Рим, 12 грудня 2001 – Йдеться про футбольний шедевр, про неймовірної краси гол, забитий в матчі Мілана з Ювентусом Андрієм Шевченком. Згадуючи цей магічний момент, важко втриматися, щоб не перетворитися на футбольного коментатора… Шевченко проривається між Монтеро і Джуліано, прекрасним дрибблінґом обходить Піссото, кидає погляд на ворота, мчить далі, шлях йому блокують Дайоц і Монтеро, Андрій б’є з розгону, з 30-ти метрів під гострим кутом до воріт, гол! Воротар Буффон майже торкається м’яча, але м’яч влітає в дальню дев’ятку. Про цей удар розповідатимуть легенди. Вже розповідають, але й сперечаються. Про питання, нерозв’язне майже як посмішка Джоконди. Чи можна таке диво створити навмисне?
Ковтаючи гіркоту, тренер Ювентуса Марчело Ліппі твердить, що ні. Що насправді Андрій хотів навісити на штрафну, та помилився і випадково влучив у ворота. У футболі все випадково, обриває його генеральний директор Ґальяні. Але перед твором мистецтва не питають, що насправді хотів зробити мистець, а з затамованим подихом насолоджуються твором. Це найкрасивіший гол за всі мої 15 років у клубі. Він перевершує гол, забитий Савічевичем у Барселоні у фіналі кубка чемпіонів у Афінах. Перевершує, бо Андрій перед ударом ще й трьох захисників обійшов. Тож порівнювати краще б з голом Ван-Бастена – ударом з льоту в матчі з Росією у фіналі європейського чемпіонату 88-го року.
Неймовірно, казково, елегантно. Такі суперлятиви не сходять ні з вуст, ні з газет, ні зі сторінок інтернету і лунають по всіх італійських барах, де щопонеділка вирує неофіційне і наколоритніше футболознавство Італії. Ось інший газетний коментар. Дивовижний гол Шевченка очищає футбол від усіх його попередніх гріхів. Ось інший. Це надто прекрасно, щоб бути правдою. І все ж дехто ще вірить, що шедеври народжуються самі собою. Навіть колеги. Футболіст Вірдіс: якби Шева (це вже стало ім’ям Шевченка в Італії) справді захотів так вдарити по воротах, це було б леґендою. Алесандро Альтобеллі: не применшуючи його заслуг, скажу, що фортуна допомагає сміливим. Адже сам Шевченко сказав, що йому пощастило.
Навіщо ж так незграбно користатися тим, що Андрій не хвалько? Скромністю він, до речі, ще більше зачаровує італійських тіфозі, привчених більше до рекламної клоунади улюбленця перед трибунами. Так, він справді це сказав, але й нагадав, що бив таки по воротах, не навішував. І він же, подивившися відеозапис, додав: забити гол з цієї позиції не можливо. Дайте мені хоч ціле життя повторити таке, мені вже не вдасться. Леонардо також не повторив посмішку Джоконди. Але в кого повернеться язик сказати, що вона в нього вийшла не навмисне? Справжній майстер тим скромніший, чим дивовижніші його досягнення.
Нехай собі скубуть чуби скептики з мрійниками, а ти, Андрію, бий далі. І нехай тобі щастить ще більше. Та посміхайся своєю хлопчаковою, майже сором’язливою посмішкою до земляків Леонардо і Джоконди. Їхню ж подяку я міг би цитувати в ритмі футбольного репортажу. Та мій тайм вже добігає до фінального свистка. Навіть з додатковими двома хвилинами.
Ковтаючи гіркоту, тренер Ювентуса Марчело Ліппі твердить, що ні. Що насправді Андрій хотів навісити на штрафну, та помилився і випадково влучив у ворота. У футболі все випадково, обриває його генеральний директор Ґальяні. Але перед твором мистецтва не питають, що насправді хотів зробити мистець, а з затамованим подихом насолоджуються твором. Це найкрасивіший гол за всі мої 15 років у клубі. Він перевершує гол, забитий Савічевичем у Барселоні у фіналі кубка чемпіонів у Афінах. Перевершує, бо Андрій перед ударом ще й трьох захисників обійшов. Тож порівнювати краще б з голом Ван-Бастена – ударом з льоту в матчі з Росією у фіналі європейського чемпіонату 88-го року.
Неймовірно, казково, елегантно. Такі суперлятиви не сходять ні з вуст, ні з газет, ні зі сторінок інтернету і лунають по всіх італійських барах, де щопонеділка вирує неофіційне і наколоритніше футболознавство Італії. Ось інший газетний коментар. Дивовижний гол Шевченка очищає футбол від усіх його попередніх гріхів. Ось інший. Це надто прекрасно, щоб бути правдою. І все ж дехто ще вірить, що шедеври народжуються самі собою. Навіть колеги. Футболіст Вірдіс: якби Шева (це вже стало ім’ям Шевченка в Італії) справді захотів так вдарити по воротах, це було б леґендою. Алесандро Альтобеллі: не применшуючи його заслуг, скажу, що фортуна допомагає сміливим. Адже сам Шевченко сказав, що йому пощастило.
Навіщо ж так незграбно користатися тим, що Андрій не хвалько? Скромністю він, до речі, ще більше зачаровує італійських тіфозі, привчених більше до рекламної клоунади улюбленця перед трибунами. Так, він справді це сказав, але й нагадав, що бив таки по воротах, не навішував. І він же, подивившися відеозапис, додав: забити гол з цієї позиції не можливо. Дайте мені хоч ціле життя повторити таке, мені вже не вдасться. Леонардо також не повторив посмішку Джоконди. Але в кого повернеться язик сказати, що вона в нього вийшла не навмисне? Справжній майстер тим скромніший, чим дивовижніші його досягнення.
Нехай собі скубуть чуби скептики з мрійниками, а ти, Андрію, бий далі. І нехай тобі щастить ще більше. Та посміхайся своєю хлопчаковою, майже сором’язливою посмішкою до земляків Леонардо і Джоконди. Їхню ж подяку я міг би цитувати в ритмі футбольного репортажу. Та мій тайм вже добігає до фінального свистка. Навіть з додатковими двома хвилинами.
