіки, саме утворення автокефалії призвело до бурхливого процесу переходу мільйонів віруючих-українців в Україні і за її межами на позиції УАПЦ. Митрополит був у центрі цього активного національно-християнського руху. Василь Липківський сам сприяв перекладам церковних книг українською, активно відвідував єпархії, побував в понад 500 церковних осередках з 1100 в Україні. Він розумів важливе значення народної активності і бачив у простих людях основу непохитності позицій церкви. Недарма Липківський був прихильником всенародного собороправства і демократизації УАПЦ, чим нажив собі ворогів серед власних же єпископів. Цим незабаром скористалися більшовики, яких налякала така масовість українського церковного руху і велика популярність митрополита.
Радянська влада шляхом брутального ультиматуму до учасників собору УАПЦ в жовтні 1927 року, погрожуючи арештом всіх делегатів, змусила його переобрати Липківського. Настав час постійного нагляду й арештів – останній був 22 жовтня 1937 року. Потім швидкий суд особливої трійки та розстріл. Така ж доля чекала більшість ієрархів УАПЦ та мільйони християн України.
