Доступність посилання

ТОП новини

“Діалог” по-російські


“Діалог” по-російські

Прага, 20 грудня 2001 - Днями у Москві відбувся 6-тий “Всесвітній російський собор”. Його девіз: “Росія: віра і цивілізація. Діалог епох”. Відкриття цього собору своєю присутністю удостоїв і президент Російської Федерації Володимир Путін.

Чим ця, на перший погляд начебто суто російська церемонія може бути цікавою і для слухача радіо “Свобода”?

З доступної нам інформації випливає, що найголовнішу увагу в “діалозі епох” на світському, але організованому Російською православною церквою соборі було присвячено православно-мусульманському діалогу. Щоправда, запрошення представників мусульман Росії було вибірковим. На “соборі” прийнято навіть заяву безпрецедентного змісту, а саме: начебто між ісламом та православ’ям “как таковьіх, не существует неразрешимьіх противоречий духовного и веручительного характера”.

Натомість, великими мусять бути православно-католицькі протиріччя, бо на “всемирний російській собор” не запрошено представника від католиків Росії.

Відкриваючи собор патріарх РПЦ Алексій Другий згадав про трагічні події – теракти в США 11 вересня і міркував, що це результат “несправедливостей, закладених в сучасному світопорядку, в нерівномірному розподілу влади і багатства між країнами і континентами”. Митрополит Кирил конкретизував, що йдеться про гріхи Заходу, який і створив грунт для тероризму.

Виходить, війна Росії в Чечні і чеченський тероризм – це “происки” західних “імперіалістів”.

У своїй промові на відкритті з”їзду-собору патріарх Алексій Другий підкреслив “тисячолітній досвід діалогу і співпраці православних християн з мусульманством”. Цей досвід, сказав патріарх, необхідно затребувати й нині.

Якщо він мав на увазі діалог православної Росії з мусульманством, то це шокує. Патріарх не пам”ятає класика: “Смирись Кавказ: идет Ермолов!”

Підсумки цього “діалогу” підбив Іван Дзюба у книжечці: “Кавказ” Тараса Шевченка на фоне непереходящего прошлого”, виданій в Києві 96 року.

Залишім на совісті російського патріарха його міркування про тисячолітній досвід і співпрацю російського православ’я з мусульманством, досвід, який начебто треба “востребовать”, бо це, згідно з історичним досвідом, пахне кров’ю.

А тепер кілька слів про деяких учасників “російського всемирного собора” у Москві.

Був на ньому і шеф КПРФ Геннадій Зюганов, щоб закликати його учасників підтримати “востановление единого государства триединного народа – русского, украинского и белоруского”.

Тут “старина слышится”, правда?

Російському православно-ленінському віруючому Зюганову не дає спати незалежність України.

По-доброму заздрю вікінгам-скандинавам, тобто шведам, фінам і норвежцям, що вони давно вільні від подібних патологічно-нав’язливих закликів: “дайош воссоединение!”

Від України також були гості на російському всесвітньому соборі. Наприклад, такі “стовпи православ’я” як кримський комуніст номер один Леонід Грач і Катерина Самойлик, що від Компартії України трудиться на ниві міжнародного об’єднання православних.

На жаль, не пощастило довідатися чи вони виступали на “соборі” і про що ці леніномольці говорили.

Не було на московській візантійській церемонії головного захисника канонічного православ’я в Україні, лідера КПУ Петра Симоненка. Але своє він зробив за тиждень до відкриття собору.

6-го грудня Симоненко бив чолом у патріарха Алексія Другого у Москві і запевниві його, що КПУ “повністю і беззастережно”, і “на деле” підтримує єдину канонічну і єдино вітчизняну церкву в Україні – УПЦ-московського патріархату.

Важко зрозуміти, що мав на думці Симоненко, говорячи, що КПУ підтримує “на деле”… Може будує православні храми, друкує молитовники? Звісно, коли Симоненко говорить, що “ми підтримуємо”, то це треба розуміти як прохання підтримки КПУ на майбутніх парламентських виборах в Україні. Це вербування потенційних виборців серед УПЦ-МП, бо виборча база комуністів з року в рік зменшується і зменшуватиметься, зокрема серед російськомовних “радяно-православних” громадян України.

Керівники КПУ нині опинилися в ситуації жінки Степана Руданського, яка ставить свічку і чортові, і Святому Миколі. Без Леніна комуністи України ЩЕ не можуть, а без підтримки специфічно православного електорату, що живе ностальгією за минулим ВЖЕ не можуть. Тому й виникає комуністично-православний синкретизм, якась ідеологічна мішанина, яку можна витлумачити лише як прагматичне прагнення себе зберегти і показати.

Комуністи змушені нині здійснювати sacrificium intelleсtus, тобто приносити в жертву розум; зрікатися частково свого ленінського “Я” задля інстинкту самозбереження. Але це вже не “розум, честь і совість епохи”, а боротьба за місце в парламенті, де справно виплачують зарплату і хочеться дожити з нею до пенсії.

Ще раз підтверджується, що бути комуністом означає – постійно бути в суперечності з дійсністю, в постійному внутрішньому конфлікті. Це пережив Ленін, Троцький, Зінов’єв, Бухарін, зрештою, і Сталін. Задля збереження влади одні чинили всіляке зло, а інші сповідалися у гріхах, яких ніколи не чинили.

Схоже, що й присутність комуністичних представників на російському соборі в білокам’яній, організованим московською патріархією є цього порядку явище. Оголошувати себе послідовником “непомильного” вчення Леніна і водночас чекати на “соболячі шкіри” чи пак - благословення від московського православного патріарха.

Якщо Твоя воля, Господи, збережи Україну від такої православно-комуністичної симфонії.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG