Прага, 14 листопада 2001 ― Не зовсім вдалі спроби України інтеґруватися у євроатлантичний простір протягом останніх десяти років українські вчені-політологи пояснюють цивілізаційними різницями між Україною та західною Європою. Але британський дослідник Марко Бойцун з Університету Північного Лондону говорить, що сам термін «цивілізація» в Україні кожен розуміє по-своєму. Детальніше з його дослідженням, що його публікує часопис «Проблеми пост-комунізму».
Коли українським політикам бракує слів для того, щоб пояснити, якою вони хочуть бачити Україну в майбутньому, вони говорять просто – цивілізованою країною. І всім зрозуміло, що йдеться про повагу до прав людини, верховенство закону, економічне процвітання і все те, чим може пишатися Захід, і чого бракує в Україні. Для тих, хто вживає слово «цивілізація» у цьому сенсі, на думку британського вченого Марка Бойцуна, немає сумнівів, що цивілізований світ лежить на захід від України.
Тому, говорить британський дослідник, коли Радянський Союз розпався десять років тому, для української еліти не було проблем із вибором – для того, щоб стати цивілізованою країною Україна повинна долучитися до Заходу. Проте вже через декілька років українські вчені-політологи стали відкривати нові значення слова «цивілізація». Такі політологи, як Олександр Дергачов, чи Юрій Павленко, висловлювали думку, що Україні не вдається знайти своє місце серед західно-європейських країн, бо вона - слов’янська і православна країна, відрізняється від католицько-протестантської Європи і немає там близьких союзників.
Дослідники, які виступають за зближення з Росією, так само використовують поняття «цивілізація», говорячи про те, що Росія – цивілізаційний центр православного і слов’янського світу, і що спільність історії, а також мовні та релігійні подібності – достані підстави для союзів у майбутньому. Від марксиських доґм відмовилися навіть українські комуністи. Їхній лідер, Петро Симоненко, вважає, що Україна у Європі була б на задвірках, і що католицькі духовні цінності та спосіб життя цілком чужі для православних українців, і увійшовши до Європи, Україна би втратила свою національну тотожність.
Інші дослідники, такі як Василь Кремінь, Дмитро Табачник та Василь Ткаченко, обговорюючи проблему модернізації українського суспільства, вживають термін «цивілізація» у тому сенсі, у якому на Заході говорять про суспільство як таке. На їхню думку, модернізація не повинна означати вестернізацію, але вони не заперечують, що історично вироблені традиції та цінності можуть змінюватись.
Британський політолог Марко Бойцун зауважує, що проблемою багатьох українських досліджень є переконання, що спільне минуле повинно означати і спільне майбутнє. Українські дослідники мало звертають увагу на те, як взаємодіють різні культури, чи цивілізації навколо, та і у самій Україні. Прикладом цієї взаємодії, на його думку, може бути греко-католицька церква, котра існує на території Білорусі, України, Словаччини, Угорщини та Румунії, і поєднує культуні традиції християнського сходу та заходу. Чимало прикладів взаємодії цивільізацій є і в українській історії, зокрема, козацький період, коли незалежно від періодичних конфліктів, процвітали дипломатичні та торговельні зв’язку як з християнською північчю, так і з мусульманським півднем.
Коли українським політикам бракує слів для того, щоб пояснити, якою вони хочуть бачити Україну в майбутньому, вони говорять просто – цивілізованою країною. І всім зрозуміло, що йдеться про повагу до прав людини, верховенство закону, економічне процвітання і все те, чим може пишатися Захід, і чого бракує в Україні. Для тих, хто вживає слово «цивілізація» у цьому сенсі, на думку британського вченого Марка Бойцуна, немає сумнівів, що цивілізований світ лежить на захід від України.
Тому, говорить британський дослідник, коли Радянський Союз розпався десять років тому, для української еліти не було проблем із вибором – для того, щоб стати цивілізованою країною Україна повинна долучитися до Заходу. Проте вже через декілька років українські вчені-політологи стали відкривати нові значення слова «цивілізація». Такі політологи, як Олександр Дергачов, чи Юрій Павленко, висловлювали думку, що Україні не вдається знайти своє місце серед західно-європейських країн, бо вона - слов’янська і православна країна, відрізняється від католицько-протестантської Європи і немає там близьких союзників.
Дослідники, які виступають за зближення з Росією, так само використовують поняття «цивілізація», говорячи про те, що Росія – цивілізаційний центр православного і слов’янського світу, і що спільність історії, а також мовні та релігійні подібності – достані підстави для союзів у майбутньому. Від марксиських доґм відмовилися навіть українські комуністи. Їхній лідер, Петро Симоненко, вважає, що Україна у Європі була б на задвірках, і що католицькі духовні цінності та спосіб життя цілком чужі для православних українців, і увійшовши до Європи, Україна би втратила свою національну тотожність.
Інші дослідники, такі як Василь Кремінь, Дмитро Табачник та Василь Ткаченко, обговорюючи проблему модернізації українського суспільства, вживають термін «цивілізація» у тому сенсі, у якому на Заході говорять про суспільство як таке. На їхню думку, модернізація не повинна означати вестернізацію, але вони не заперечують, що історично вироблені традиції та цінності можуть змінюватись.
Британський політолог Марко Бойцун зауважує, що проблемою багатьох українських досліджень є переконання, що спільне минуле повинно означати і спільне майбутнє. Українські дослідники мало звертають увагу на те, як взаємодіють різні культури, чи цивілізації навколо, та і у самій Україні. Прикладом цієї взаємодії, на його думку, може бути греко-католицька церква, котра існує на території Білорусі, України, Словаччини, Угорщини та Румунії, і поєднує культуні традиції християнського сходу та заходу. Чимало прикладів взаємодії цивільізацій є і в українській історії, зокрема, козацький період, коли незалежно від періодичних конфліктів, процвітали дипломатичні та торговельні зв’язку як з християнською північчю, так і з мусульманським півднем.
