Рим, 20 листопада 2001 – Давно, понад десять років тому, коли з комуністів перейменувалися на лівих демократів. Однак, стати соціал-демократами, себто зробити крок «вперед до минулого», більше ніж на століття назад, заважала комуністична генетика. Навіть збігле десятиріччя не допомогло б їй позбутись, якби не нищівна поразка на виборах 13 травня цього року. Під керівництвом Дуумвірату Вальтера Вольтроні, нинішнього мера столиці й Массімо Д’алема, колишнього прем’єр-міністра, партія катастрофічно втрачала виборців, і керуючи капіталістичним суспільством, втрачала обличчя. Не комуністичне (що було б непогано), а будь-яке. Вже й рядові члени партії називали її «ні рибою, ні м’ясом). На тому тлі перезасновані комуністи виклакали повагу принаймні своєю послідовністю.
Новий секретар Демократичної лівої П’єро Фасіно оголосив з’їзд у Безеро кінцем демократичного централізму. Він готовий слухати всіх – і опозиційну групу, що набрала 34 відсотки голосів, і різко критичного лідера профспілок Серджо Кофераті, й навіть антиґлобалістів, на яких ліві демократи досі крутили носом. Однак, слухати не означає стежити. Секретар, за його словами, провадитиме лінію більшості, яка його обрала. А хіба це не є головною ознакою демократичного централізму? А втім, ту видимість стрімкого повороту на з’їзді було легко створити, бо навіть найсуворіші критики закінчували заявами про свою вірність рідній партії. В ім’я її непорушної єдності найгостріші кути пом’якшувались, і той, хто нападав, одразу після промови обіймався з тим, на кого нападав.
Так і вийшло, що меншість, яка порядна – кожен третій учасник з’їзду – збираючись спершу голосувати проти відновлення Массімо Д’алема на посаді президента партії, від голосування просто утрималась, і невдаху-лідера було знову затверджено під несамовиті оплески більшості. Лиш окремі диваки голосували проти, бо за висловом одного з них, Демократична ліва є єдиною партією в Європі, яка після нищівної виборчої поразки лишає свою номенклатуру практично незайманою. В Дуумвіраті Вольтроні-Д’алема замінили лиш одного Дуумвіра. Він тим не переймається, бо каже: з Д’алемою, під крилом якого зріс до секретаря, в нього цілковите взаєморозуміння. От тобі й стрімкий поворот.
На рівні ж гасел все гаразд. Захищати робітників, але й – підприємництво, ґлобалізацію, але й – соціальну справедливість, вести свою лінію, але й єднатися з іншими, лишатись самими собою, але – зрікшися комуністичного спадку на користь традиційної соціал-демократії, яка блискуче перемогла в Німеччині, Франції та Великобританії. Словом, і риба, і м’ясо, і салат, і солодкий десерт. А щоб від того меню в членів оновленої партії «слина збігла», перед ними поставлено величну мету – завоювати владу в 2006 році на наступних виборах. З модернізованою програмою, написаною понад сто років тому засновниками італійського соціалізму. Аби привид комунізму, що так і не знайшов людського обличчя, не блукав навіть серед його невиправних нащадків. Досить йому сторіччя з гаком.
Новий секретар Демократичної лівої П’єро Фасіно оголосив з’їзд у Безеро кінцем демократичного централізму. Він готовий слухати всіх – і опозиційну групу, що набрала 34 відсотки голосів, і різко критичного лідера профспілок Серджо Кофераті, й навіть антиґлобалістів, на яких ліві демократи досі крутили носом. Однак, слухати не означає стежити. Секретар, за його словами, провадитиме лінію більшості, яка його обрала. А хіба це не є головною ознакою демократичного централізму? А втім, ту видимість стрімкого повороту на з’їзді було легко створити, бо навіть найсуворіші критики закінчували заявами про свою вірність рідній партії. В ім’я її непорушної єдності найгостріші кути пом’якшувались, і той, хто нападав, одразу після промови обіймався з тим, на кого нападав.
Так і вийшло, що меншість, яка порядна – кожен третій учасник з’їзду – збираючись спершу голосувати проти відновлення Массімо Д’алема на посаді президента партії, від голосування просто утрималась, і невдаху-лідера було знову затверджено під несамовиті оплески більшості. Лиш окремі диваки голосували проти, бо за висловом одного з них, Демократична ліва є єдиною партією в Європі, яка після нищівної виборчої поразки лишає свою номенклатуру практично незайманою. В Дуумвіраті Вольтроні-Д’алема замінили лиш одного Дуумвіра. Він тим не переймається, бо каже: з Д’алемою, під крилом якого зріс до секретаря, в нього цілковите взаєморозуміння. От тобі й стрімкий поворот.
На рівні ж гасел все гаразд. Захищати робітників, але й – підприємництво, ґлобалізацію, але й – соціальну справедливість, вести свою лінію, але й єднатися з іншими, лишатись самими собою, але – зрікшися комуністичного спадку на користь традиційної соціал-демократії, яка блискуче перемогла в Німеччині, Франції та Великобританії. Словом, і риба, і м’ясо, і салат, і солодкий десерт. А щоб від того меню в членів оновленої партії «слина збігла», перед ними поставлено величну мету – завоювати владу в 2006 році на наступних виборах. З модернізованою програмою, написаною понад сто років тому засновниками італійського соціалізму. Аби привид комунізму, що так і не знайшов людського обличчя, не блукав навіть серед його невиправних нащадків. Досить йому сторіччя з гаком.
